Ера милосердя
Рік 1975-й. Тоді вже знані радянські детективісти брати Вайнери пишуть свій черговий роман під назвою «Ера милосердя». Книжка доволі швидко набула популярності. Проте справжньої слави роман зажив, коли ліг в основу телесеріалу «Місце зустрічі змінити не можна».
Книга
Дія твору відбувається у вересні – жовтні 1945 року, у Москві. Війна закінчилась. Володимир Шарапов, фронтовик, направлений для проходження подальшої служби в міліцію. Хоча він і досвідчений розвідник, однак на юридичних питаннях не знається. Для навчання та стажування колишнього фронтовика вводять у склад однієї з оперативних груп Московського кримінального розшуку, яку очолює капітан Глєб Жеглов.
Тут варто зауважити: «Ера милосердя» замислювалася Вайнерами як роман саме про колишнього фронтовика Шарапова, який потрапив у міліцію, побачив, що там коїться, і, як міг, із цим боровся. У титрах навпроти автора сценарію від початку був зазначений якийсь Станіслав Константінов – брати Вайнери вирішили «не світитися» і «сховалися» під псевдонімом. Лише коли серіал за популярністю перевершив книжку, титри перезняли, до того ж коштом авторів.
Сюжет книги, як і її екранізації, такий. Група Жеглова повинна ліквідувати банду «Чорна кішка». Вона раніше грабувала громадян, але з певного часу переключилася на інший промисел – тепер бандити не розмінюються на дрібниці й оббирають продуктові магазини. Водночас групу Жеглова підпорядковують слідчому прокуратури, який повинен розкрити вбивство громадянки Лариси Груздєвої.
Прототипи
Загалом і книжку, і телесеріал добре знає читацько-глядацька аудиторія. Та мало кому відомо, що у вигаданих героїв були реальні прототипи.
Щодо Глєба Жеглова, то якогось одного прототипу в нього не було. Своє прізвище опер дістав від справжнього Жеглова – слідчого відділу Московського карного розшуку. Один із авторів книги, Аркадій Вайнер, уперше почув про нього ще в 1960-х, коли прийшов працювати в московську міліцію. Хтось із старожилів розповів йому, що одразу після війни був у міліції такий опер, але в 1950-х у Жеглова стався конфлікт із начальством і він застрелився.
Прізвище сподобалося. На образ почали «нанизуватися» характери й деталі від різних людей, зокрема одного зі знайомих братів Вайнерів – начальника ВБРСВ Дзержинського району Москви. Його посадили за хабарництво, але він ні в чому не зізнався й домігся перегляду своєї справи. Звільнившись за недоведеністю, чоловік поновився на своїй колишній посаді, а наступного дня подав заяву про відставку.
Образ старшого лейтенанта міліції Володимира Шарапова, який, до слова, є героєм ще кількох книг братів Вайнерів, теж збірний. Проте паралелі з полковником Володимиром Араповим напрошуються самі собою. 1946 року він прославився тим, що «взяв» у Москві, у Сокольниках, банду Мітіна – невловиму зграю вбивць і грабіжників, що безкарно орудувала кілька років. Арапов, тоді ще лейтенант, пробрався до них у «лігво», увійшов у довіру й здав бандитів.
Інший прототип Шарапова – Станіслав Андрійович Меньшиков. 1946-го, коли полк капітана Меньшикова розформували, фронтовому розвідникові запропонували перейти на службу в карний розшук Хабаровського краю. Після війни там промишляла банда «Три валети». Вона була відома тим, що «вирізала» китайські сім’ї, які видобували золото – на рахунку зграї значилося понад 70 убивств. На трупі або поряд із ним бандити завжди залишали три карткових валети. З різних джерел стало відомо, що злочинна група переховується десь у тайзі, а перед нальотами виходить на околиці міста. Щоб взяти таку банду, до неї потрібно було ввести свою людину. На роль цієї людини й готували Станіслава. Жив він, звісно, на конспіративній квартирі, зв’язок тримав тільки з оперативним працівником. За легендою, був злодієм, що втік із табору.
Має свою реальну основу і справа Груздєва. 1944 року кандидата медичних наук Євгенія Ілліча Міркіна звинуватили в убивстві своєї дружини й засудили до страти, проте працівники Московського карного розшуку зуміли довести його невинність.
Що ж до «Чорної кішки», то насправді її не було, хоч про таку банду й переповідає міський фольклор. Чутки про орудування зграї бандитів, які на місці злочинів залишали малюнок чорної кішки або підкидали кошеня, поширилися Москвою після війни. А підґрунтям для них став банальний розіграш. У повоєнні роки столицею прокотилася хвиля квартирних крадіжок. Обчищали, зокрема, і квартири відомих осіб, що жили в центрі міста. Але була в цих злочинів одна характерна особливість: особи, що їх скоювали, малювали на дверях крейдою або вугіллям зображення кішки.
Насправді ж, компанія дворових хлопців вирішила розіграти свого сусіда – директора торгу. Хлопчаки не злюбили його за те, що «жирував» у тилу, тоді як їхні батьки хоробро билися на фронті. Керував шпаною семикласник Володя Колганов. Нічого протизаконного підлітки не робили – просто малювали на дверях «жертви» чорну кішку. Мовляв, стережися! Решту довершили чутки, що поширилися містом. Відтепер московські нальотчики взяли за правило після кожної «справи» малювати знак «чорної кішки» на дверях потерпілих або підкидати під двері квартири чорне кошеня. Ніхто не сумнівався, що орудує одна банда.
