«Справжній чоловік – той, хто стає на захист своєї Батьківщини, якою б вона не була…»
«Заберіть українські війська з мирного Донбасу!» – одна з найпоширеніших тез кремлівської пропаганди. Проте ми, журналісти харківської «Передової інформаційної групи», не почули нічого подібного під час візиту до так званої лінії розмежування…
Ми їхали на передову. Шлях пролягав через одне із сіл, в якому ми вже були не раз, і де несли службу земляки-харків’яни. Тож не зупинитися не могли. Крім того, тут живе одна з героїнь наших публікацій («ІЗ» від 26 березня 2015-го. – Ред.) – доглядач залізничної станції Галина Панасівна, будинок якої, з волі господарки, став місцем дислокації підрозділу Національної гвардії України.
– Хлопці, а хто старший на блокпосту? Як поживає баба Галя? – перепитуємо в бійців, пред’являючи наші документи.
– Якщо ви знайомі з бабою Галею, то чого питаєте, хто тут головний? – жартує боєць, киваючи в бік будинку, над яким розвивається прапор України.
Доки з машини вивантажують подарунки – книжки, зібрані для наших хлопців харків’янами, ліки, передані волонтерами, малюнки дітей-переселенців і червоні маки від київських школярів – у супроводі мобілізованого з Луцька ветерана військової служби майора Віктора Полінкевича прямуємо до оселі баби Галі. Ми бачилися лише раз, але Галина Панасівна нас одразу впізнала:
– Хлопці, знов до нас у гості завітали?! А мені гвардійці вже привезли газету з матеріалом про мене. Приємно було. Я ж проста сільська жінка, а тут «на шпальтах» про мене розповідають…
Передаємо бабі Галі необхідні їй ліки й один із привезених нами червоних маків. Вона довго його розглядає.
– Шовк. Справжній. Кажете, діти зробили? Молодці! Я його обов’язково в хаті повішу – на пам’ять.
– Бабо Галю, як тут наші харківські бійці? Не ображають?
– Ой, та ви що?! Чудові хлопці! Ми з ними душа в душу живемо! Та й яка різниця, хто звідки? Важливо, що гвардійці нас тут не кидають, не здають нас цим… – баба Галя махає рукою в бік окупованої території. – Та що ви знову про мене? Розповідайте про наших захисників! Знаєте, як їх у нас в селі поважають?..
Майор Полінкевич підтверджує:
– Правду Баба Галя каже… Просто місцевим жителям тут потрібно дати час. Це найкращий лікар. Вони вже розуміють, що війна в країну прийшла – і з їхньої вини теж. Відтак змінюють ставлення і до України, і до українських військових. Бо почали думати, зіставляти, робити висновки. Пізно? Краще пізно, ніж ніколи…
Знаєте, оце дивлюся на бабу Галю й бачу в ній таких же літніх людей, які й у Луцьку, Львові, Полтаві, Херсоні – по всій Україні! У неї, як і в багатьох жителів села, поблизу якого розташовано наш блокпост, дуже добре серце. Попри те, що їм нині дуже складно, вони намагаються нам допомогти всім, чим можуть.
До речі, нас почали запрошувати в навколишні села на зустрічі з місцевими жителями, з учнями шкіл і вихованцями дитячих садків. Приїздимо, розповідаємо, відповідаємо на запитання. Агресії від місцевих не відчуваємо. Дедалі частіше вони дякують, зізнаються, що багато в чому помилялися. І знаєте, коли чуєш: «Спасибі!» від дитини, – це найвищий ступінь визнання. Ще один важливий момент: місцеві почали звертатися до нас по допомогу, а її просять тільки в тих, кому довіряють. Привозимо їм продукти, гуманітарну допомогу від волонтерів передаємо, не відмовляємо й коли щось треба полагодити…
– Вікторе Васильовичу, ви із Західної України. Відчуваєте, що ви «на чужині»? – запитуємо в майора.
– Жодної відмінності немає. Я категорично проти такого розподілу, бо це не ми ділимо Україну! Це наш недоброзичливий сусід намагається силою своєї зброї і ціною життя своїх солдатів розділити нашу країну. Так, ми тут – в Україні – всі різні. Але країна в нас одна, і вона – єдина, що довели останні події. Подивіться, на захист України стали і старі, і молоді – з усіх міст, селищ, сіл. І це – найкращий доказ того, що ми переможемо в цій війні.
