П'ятниця, 11 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Співпраця
27/02/2015 12:50

Справа, що об’єднала гонщика, рекламника та господаря СТО

Події останнього року в Україні змінили життя багатьох людей. Українці зруйнували стереотип про те, що їхня хата з краю: кожен намагається зробити свій посильний внесок у загальну справу – захисту країни. Слово «волонтер», яке раніше здебільшого асоціювалося з міжнародними благодійними місіями, стало звичним для нас. Ця діяльність об’єднала різних за віком, соціальним становищем та професіями людей. Сьогодні ми розповімо вам історії трьох волонтерів: відомого гонщика, журналіста, барда Олексія Мочанова та двох його товаришів – консультанта з маркетингової реклами Дмитра Юрінова і власника станції техобслуговування Олександра Яловчука.

Олексій Мочанов: 
«Моє волонтерство – це пісні і спілкування»

 

Про те, що таке волонтерство, професійний гонщик, бард, журналіст та телеведучий Олексій Мочанов дізнався ще в мирний час, задовго до «гарячих» подій у нашій державі. 2012-го, коли Україна разом із Польщею приймали Європейський чемпіонат з футболу, Олексій опікувався підготовкою волонтерів, що супроводжували спортивне дійство континентального масштабу. Зрозуміло, що волонтерство тоді й тепер неможливо порівнювати. Під час Євро-2012 цей рух об’єднав українців довкола святкової події, нині ж – довкола біди.

45 тисяч кілометрів на Схід

Волонтерство за нових реалій для Олексія Мочанова почалося ще з кримських подій торік навесні. «Я тоді балотувався в мери Києва, тому про поїздки на півострів нікому не розповідав, щоб їх не розцінювали, як передвиборний піар, – розповідає він. – Їздив, щоб поспілкуватися з хлопцями, підтримати їх, поспівати. Возив їм картки поповнення мобільного рахунку, щоб вони підтримували зв’язок із рідними. А після виборів, коли на сході країни було вже вельми „гаряче”, запланував першу поїздку в район проведення АТО».

2 червня Олексій приїхав в Ізюм, що на Харківщині, який тоді був крайнім передфронтовим містом, на блокпост, де стояли його товариші – даївці та колишні «беркутівці». Під час того візиту Мочанов, передусім, прагнув підняти бойовий дух колег (на початку 1990-х він служив у міліції – спецназі та столичній ДАІ). А ще – дізнався про те, чого вони найбільше потребують. Як виявилося, елементарних речей: засобів особистої гігієни, цигарок, води. Тож у свою другу поїздку в район АТО Олексій Мочанов вирушив вже на іншому – місткішому – автомобілі, що був під зав’язку завантажений допомогою з «великої землі». Відтоді його бус наїздив на передній край понад 45 тисяч кілометрів.

За словами Олексія, графіків поїздок на Схід він ніколи не складає. Дати рейсів визначають прохання бійців і те, наскільки швидко вдається виконувати «замовлення». Щоразу обсяги допомоги збільшуються. 

На запитання, що саме Олексій Мочанов зі своїми однодумцями відвозять нашим захисникам, він відповідає, що легше назвати те, чого немає в їхньому вантажу – зброї та набоїв. «Це – моя принципова позиція. Вважаю, цим мають опікуватися лише армія та держава, – пояснює співрозмовник. – Восени і взимку я возив багато протизастудних засобів, лимони, мед, імбир. Здавалося б, дрібниці, але військовий, у якого застуда і температура 37,8, не може ефективно виконувати бойові завдання. А влітку хлопці потерпали від страшної спеки: там, на Сході, було дуже гаряче літо. Коли під час чергової серпневої поїздки я побачив на автомобільному термометрі позначку +50, подумав, що він вийшов із ладу. Але з прибором було все гаразд – негаразд було з температурою. Тому бійці найбільше потребували води та засобів проти зневоднення організму».

