Довгий шлях додому

…9 червня 2014 року, знімаючи сюжет про початок формування в Новопетрівецькому навчальному центрі Національної гвардії України резервного батальйону «Донбас», репортери одного зі столичних телеканалів поцікавилися й думкою одного з молодих воїнів дислокованого тут оперативного з’єд­нан­ня НГУ. Хлопець висловив не по роках виважене судження про стосунки між «кадровими» гвардійцями й резервістами: «Прагнемо згладжувати „гострі кути”…». Думка юнака, який нещодавно на столичних вулицях Банковій і Грушевського стояв на протилежному від «майданівців» (яких було чимало в «Донбасі») боці барикад, засвідчила, що на тлі канонад і кровопролиття на Сході вчорашні противники усвідомлюють: їм разом, пліч-о-пліч, боронити рідну землю…

Те інтерв’ю дав солдат Вадим Олександрович Наумов, термін строкової служби у якого сплив ще навесні, але був продовжений у зв’язку з оголошенням часткової мобілізації. Він закінчив школу в рідному Козятині й здобув диплом молодшого спеціаліста в Бердичівському коледжі промисловості, економіки та права. Захоплювався музикою, грав на гітарі в козятинській рок-групі «AroS», а у квітні 2013-го був призваний на строкову військову службу і в лавах бригади спецпризначення внутрішніх військ МВС «Барс» почав опановувати інший «інструмент» – снайперську гвинтівку.

За плечима у Вадима були зимові місяці протистоянь на столичних вулицях, у березні, вже як військовослужбовець Нац­гвардії, він ніс службу з охорони сумнозвісного «Межигір’я». А за кілька днів після інтерв’ю солдат вирушив у своє перше відрядження на Донбас.

На відносно спокійному блокпосту під Слов’янськом невгамовний снайпер часто дошкуляв офіцерам запитаннями на кшталт: «Ми що, так і просидимо тут?..». «Начальство» усміхалося: мовляв, ще навоюєшся, а поки що візьми-но краще гітару та й розваж товаришів…

Після повернення наприкінці липня до місця постійної дислокації й кількох днів відпочинку солдат Наумов відбув до іншого навчального центру – на тренування з бойового злагодження. У серпні йому виповнилося 22, Вадим подав рапорт із проханням знову направити його в район АТО.

Як і багато однолітків, Вадим за допомогою смартфона часто знімав фото- та відео­пам’ятки про своє життя. 1 вересня 2014-го він також фотографувався з товаришами на позиціях у Старобешівському районі Донеччини. На одному зі знімків – бруствер окопу, виритого на узвишші, ствол гвинтівки, висока пожовк­ла трава навколо. А внизу, на березі річки Кальміус, купається в зелені велике село Роздольне…

Саме це бачив солдат Вадим Наумов, коли того дня біля села Василівки він прийняв свій перший і останній бій.

***

Група з 25 воїнів НГУ під командуванням майора Ярослава Ковальчука протягом трьох діб охороняла міст через Кальміус між Василівкою та Роздольним. Більшість гвардійців чергували у виритих уздовж берега окопах, інша група, до якої входив і Наумов, розташувалася на висотці – зокрема, Вадим знайшов тут зручну позицію, з якої весь берег був, як на долоні. Майор Ковальчук відзначив, що Вадим, хоча й не був сержантом, не раз виконував обов’язки старшого наряду, він уміло користувався радіо­зв’яз­ком, був спостережливим і розсудливим:

– 1 вересня, близько о пів на п’яту, щой­но ми пообідали, як «Дозор» – такий позивний був у Вадима – доповів мені по радіостанції про наближення колони – трьох легкових автомобілів та двох автобусів. Також на відстані кілометр-півтора від моста спостерігачі зафіксували підозріле переміщення невідомих людей. Я наказав усім зайняти позиції, сам стрибнув в окоп за хвилину до того, як на мосту зупинилися легковики: автомобіль ДАІ, цивільні «Тойота Камрі» й «Деу Ланос». На машинах були таблички «Діти», однак вийшли з них озброєні чоловіки в «камуфляжі». Здавалося, ніби хтось із наших бійців супроводжує колону, що вивозить дітей із зони бойових дій. Аж тут, як на гріх, на міст вискочив один із моїх під­лег­лих, який ще не встиг дістатися свого, найвіддаленішого окопу. «Камуфляжі» заволали: «Стоять! Оружіє положить!». Хлопець завмер, я піднявся і гукнув: «Не чіпайте солдата, свої!» – «Кто – „свої?”» – «Національна гвардія» – «А ми – развєдка „ДНР”!»…

Солдат фактично став заручником, тож коли «ополченці» почали по нас стріляти, спочатку ми не могли відповісти. Та хлопець не розгубився – щойно «сепари» відволіклися, зістрибнув з мосту і скотився в канаву. Я скомандував: «Вогонь!» – наш гранатометник з 400 метрів поцілив у «Камрі», який злетів у повітря.

