П'ятниця, 11 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
З перших вуст
12/05/2013 22:28

Дві війни мого життя

Від редакції. У поточному номері «ІЗ» завершує публікацію про маловідому війну на африканському континенті – ефі­оп­сько-еритрейську, – у якій довелося брати участь і нашим співвітчизникам. Спогади Петра Прибутька – ветерана Збройних сил України, воїна-інтернаціоналіста, полковника у відставці, інваліда війни, доцента кафедри філософії права та юридичної логіки НАВС – це історичні свідчення, які всім нам варто знати й пам’ятати: як із поваги до тих, хто воював, так і екстраполюючи здобутий ветеранами досвід на майбутнє.

(Закінчення. Початок 

в «Моментах» №3 («ІЗ» №13))

Лазня з ящиків для снарядів

На мою думку, здебільшого наші військові радники і фахівці в Ефіопії були компетентними в сферах своїх військових обо­в’яз­ків і спеціальностей та успішно виконували поставлені завдання. Але була одна проблема, яку не всім вдавалося вирішити. Вона полягала у відсутності в більшості радників навіть елементарних уявлень про місцеві реалії: особливості побуту, поведінки, релігійні вірування, звичаї і традиції населення країни, не кажучи вже про знання мови (державні мови в Ефіопії – амхарська й англійська). Я теж цими мовами не володів, але використовуючи росій­сько-ам­хар­ський розмовник, завчив близько 300 слів і фраз амхарською, тож міг на побутовому рівні якось спілкуватися з місцевим населенням.

Ефіопія запам’яталася мені лазнею. Спека в цій країні нестерпна, понад +50 градусів. Служба була організована так: з п’ятої ранку (сонце щодня сходить о 6-й, а заходить о 18-й) і десь до пів на одинадцяту всі перебували на своїх службових місцях. Потім затишшя, відпочинок. У цей найспекотніший час ми були нездатні атакувати, а противник – оборонятися. Людський організм не виносив такого термічного стресу. У бронетехніці неможливо було всидіти. Впаде крапля води на броню – зашипить і одразу ж випарується. Та хоч і була спека, а попаритися все одно хотілося. Тож радянські військові радники змайстрували лазню, використавши як будматеріал порожні ящики з-під снарядів. Їх було безліч.

З підбитого танку противника зняли паливний бак, вставили в нього форсунку й приладнали шланг, щоб подавати солярку. Вийшов такий собі маленький будиночок із роздягальнею та столиком. Ми запрошували в нього попаритися наше керівництво, яке періодично прилітало з Аддис-Абеби. До зустрічі гостей готувалися: добре прогрівали лазню, накривали стіл. Ставили пляшку віскі – його можна було купити за 40-50 доларів, – місцеву горілку по 7-8 доларів за літр, пиво, оселедчик і чорний хліб – для наших в Ефіопії це був суперделікатес. Звісно, були в нас і евкаліптові вінички.

Іноді в лазню запрошували місцевих офіцерів. Хоча такий відпочинок не в їхній традиції, вони не відмовлялися. Ми гарненько парили своїх африканських колег, а потому добряче частували. Вони дякували нам, а невдовзі просились у лазню.

Сире м’ясо – «посвячення в ефіопи»

Моїм колегам – радянським військовим радникам, – до речі, доводилося працювати чи не пліч-о-пліч з ідеологічними супротивниками. В ефіопській армії разом із нами працювали ізраїльтяни, з якими у СРСР стосунки були далеко не дружні. Ізраїльські командос готували ефіопський спецназ і мобільні підрозділи для повіт­ряно-десантних військ.

Якось побував на прийомі, який влаштував для президента Ефіопії в м. Харарі начальник Військово-політичного інституту при ЦК Робочої партії Ефіопії з нагоди чергового випуску офіцерів. Тоді вперше сидів за столом із тамтешнім лідером. Менгісту був у військовому однострої, гімнастерка з засуканими рукавами, а на боці – пістолет Стєчкіна в кобурі.

Про Менгісту мені чимало розповідали тамтешні офіцери. Він постійно носив зброю, бо на нього близько сорока разів робили замахи, причому половину нападаючих він застрелив особисто. У загальновійськовій армії, де перебував і я, одна з дивізій змушена була залишити свої позиції. Доповіли президенту. Той наказав поставити до стінки комдива й начальника політуправління. Троє солдатів із автоматами виконали вирок прямо перед строєм. Там же вирили яму, покидали в неї трупи й зрівняли з землею.

У своєму виступі з нагоди випуску майбутніх начальників політичних управлінь Менгісту зазначив, що ефіопська армія поки що не досить добре навчена, погано одягнена, але запевнив: коли закінчиться війна, усе зміниться на краще.

Після врочистої частини нас запросили на банкет. Посередині залу стояв стіл метрів зо три завширшки й 15-20 метрів завдовжки. На столі були найрізноманітніші спиртні напої та наїдки. А поряд на невеличкому столику красувався смажений цап – на ногах, із рогами й очима, але, звісно, без шкури. Усі охочі підходили до страви й відрізали вподобаний шматочок.

