Стали солдатами батько і син
Доброволець із позивним «Дід» дуже чекав на цей дзвінок від військового комісара – і ось він пролунав. Розмова була коротка: вранці Дід повинен був прибути до військкомату для відряджання на військову службу. Лише тоді, зателефонувавши синові, він наважився розповісти про те, що приховував від усієї родини: напередодні Дід висловив бажання стати до лав Національної гвардії України… Він попросив сина вранці «підкинути» його до військкомату, але у відповідь почув: «Не можу – я теж мобілізований! Отже, завтра підемо на службу разом…».
14 серпня 2014 року став останнім днем мирного життя цієї родини з Лисичанська. Далі була війна…
Діду – вже 60. Свій ювілей він святкував на Луганщині, на блокпосту, який місцеві називають «нульовим». Взагалі-то в нього інший «військовий» номер, але місцеві говорять про цей блокпост саме так: «нульовий», оскільки далі за ним – «путінська порожнеча»… Нині тут відносно спокійно, і про реальність небезпеки нагадують хіба що залишки бліндажа, який було зруйновано в лютому під час обстрілу з реактивних установок «Град»…
Дід не приховує – пишається сином:
– Я його виховував так, як мене – батько. Найважливіше – любити свою Батьківщину, любити свою країну, як би патетично це не звучало! Напевно, я правильно виховав сина… Звісно ж, переживаю – і за нього, і за шестирічного онука, який тепер вдома – старший із чоловіків у родині, командир нашого «жіночого батальйону», що складається з тещі, дружини, невістки та онучки… Хтось же повинен був залишитися в сім’ї за старшого, якщо дід і батько воюють за свою країну?..
– Якщо ти справжній чоловік, ти зобов’язаний на деякий час відмовитися від звичного способу життя й стати до військових лав! Навчитися військової справи можна дуже швидко – було б бажання! – додає до слів батька 37-річний Андрій. Він зізнається: перше, що відчув, коли дізнався, що служитиме разом із батьком, – неймовірна гордість:
– Те, що ми обидва стали добровольцями, особисто для мене означає, що характером я вдався в батька. Я спокійний за те, чому він навчить моїх дітей – своїх онуків…
Говорячи про сина, Дід відверто зізнається: Андрій не проходив строкової служби й не навчався на військовій кафедрі. Проте він анітрохи не вагався, коли усвідомив: прийшов його час стати на захист Батьківщини. Жартує: адаптуватися до служби синові допомогло їхнє спільне захоплення – страйкбол:
– Ми кілька років займалися разом. Знаєте, ця тактична гра насправді дуже подібна до реальних бойових дій – гадаю, саме завдяки цьому Андрій досить швидко став вправним солдатом.
Тут, на блокпосту, Дід для Андрія не лише батько, а й старший бойовий товариш, до життєвого досвіду якого, попри його скромне солдатське звання, прислухаються інші бійці й навіть офіцери. Дід цим анітрохи не хизується й поради намагається давати лише потрібні й доречні – саме коли справді може доповнити знання й навички інших однополчан. Всі розуміють: поганого Дід не порадить, особливо у справах, що стосуються безпеки й життя товаришів по службі.
– У районі АТО в більшості бійців загострене почуття справедливості, – каже Дід. – Зокрема, багато речей, які в мирному житті здавалися важливими, просто перестаєш розуміти і сприймати… Гадаю, запорука нашого успіху, нашої майбутньої перемоги – саме в добровольцях, у тих, хто свідомо, за покликом серця став на захист держави. На щастя, нас таких у Нацгвардії – дуже багато, зокрема в нашому підрозділі всі добре розуміють, навіщо вони тут. Ми тут для того, щоб захищати Україну. А в нашого ворога – у тих «козачків», які прийшли на нашу землю, щоб вбивати заради грошей, – такого розуміння немає. Саме тому я впевнений: ми переможемо!..
Олексій ЛЕБЕДЬ,
з району АТО
Додати коментар