Перед тим, як вирушити в черговий волонтерський рейс, Олексій дізнається про конкретні потреби того чи іншого підрозділу: комусь необхідні бронежилети та каски, а комусь, даруйте за правду життя, – туалетний папір. «Люди не замислюються над тим, що життя на війні – це не тільки бої, а й побут, щоправда, досить специфічний. Часом, коли ми приїздили на той чи інший блокпост, хлопці підходили до мене й казали: „Льошо, звісно, дякуємо за батарейки, але нам не завадив би й туалетний папір…”. До того ж не можна забувати про жінок, яких на передовій чимало. Навіть найкращий бронежилет не замінить їм засобів гігієни».

Стосовно забезпечення «атошників» засобами особистого захисту, Мочанов переконаний: пріоритет має бути не за кількістю, а за якістю. А з цим, на його думку, існує чимало проблем. «Під час зустрічі з волонтерами, коли заговорили про бронежилети, кажу: „Хлопці з «передка» відстріляли партію жилетів, яку їм нещодавно передали, проте не всі з них відповідають заявленому рівню захисту”. Хтось сприйняв ці слова як особисту образу, мовляв, за „броники” відповідає головою. Та я вважаю, що тут розкидатися словами недоречно й відповідати головою можна лише за те, що реально перевірив на собі».

Війна – це запах хліба

Олексій розповідає, що йому часто телефонують, пишуть у «Фейсбуку», запитуючи, як можна приєднатися до його волонтерської групи, куди привезти ті чи інші речі, щоб вони потрапили на фронт. Насправді ж, волонтерської організації, як такої, не існує. Мочанов – людина публічна і має доволі широке коло спілкування, в якому завжди знаходяться люди, готові допомогти.

 «Якось хлопці зателефонували мені і кажуть: „Льошо, незручно тебе просити, але нас розмістили в холодному спортзалі, який не опалюється…”. Того ж вечора я обдзвонив друзів, ми зібрали гроші й придбали пічку, яку наступного дня відправили на Схід, – зазначає Олексій. – Я підтримую контакт з іншими волонтерами, інакше не можна. Наведу такий приклад. Коли мені замовили скоби для бліндажів, дізнався, що в Києві одна така скоба коштує 19 гривень, а в Харкові – вдвічі дешевше. Зідзвонився з харківськими волонтерами, перекинув їм на картку гроші, а вони купили й доставили. Це дозволило зекономити значну суму».

Та яку гуманітарну допомогу з «великої землі» Олексій Мочанов не доправляв би на передову, він обов’язково везе для воїнів те, що в них найбільше асоціюється з домашнім затишком та теплом. «У мого товариша з Харкова Дмитра Макарова є приватна пекарня, – веде далі співрозмовник. – Рано-вранці я заїжджаю до нього, завантажую свіжовипечений хліб і їду далі. Тепер війна для мене – це запах хліба…». Коли в Олексія не має змоги особисто вирушити в район АТО, хліб відвозять його соратники, зокрема волонтери групи «Добровоз» (детальніше про неї читайте далі. – Ред.).

Деякі благодійники, даючи гроші на ті чи інші потреби армії, наполягають, щоб їм надавали фотозвіти, чеки, які підтверджували б: куди і скільки коштів було витрачено. «Робити цього не збираюся принципово, адже вважаю, що змушувати солдатів фотографуватися з речами, які ми їм привезли, це – принизливо, – наголошує Мочанов. – Усе має будуватися на довірі. Якщо хтось не довіряє особисто мені, може звернутися до інших волонтерів або ж самостійно поїхати в район АТО».

Нерідко зустрічаються й такі люди, завдяки яким вдається не втрачати віру в доб­ро. Нещодавно в одному зі столичних супермаркетів до Олексія підійшла пенсіонерка. Сказала, що її онука постійно читає його сторінку у «Фейсбуку» і знає, що чоловік допомагає нашій армії. Відтак дістала з гаманця кілька дрібних купюр й простягла їх волонтеру, попросивши купити на них чаю для захисників. «…Віз цей чай, як найбільший скарб», – поділився Мочанов.