Щоправда, звіряча банда, що грабувала й убивала людей, таки існувала – це вже згадувана зграя Івана Мітіна, що наганяла страх на всю Москву в післявоєнні роки. На її рахунку за три роки існування значилися 11 трупів (серед убитих – троє працівників міліції), 18 поранених, 22 пограбування, вона заволоділа майже 300 тис. рублів. Мітіна з іншим членом банди, винним у смерті міліціонерів, засудили до найвищої кари, подільникам дали по 25 років.
Екранізація
Культовий п’ятисерійний фільм «Місце зустрічі змінити не можна», знятий 1979-го за романом братів Вайнерів «Ера милосердя» на Одеській кіностудії, досі не сходить із кіноекранів. Ідея щодо його створення виникла за таких обставин. Якось у бесіді Володимир Висоцький сказав режисерові Станіславу Говорухіну, що у Вайнерів є для нього хороша роль, і запропонував прочитати роман, зауваживши, що в самого немає часу. Говорухін твір прочитав. Книжка йому дуже сподобалася. Режисер вирішив, що ця роль і справді підходить Висоцькому. Висоцький і Говорухін поїхали до братів Вайнерів і домовилися про співпрацю.
Станіслав Говорухін згадував, що міг би затвердити Володимира Висоцького на роль без проб – йому було й без того зрозуміло, що це його типаж. Однак тоді такі питання вирішувала худрада. Говорухін відзняв кілька проб із іншими акторами, але ті не «дотягували» до Висоцького. Керівництво, ознайомившись із матеріалом, затвердило барда на роль Глєба Жеглова.
Головна проблема виникла з кандидатурою актора, який мав зіграти Шарапова. Сам Говорухін хотів, щоб цю роль взяв Микола Губенко або Євген Леонов-Гладишев (актор зіграв у стрічці епізодичну роль Вані Векшина). Але за розпорядженням керівництва «Мосфільму» роль помічника Жеглова доручили Володимиру Конкіну, що тільки-но відзнявся у фільмі «Як гартувалася сталь». За словами Говорухіна, він і досі вважає це великою помилкою.
Відзняли картину доволі швидко. Причому деякі епізоди «Місця зустрічі...» знімав не Говорухін, а... Висоцький. Довіряючи акторові взяти на себе роль режисера, Говорухін взагалі не з’являвся на знімальному майданчику. Висоцьким поставлено сцени впізнання Фокса і звільнення Груздєва. Він же придумав розмістити на дверях кімнати у підвалі, де переховувався в останній серії Шарапов, фотографію його коханої дівчини Варі.
Одним із найбільш пам’ятних персонажів стрічки став Промокашка, якого блискуче зіграв друг і колега Висоцького по Театру на Таганці Іван Бортник. А між тим, у сценарії в Промокашки не було жодної репліки. Тож усі крилаті фрази на кшталт «Льоля? Яка Льоля? З Єлоховської?» – плід фантазії Бортника. Актор згадує, що під час зйомок епізоду арешту банди Горбатого до нього підійшов Говорухін і попросив якось обіграти здачу в полон Промокашки. І Бортник придумав геніальний хід: виходячи з підвалу, його герой раптом починає співати: «І на чорній лаві, на лаві підсудних...». Таким експромтом була «убита на місці» уся знімальна група.
Фінальні епізоди роману «Ера милосердя» й фільму «Місце зустрічі змінити не можна» дуже відрізняються. За книгою, Шарапов, повертаючись після небезпечної операції, бачить на стіні у вестибюлі управління траурний лист із фотографією загиблої Варі. Але худрада творчого об’єднання «Екран» зазначила: не можна, щоб Варя загинула. А ще їх не влаштовував епізод вбивства колишнього фронтовика-розвідника Левченка. Але зрештою вдалося знайти компроміс: худрада дозволила залишити у фільмі одну з цих смертей – на вибір. Важливішою – у смисловому значенні – здалася все-таки загибель Левченка. Адже це пікова ситуація, що певним чином характеризує Глєба Жеглова. Між іншим, у тій же сцені довелося редагувати репліку Шарапова. У первинному варіанті він кричить Жеглову: «Я бачу, тобі подобається вбивати!» Але потім цю фразу замінили м’якшою – до чималої радості Висоцького, який не хотів, щоб його героя вважали катом.
Уперше фільм показали в листопаді 1979 року, напередодні Дня міліції. І попри суперпопулярність (міліцейські звіти того часу фіксували зниження злочинності в години, коли по телебаченню показували картину), «Місце зустрічі...» не дістало жодної нагороди. За винятком почесної грамоти від міністра внутрішніх справ СРСР Миколи Щолокова. Володимира Висоцького за роль Жеглова удостоєно Державної премії лише через сім років після смерті.
Підготував Анатолій Хлівний, «Моменти»
Коментарi
-
Refugio
27/03/2014 22:09
-
Fluconazole
23/04/2013 11:57
It is extremely unplesant when you have to deal with yeast infection or other diseases provoked by fungi. If you are affected by one of this health problems, it is necessary to use to get back to normal lif
-
Nike Free 4.0
06/04/2013 5:16
Nike is so famous that almost everyone know it all over the world. No matter developed countries or developing countries,Nike has presence stores into and also arrow payin
-
replica chanel
03/04/2013 10:57
Real will be moist play acted in which turning into researched any remarkable attire regarding productive females.