Ми з вами розмовляємо російською мовою, але легко й вільно можемо перейти на українську, отже, ніякої мовної проблеми між нами немає. Взагалі, більшість проблем, про які російські ЗМІ торочать як про причину цієї війни, – надумані. Українці на диво толерантні люди, ми не ділимо людей за національним, мовним або ще якимось принципом. І це виявилося для Кремля великою несподіванкою, перешкодою, об яку спіткнулися їхні пропаганда й військова машина.
– Ви відслужили понад 25 років, були на пенсії. Але знову пішли служити, хоча, напевно, могли відмовитися?..
– Ні, не міг! Я – кадровий офіцер. І, якщо не я, то хто ж повинен іти служити й захищати країну? У мене й сина призвали в Нацгвардію – він служить у Запоріжжі. Теж не «косив» – одразу з’явився у військкомат. Розумієте, чоловіком себе треба не тільки вважати, а й відчувати! Не можна обдурити себе й своє серце…
Аж тут з’явився Палич, як шанобливо тут іменують підполковника Анатолія Войтенка. Анатолій Павлович усе свідоме життя присвятив військовій службі – спочатку в Угорщині, потім – на Дніпропетровщині й Донбасі. Останні 15 років, уже у статусі пенсіонера, викладав на військовій кафедрі одного з вишів Донецька. З початком АТО родина переїхала на Харківщину – офіцер зрозумів, що справжня назва того, що відбувається – «війна». Залишатися осторонь він не міг – це суперечило його характеру й життєвим принципам. Тож підполковник Войтенко підписав контракт із Національною гвардією України, обійнявши посаду начальника протиповітряної оборони з’єднання НГУ.
Ми познайомилися ще взимку, працюючи в одному з гвардійських підрозділів, дислокованих у Слов’янську – тоді Анатолій Павлович із підлеглими саме лагодив «віджату» в російських військових зенітну гармату. Товариші по службі одразу ж нас попередили: Палич – чоловік крутої вдачі, завжди говорить те, що відчуває, попри чини співрозмовників. Але при цьому – справедливий, по-батьківськи ставиться до кожного солдата, прекрасний фахівець і справжній патріот України. Саме тоді, взимку, у Слов’янську, ми вперше побачили, як «грають жовна» в офіцера, який розповідає про те, як його товариші по службі й деякі знайомі зрадили Україну та їхню дружбу…
І ось нова зустріч – тепер уже в одному із сіл Луганщини, де розташований блокпост, командиром якого є Палич!
– Знову ви? – одразу впізнав нас підполковник. – А де обіцяні матеріали про моїх хлопців?! Ходімо, покажете!
– А у вас тут є комп’ютер й Інтернет?
– У мене все є, що допомагає нести службу! – відрізає Анатолій Павлович…
У штабі підрозділу підполковник уважно розглядає на екрані ноутбука фото своїх бійців, усміхається й одразу ж пропонує:
– А хочете, ми вам покажемо, як з місцевим населенням одне одному допомагаємо? У нас і фото, і відео є – самі знімали! От наші бійці прибирають територію місцевої школи…
Світогляд тутешнього населення суттєво змінився – якщо раніше більшість із них сприймала нас як зайд-«фашистів», то нині половина людей добре розуміє, хто насправді фашисти й окупанти, хто знищує українські міста й села, хто вбиває їхніх рідних… До речі, лише сьогодні наш підрозділ «розвернув» шість «фур», які намагалися проїхати на окуповану територію із продуктами й алкоголем…
Але в розмову втручається хтось із присутніх бійців:
– Ви краще про синів Палича напишіть! У нього їх двоє і обидва – теж добровольці!..
Від спалаху журналістського ентузіазму підполковник трохи ніяковіє, мовляв, та що в цьому незвичайного… Але ми не відступаємо, й Анатолій Павлович змушений розпорядитися: «знайти і привести» старшого сина – 33-річного водія-контрактника, рядового Валерія Войтенка.