У розпалі стрілянини раптом вдруге вийшов на зв’язок Наумов – доповів, що поранений. 

Я, аби з’ясувати, що сталося, побіг на висотку, залишивши за себе тямущого воїна. Аж тут ворожий обстріл посилився: бойовики, які їхали в «дитячих» автобусах, 

роз­о­середилися вздовж протилежного берега й відкрили шквальний вогонь. Наші солдати трималися стійко, проте контролювати ділянку, ширшу 400-500 метрів, одному взводу не під силу. До того ж річка в тому місці неглибока, її легко перейти вбрід…

На околиці Василівки майор дістав тяжке поранення в ногу – куля роздробила кістку. Знайшовши укриття біля пам’ятника воїнам-визволителям, попри нестерпний біль, офіцер почав викликати по радіостанції снайпера – і йому хтось відповів, але це був не Вадим…

За півгодини до гвардійців прибуло підкріплення. Ковальчук просив медиків евакуювати його останнім (крім майора, того дня дістали поранення ще вісім воїнів НГУ), а насамперед – допомогти Наумову. Однополчани кинулися на висотку, але спроби знайти Вадима під час бою, що тривав до пізньої ночі, коли сепаратисти відступили, були без­успішними – стало зрозуміло, що він, живий чи мертвий, потрапив до рук бойовиків…

***

Тривалий час його мати Інна Сергіївна, рідні та друзі сподіватимуться на диво, ще не знаючи, що вже 13 вересня Вадима знайшли активісти гуманітарної місії «Чорний тюльпан», яким сепаратисти запропонували забрати тіла полеглих з моргу лікарні Калінінського району Донецька.

Розповідає науковий співробітник Національного військо­во-історичного музею України 

(НВІМУ) Павло Нетьосов:

– То був перший виїзд наших пошуковців у зону бойових дій, організований музеєм та Всеукраїнською громадською організацію «Союз „Народна пам’ять”», під час якого вдалося забрати 82 загиблих воїни. Цю місію виконуємо саме ми, бо сепаратисти найчастіше відмовляються мати справу з українськими силовиками чи урядовими організаціями… Інколи заважають працювати й нам – проте того дня в районній лікарні дівчина з позивним «Сонечко», що відрекомендувалась як «начмед ДНР», видала нам два тіла без жодних документів. Одне з них було Вадимове – ми встановили це за міткою із прізвищем та номером військового квитка на внут­рішній стороні ременя, а ще  – за фото в його смартфоні…

Пошуковці пішли на певне порушення, вилучивши з «трубки» Вадима картку пам’яті (проте сам пристрій разом із тілом солдата було передано представникам ЗСУ, оскільки він містив інформацію, необхідну для слідства, зокрема номери телефонів). Як з’ясувалося, це не лише допомогло увічнити пам’ять про Вадима в музейному зібранні, а й дещо пришвидшило повернення загиблого солдата додому.

Здавалося б, ідентифікувати полеглого за написом на ремені та десятками його фотографій було нескладно. Проте серед загиблих і зниклих безвісти військовослужбовців ЗСУ солдат Наумов не значився, списків утрат інших силових структур у НВІМУ не було, а посадові особи, які відповідали за якнайшвидше встановлення імені полеглого, доставленого до одного із запорізьких моргів, явно не поспішали шукати його рідних.

Та на щастя, людська солідарність завжди сильніша за обставини чи бюрократичні перепони. Сполучною ланкою між пошуковцями та командуванням солдата Наумова став начальник групи зв’язків з громадськістю та ЗМІ Північного територіального управління НГУ підполковник Євген Роженюк, який наприкінці жовтня, дізнавшись про цю проблему від працівників НВІМУ, негайно повідомив про це бригадне начальство. Незабаром відряджений до Запоріжжя однополчанин упізнав Вадима, і до ідентифікації було залучено його рідних…

Утім і після того справа просувалася повільно – загалом шлях додому солдата Наумова затягнувся аж на три місяці. То слідчі загубили номер мішка з тілом, то виявилося, що номер є, але він на одну цифру відрізняється від номера в його справі, то загадково зник той самий ремінь…

Судмедекспертиза дійшла висновку, що Вадим загинув від втрати крові невдовзі після того, як дістав поранення у стегно – ворожа куля зачепила артерію, причому в той момент юнак стояв або біг. Це проливає світло на обставини його зникнення: найвірогідніше, поки більшість однополчан вели бій на мосту, інша група бойовиків перейшла річку вбрід і спробувала піднятися на висотку, але наштовхнулася на солдата Наумова. Вочевидь, Вадим відстрілювався і, змінюючи позицію, не вберігся… Забираючи з поля бою тіла своїх загиб­лих, «ополченці» випадково чи навмисно прихопили з собою й українського воїна...