На початку банкету офіціанти почергово подавали присутнім сире м’ясо з коров’ячого горба (місцеві корови відрізняються від європейських наявністю горба на загривку. – Ред.). Спочатку піднесли президенту, потім генералам, а насамкінець – нам. Я теж посмакував грамів 100, заїдаючи дуже гострими приправами – з’їсти сире м’ясо в наших військових вважалося своєрідним посвяченням в ефіопи. Такого багатого столу я до того ніколи не бачив. Ось так жили правителі бідної країни, народ якої помирав із голоду, вбивав один одного на передовій. За період перебування в Ефіопії я звик до гострої їжі, тож тепер за столом можу з’їсти 2-3 стручки гіркого перцю.

 

Кінець війни не на користь Союзу

У лютому 1991 року ефіопські війська зазнали найбільшої поразки у війні з Еритреєю й відтоді результат боротьби був передбачений. Вирішальну роль у поваленні режиму Менгісту відіграв Народний фронт визволення Еритреї. Очистивши від ефіопських військ територію Еритреї, його бійці далі не пішли (продемонструвавши так твердість своїх сепаратистських прагнень) і передали зброю повстанцям в Ефіопії – народностям тиграй і оромо, що боролися за рівноправність із найчисельнішою народністю амхара, вихідцем з якої був Менгісту. У цих умовах Радянський Союз вирішив евакуювати всіх своїх військових радників із Ефіопії. Я вилетів із останньою групою – 30 березня 1991 року.

Зауважу, радянське керівництво не змогло передбачити можливі наслідки війни в Ефіопії. Та й сама наукова методика оцінки результатів була підмінена ідеологічною доцільністю. Збитки для країни і її громадян, міжнародний престиж держави – усе це залишалося за межами внутрішньої та зовнішньої політики. Як наслідок, результати військової активності в Ефіопії були не на користь СРСР.

По-перше, Радянський Союз втратив стабільного союзника – Сомалі, а разом із ним – уже збудовані на його території важливі військово-стратегічні об’єкти. По-друге, СРСР «вклав» в Ефіопію близько 10 млрд доларів. По-третє, «ефіопська епопея» зіпсувала наші відносини з багатьма державами Африки, Близького й Середнього Сходу.

Радянський Союз своєю участю в цій війні, сам того не бажаючи, вбив ідеї «розрядки», які в 1970-х вселяли надію на мирне вирішення локальних війн і збройних конфліктів. Він зіграв на користь США, давши їм відмінний шанс стати «справжнім миротворцем» і «гарантом демократії» в очах більшості африканських народів.

Москва не втримала біля керма влади лідера «соціалістичної Ефіопії», який ганебно втік із країни навесні 1991 року, і стала опосередкованим винуватцем відділення Еритреї, що позбавило Ефіо­пію виходу до моря.

Нарешті СРСР став заручником Ефіопії – злиденної й слаборозвиненої країни. Його потенціал уже не дозволяв гідно виконувати «шляхетну місію», хоча в ім’я Ефіопії (як і численних подібних союзників) він працював на повну потужність. Економіка, зрештою, не витримала невиправданого напруження, і незабаром Радянський Союз припинив своє існування як єдина держава.

 

Офіцерської честі не зронив

Виконавши інтернаціональний обов’язок, я сподівався, що коли повернуся додому, мені відплатять сторицею. Так, власне, і сталося. Мене викликали в Голов­не політичне управління Радянської Армії і Військово-Мор­сь­кого Флоту й запропонували очолити кафедру марксизму-ле­ні­ніз­му (згодом – гуманітарних дисциплін) Київського вищого зенітного ракетного училища. Я погодився, хоча розраховував на посаду доцента академії.

Коли Україна здобула незалежність і військове училище розформували, організовував створення Київського військового гуманітарного інституту, куди був призначений наказом Міністра оборони України. До 1996 року обіймав там посаду заступника начальника закладу з виховної роботи. Так закінчилась моя понад 33-річна військова служба. За станом здоров’я – далася взнаки ефіопська контузія – у зв’язку з інвалідністю звільнився у відставку. Останні 17 літ працюю доцентом у столичних вишах.

Іноді мене запитують: «Якби була можливість, чи пішов би цією стежиною ще раз?» Не скажу «так». Але я ні про що не шкодую. Вважаю, що служив гідно. Я вірив, що роблю корисну для нашої країни справу. Звісно, у деяких ситуаціях, якби було можливо, вчинив би по-іншому. Але в цілому задоволений долею. Не кожному випадає пережити те, що випало мені. Я був одним із перших, хто склав присягу на вірність Україні і став у лави Збройних сил нашої незалежної держави. Пишаюсь цим, а також тим, що на всіх посадах і в різних умовах військової служби не втратив офіцерської честі.

Петро ПРИБУТЬКО, 

м. Київ

друкувати

Коментарi

Додати коментар

Інші статті