На фронт – лише з гітарою

Волонтерство – це «робота» без вихідних і свят. Навіть перебуваючи не на передовій, Олексій все одно тримає руку на пульсі. Коли б не задзвонив телефон і яке прохання не пролунало б у слухавці, намагається відгукнутися. «Якщо не можу допомогти самотужки, звертаюсь до друзів, інших волонтерів, – каже він. – Інколи в мене відчуття, що я такий собі людський аналог „Гугл мапс”: там потрібно домовитися, куди везти пораненого, там – якою дорогою краще вивозити дітей… Прошу, не телефонуйте, щоб сказати „Дякую”. Адже коли лунає дзвінок мобільного, для мене це як сигнал – щось трапилося». 

Олексій Мочанов не надто воліє це афішувати, проте на допомогу нашим бійцям і сам віддав чималу суму коштів. Такий вчинок пояснив досить просто: що більше кожен із нас віддасть на потреби армії – і грошей, і сил – тим швидше ми здобудемо перемогу, а отже нормально житимемо надалі, працюватимемо, підійматимемо країну.

Впродовж усього спілкування Олексій наголошує: волонтером себе не вважає, а просто робить те, що може. Скажімо, професійні навички водіння автомобіля виявилися безцінними на фронті, адже пересуватися там потрібно дуже швидко й обережно. Та й до передової кілометраж – чималий.

«Бувало, подумаєш: щось я втомився. Та, коли приїжджаєш на місце, бачиш обличчя хлопців, стає соромно за ці думки, – відзначає гонщик. –  Зізнаюся, що не можу спокійно сприймати те, як деякі волонтери відверто переоцінюють свою роль. Вважаю так: у тебе є можливість – допоможи, і не потрібно про це кричати звідусіль. Для мене найбільша подяка від хлопців – це почути: „Приїжджай іще”. Я вірю, що там, на Сході, на мене чекають, передусім, як на людину з гітарою. Перед Новим роком я за вісім днів тричі з’їздив у район АТО і накатав понад п’ять тисяч кілометрів. Втомився, закрутився й забув гітару в Києві. Хлопці мені тоді сказали: „Краще ти ці пакунки забув би, а інструмент узяв…”. Мені було вкрай приємно, що спілкування зі мною вони цінують більше за матеріальні речі. Відтоді весь час перевіряю, щоб гітара була на місці».

Олексій грав і на БТРі в Краматорську, і біля гори Карачун під час мінометного обстрілу, і в «найгарячіші» дні в Донецькому аеропорті. На запитання, що найчастіше його прохають зіграти там, на передньому краї, музикант відповідає: «Точно не просять пісень про війну. Співаємо про життя, про дім».

Якось, дорогою з Пісків, Олексій Мочанов підвозив до Києва альтиста Національної філармонії, який також приїжджав на передову пограти для наших бійців. На одному з блокпостів хлопці впізнали відомого гонщика й запросили до столу. Польовий обід відбувався під акомпанемент альта – буває на фронті й таке.

У грудні волонтерську діяльність Олексія було відзначено на державному рівні – він став кавалером ордена Богдана Хмельницького III ступеня. «Мені було приємно отримати цю нагороду, оскільки я довідався, що її вручали тим волонтерам, відзначення яких ініціювали польові командири. А це люди, яких я безмежно поважаю, – зазначає Мочанов. – Я не хочу, щоб мене ідеалізували. Інколи читаю на своїй сторінці у „Фейсбуку” „Олексію, ви – совість нації”. Дивуюсь цьому. Я звичайна людина, яка робить те, що вважає за потрібне».