– Коли батько пішов добровольцем до Нацгвардії, ми з братом теж вирішили підписати контракт, – розповідає Валерій. – У процесі прийому на службу з’ясувалося, що є можливість потрапити в частину, де служить наш тато. Тож ми вирішили: служитимемо разом із ним.
Напевно, вплинуло батьківське виховання, те, що закладалося з дитинства. Вихідці з «офіцерських» родин нас зрозуміють – ми з братом, коли разом служили строкову в 79-му аеромобільному полку ЗСУ (нині – аеромобільна бригада. – Авт.), завжди пам’ятали, що не маємо права своїми вчинками підвести батька, зганьбити наше прізвище. А нині, коли служимо разом із татом – це ще більша відповідальність…
З молодшим сином «Палича», 29-річним водієм старшим солдатом Антоном Войтенком нам вдалося поговорити наступного дня, на одній з позицій біля Кримського:
– Першим нашим бажанням, коли дізналися, що батько повертається на службу, було – «кинути все» й одразу піти слідом з ним. Звісно ж, спочатку стримували побутові проблеми, необхідність утримувати родини. А з іншого боку – ми розуміли, що категорично не хочемо, щоб наші рідні відчули на собі те, що довелося пережити багатьом на окупованих територіях.
Ми з братом навіть не обговорювали спеціально цю тему – йти служити чи ні. Просто в душі кожен з нас відчував: треба йти, тому й підписали трирічні контракти. Та й батька дуже хотілося підтримати. До слова, тато нещодавно згадував – під час Другої світової навіть сімейні танкові екіпажі були…
Під час строкової ми з братом замислювалися над перспективою здобути військову освіту, стати офіцером. Але тоді нас стримали матеріальні фактори: мізерність зарплатні військовослужбовців, проблеми з житлом. Проте нині все це сприймається як малозначущі речі… І я дедалі частіше замислююся над тим, що військова служба – це моє покликання.
Під час спілкування з підполковником Войтенком відчувалося: він вважає синів рівними собі – дорослими чоловіками. Попуску їм не робить, навпаки – вимагає більше, ніж від інших:
– Чи пишаюся я синами? Поговоримо про це потім, коли ми переможемо… Але я радію, що вони вирішили захищати країну. Значить, виростив справжніх чоловіків, які знають і розуміють, що таке Батьківщина й чому вони повинні її боронити. Звісно ж, приємно, що в цій складній обстановці мої діти не завдають прикрощів ані мені, ані своїм командирам – напевно, зі своїм батьківським завданням я впорався…
Знаєте, я дивлюся на деяких однолітків своїх синів, які знайшли причину для того, щоб не йти на службу – і соромно за них. Справжній чоловік – той, хто стає на захист своєї Батьківщини, якою б вона не була. Не подобається, як живе країна – докладай сили для того, щоб змінити ситуацію, працюй, створюй, думай, кого обираєш і кому довіряєш керівництво країною. Але – ЗАХИЩАЙ її від ворога, від тих, хто хоче розколоти й знищити твою Вітчизну! Ми із синами, як і тисячі добровольців і мобілізованих, прийшли сюди, щоб не допустити у своїх містах того, що допустили ті, хто сьогодні живе на окупованих територіях. А тут, у районі АТО, безліч здорових, міцних, сильних, молодих хлопців і чоловіків. Не розумію, чому вони не в армії чи в партизанських загонах?..
Анатолій Павлович дістає телефон і показує фотографії своїх чотирьох онуків, про яких, здається, він готовий розповідати годинами. По тому, як цієї миті змінюється погляд підполковника, як його обличчя осяює усмішка, одразу розумієш – це, напевно, єдині в світі люди, які можуть у родинному колі віддавати накази Войтенку-старшому…
Олексій ЛЕБЕДЬ, з району АТО.
Фото автора та з архіву підрозділу
Коментарi
-
gubrielly
25/05/2015 6:56
the Breitling Galactic unitime SleekT has been designed to withstand a number
-
micalky
25/05/2015 6:56
a domed sapphire crystal glass which has been treated
-
replica watches
25/05/2015 6:55
Mounted by a screw-locked down crown