Дмитро Юрінов: 
«Потреби передової –завжди поза графіком»

«Як і багато чого хорошого, волонтерство в моєму житті розпочалося із дзвінка Льоші Мочанова», – усміхається рекламник з 20-річним стажем, а нині також координатор волонтерської групи «Добровоз» Дмитро Юрінов. Відгукнувшись на прохання допомогти з доставкою речей у район АТО, він вирушив туди разом з Олексієм й уже на місці зрозумів: ця поїздка буде не єдина. Адже виявилося, що проблем із забезпеченням хлопців на передовій – безліч, і комусь потрібно їх вирішувати. Незабаром з’яви­лася група «Добровоз», яка тепер працює окремо від Мочанова. Однак і Дмитро, і Олексій наголошують: так склалося не через якісь розбіжності в їхніх поглядах, а позаяк роботи справді багато, і, розділивши «сектори уваги», вони охоплюють допомогою більшу кількість наших захисників.

«Моя перша поїздка відбулась улітку, – розповідає Юрінов. – Побачене приголомшило: хлопці стояли на передньому краї без касок і бронежилетів, без запасів їжі та води, але найголовніше – вони були без підтримки, вважали, що їх кинули напризволяще. Тоді Мочанов робив те, чого не робив більше ніхто: він їздив туди, де було дійсно смертельно небезпечно, спілкувався з бійцями, співав для них. Звісно, привозив певні речі, та, насамперед, він психологічно розвантажував людей, підіймав їхній бойовий дух. Мабуть, Олексій єдина цивільна людина, якій військові вірять, як собі. Саме за його рекомендацією – а на фронті рекомендація одна з найважливіших речей, – ми познайомилися з командирами частин і розпочали свою діяльність».

Групу вдалося зібрати досить швидко, передусім – завдяки контактам у соціальних мережах. З’явилися харків’яни, які оперативно змогли закуповувати в регіоні все необхідне та в найкоротший термін доставляти це на передову. Було налагоджено зв’язок із командирами підрозділів, що дало можливість волонтерам отримувати інформацію про їхні реальні потреби. Знову ж таки, через соц­мережі та Інтернет знайшли людей, які почали допомагати грошима.

Нині в групі «Добровоз» близько 30 осіб, що представляють різні міста, країни та континенти. Приміром, один з найпотужніших осередків діє в Новій Зеландії: тамтешні представники української діаспори не тільки організували збір коштів, а й зробили спеціальні на­клей­ки-«добро­возики». Їх волонтери залишають на автомобілях та техніці підрозділів, яким допомагають. Крім того, активно працюють учасники групи у США і Швейцарії.

Та, зрозуміло, найскладнішою є діяльність тих людей, що живуть безпосередньо в районі АТО. Адже, як відзначає Дмит­ро, їхнє життя нагадує будні радянських підпільників з фільмів про війну. Через постійне «полювання» на них волонтерам фактично доводиться вести подвійне життя, приховуючи свої добродіяння навіть від родичів та сусідів.

«Відтоді, як „Нова Пошта” почала безплатно доставляти гуманітарні вантажі в зону АТО, ми намагаємося не возити речі, а відправляти їх поштою, щоб ті кошти, які неминуче йдуть на дорогу, витратити на щось вагоміше. У такій ситуації особливо важлива робота волонтерів на місцях: вони забирають посилки у відділеннях й розвозять їх у військові частини, – пояснює співрозмовник. – Наприклад, у нас є Валерій – худорлявий, непримітний представник творчої професії, який робить доставки в ті місця, де точаться бої й куди мало хто ризикнув би поїхати. Польові командири на нього моляться! Однак про те, чим він займається, знає тільки його дружина, та й то – частково. А ще не можу не згадати про Лілю з Маріуполя. Коли її будинок зруйнувало снарядом, вона з сім’єю переїхала в сусідню область, і ввечері того ж дня координувала дії волонтерів з нового місця. Про цих людей не знає широкий загал, але всі вони – герої».

За напрямками роботи «Доб­ровоз» не має вузької спеціалізації. Можна зауважити лише той факт, що члени групи не займаються будь-чим пов’язаним зі зброєю, а також поки що їм не доводилося доставляти тіла загиблих. Звісно, головну увагу благодійники приділяють забезпеченню підопічних бійців усім необхідним для їхнього захисту, нормальної життєдіяльності та лікування. Приміром, спочатку придбали для кожного бронежилет, потім закуповували теплий одяг, взуття… Дізнавшись, що в «розвідки» одного з підрозділів взагалі немає транспорту, зібрали кошти на автомобіль. Тепер військові використовують його фактично цілодобово, тож на черзі – придбання машини-«напарника». Окремий акцент волонтери роблять на допомозі пораненим та родинам загиблих.

«Нині в нас немає проблем з тим, щоб придбати щось, доставити. Навіть гроші, хоч і дуже повільно, але надходять, – зауважує координатор „Добровозу”. – Головна проблема полягає в тому, що ця діяльність вимагає багато часу, адже вона, немов дитина, – завжди поза графіком. Тобі можуть зателефонувати опівночі, о п’ятій ранку й попросити перевезти пораненого, відправити щось… І ти полишиш усе, щоб зробити потрібне. Усе це сильно виснажує психологічно, особливо тих, хто постійно їздить на передову. Складно передати словами, що відчуваєш, рухаючись „прострілюваною” трасою».

Юрінов згадує історію, що відбулася влітку під час спільної з Мочановим поїздки. Тоді, вже повертаючись додому, їхній «екіпаж» був неподалік Харкова, коли зателефонував медик з району АТО. Він сказав, що в жительки Вуглегірська, хворої на діабет, закінчилися ліки і їй терміново потрібен інсулін. Чоловіки купили препарат і поїхали назад. Як виявилося на місці, жінка мешкала аж за крайнім блокпостом – тобто не зовсім на «нашій» території, яка до того ж «прострілювалася».

«Хлопці з блокпоста намагалися вмовити нас не їхати, та коли зрозуміли, що це марно, зголосилися супроводжувати, – зазначає Дмитро. – І от ми, ризикуючи життям, привозимо хворій інсулін, але замість слів вдячності чуємо зовсім інше: що ми, покидьки, влаштували їм війну. Назад повертаємося, м’яко кажучи, пригнічені й знову – „на голках”, бо їдемо тією ж „прострілюваною” територією. А Льоша, щоб розрядити ситуацію, всю дорогу жартує. От що називається – залізні нерви! А щодо жінки, то я розумію, що ми не можемо мати до неї якихось претензій: їх, певно, треба висловлювати тим, хто формує інформаційну політику нашої країни».

Насамкінець цікавимося думкою співбесідника щодо створення єдиної державної волонтерської служби. Дмитро вважає, що така організація потрібна: у кожній частині має бути людина, яка збиратиме та передаватиме замовлення «зовнішньому» координатору, що формуватиме заявки і скеровуватиме їх в єдиний центр. Там уже куплятимуть та розподілятимуть речі. Однак, зважаючи на реалії сьогодення, Юрінов переконаний, що наразі створення такої служби – неможливе, тож найближчим часом ми спостерігатимемо волонтерство в тому ж форматі, що й нині.

Олександр Яловчук:

«Кожна хвилина нашого зволікання може коштувати життя»

 

Ще півтора року тому станція техобслуговування Олександра Яловчука спеціалізувалася на тюнінгуванні дорогих автівок і була неабияк популярна серед столичних «селебретіз». Тепер же це місце відоме киянам як пункт ремонту машин «швидкої допомоги», що вирушають або прибувають зі сходу країни, та збору допомоги для учасників антитерористичної операції. Сам господар СТО просить не називати його діяльність волонтерською, мовляв, для нього це надто «гучне» слово. І додає: він просто чинить так, як підказує серце, допомагаючи тим, чим може.

Щоб поспілкуватися, Олександр запросив нас до своєї станції, і щойно ми переступили її поріг – одразу повів на «екскурсію». В одному з боксів помічаємо карету «швидкої». Ззовні вона має вигляд неушкодженої, але, як дізнаємося згодом, це тільки тому, що над нею вже понад тиждень «чаклують» майстри. А прибула ця машина на СТО в жахливому стані: скло пробите кулями, стійка пошкоджена вибухом, а задня ліва сторона взагалі знесена танком. Однак тут автомобіль швидко повернули до життя, і невдовзі він знову вирушить в район АТО, щоб рятувати наших бійців.

«Іноді, коли знаємо, що машина має терміново повернутися на передову, хлопці можуть ремонтувати її цілодобово, адже всі розуміють: кожна хвилина нашого зволікання може коштувати комусь життя, – зазначає Яловчук. – Загалом ми вже полагодили близько двох десятків „швидких”, що здебільшого виходили з ладу або через надмірні навантаження та відсутність доріг, або ж унаслідок отримання бойових „поранень”. Мабуть, одним з найскладніших був випадок, коли в автівці довелося повністю замінювати двигун».

Окрім ремонту «швидких», на станції також займаються їхнім переобладнанням. Річ у тім, що час від часу Олександр отримує від знайомих або просто небайдужих людей з-за кордону благодійну допомогу – зап­частини або медичні транспортні засоби, що були в ужитку. Зазвичай, такі автомобілі не пристосовані до вітчизняних фронтових потреб, тож майстри не тільки наводять лад у їхніх залізних «нутрощах», а й за вказівками медиків змінюють «антураж» кабіни для перевезення поранених.

…На території СТО нашу увагу привертає кумедний жовтий «пазик». «Це – пункт збору речей для учасників АТО, – пояснює наш провідник. – Їх сюди приносять клієнти станції, їхні знайомі, жителі навколишніх будинків… Купують усе, що може знадобитися, – від шкарпеток до печива. Дехто допомагає грошима. Наприклад, власник одного з розважальних закладів столиці Максим Шульженко, випадково дізнавшись, що нам не вистачає коштів, щоб доробити „швидку”, миттєво організував їх збір й незабаром передав потрібну суму. А бізнесмен Володимир Хмарук, побачивши в моєму телефоні фото хлопців на блокпосту, які пізньої осені були одягнені в легкі однострої й не мали жодних засобів захисту, за тиждень зібрав 260 тисяч гривень і придбав для них тепле обмундирування, бронежилети, каски».

Закінчуємо імпровізовану екскурсію в кафе, розташованому на території станції. За чашкою кави Олександр розповідає, що цей заклад нещодавно довелося розширювати, адже останніми місяцями він став улюбленим місцем зустрічі його знайомих бійців, медиків, волонтерів… Ті, хто повертаються зі Сходу, передусім, обо­в’яз­ково замовляють гострий плов – фірмову страву, яку готує особисто мама господаря, Тетяна Кузьмівна. Особливий рецепт цього наїдку вона нікому не довіряє, проте завжди готова зварити величезний казанок плову, щоб нагодувати всіх гостей.

До речі, Яловчук і сам уже тричі бував у районі АТО. Їздив, коли потрібно було терміново доставити запчастини або надати ремонтникам техніки кваліфіковану допомогу на місці. І хоч усі добре знають, що в столиці на його станції полагодили вже не одну «швидку», та справжньою легендою серед військових стала фірмова страва Олександрового закладу. Саме тому між собою бійці його називають «Саша – гострий плов».

«Людину, яка приїздить з „великої землі”, тамтешні хлопці сприймають як живий лист, – відзначає Яловчук. – Вони розпитують про останні події, наше життя, переглядають фотографії, показують свої, ми обмінюємося речами. Приміром, останнього разу я обмінявся кепкою з бійцем „Альфи”. Але якщо говорити загалом про район АТО, то там неймовірно жахливо і страшно, там – мертва зона. Узяти хоча б Маріуполь: вдень місто ще якось живе, але як тільки сутеніє – навколо порожнеча й тиша. На вулицях – тільки військові з автоматами».

 

Олександр переконаний, що в такий складний для країни час допомагати її захисникам має кожен. Лише згуртувавшись ми зможемо здобути перемогу й на нашій землі нарешті запанує мир.

Марія САЛЬНІК, 
Анна ТОРГОНЕНКО, «Моменти». 
друкувати

Коментарi

Додати коментар

Інші статті