«Професія подарувала мені знайомство зі знаковими особистостями»
Обличчя Світлани Леонтьєвої стало «своїм» для мільйонів українців: цьогоріч виповнюється 20 літ відтоді, як молода диктор дебютувала на вітчизняному телебаченні. Глядач полюбив її за те, що вона, м’яка й лагідна, помітно вирізнялась на тлі ділових і стриманих ведучих новин. Це підтверджує й анонімне опитування телеаудиторії: Леонтьєва отримала найвищий бал глядацьких симпатій – 97 зі 100 можливих. Про те, наскільки екранний образ телеведучої відповідає реальній людині й чим Світлана Леонтьєва живе поза роботою – в інтерв’ю з іменитою гостею.
– Пані Світлано, за першою освітою Ви – фізик. Якими шляхами доля привела Вас у журналістику?
– Мій хист до письма помітила викладач російської мови, котра порадила мені вступати до Літературного інституту. І хоча я добре писала твори, проте ніколи серйозно не думала про літературу чи журналістику. Тоді я, 15-річне дівча, поставилась до цього несерйозно. Як донька фізика, з дитинства була орієнтована на точні науки. Задачки лускала наче горішки, весь клас у мене списував. На фізфакультет Київського державного університету вступила з першої спроби і навчання давалося доволі легко. Водночас мене захопила студентська самодіяльність: я співала в університетському хорі, грала в театрі. Тоді вперше упіймала себе на думці, що творчість мені ближча за науку. Але навчання не покинула. Після закінчення вишу працювала за спеціальністю на заводі напівпровідників «Квазар», поки одного дня у лабораторії не задзвонив телефон... Телефонувала редактор із радіо. Вона запитала мене, чому я досі не надала рукопис матеріалу про одну з наших колег, як було домовлено. Я чула про це вперше, тому поцікавилась, хто пообіцяв це за мене. У слухавці почула: Лариса Володимирівна. Це була наша парторг, яку ми боялися, наче вогню. Коли лише на мить уявила, як вона викликатиме мене, запитуватиме, чому я не виконала завдання, – у мене аж подих перехопило. Того ж дня я зустрілась із героїнею першого у своєму житті нарису й вже до вечора написала матеріал. Наступного дня знову зателефонувала редактор, похвалила мою спробу пера й запропонувала начитати текст перед мікрофоном. Так я вперше потрапила до професійної студії. Досі перед очима картина: як мене завели до спеціальної кімнати з професійними мікрофонами і я побачила за склом гурт людей – режисера, звукорежисера, одним словом, команду, яка готувала програму до ефіру. Але я не розгубилась, прочитала текст. Після запису мені запропонували роботу диктора. Мовляв, вже давно шукають приємний жіночий тембр, і я саме те, що їм потрібно. Власне, з цього і почалась моя журналістська кар’єра.
– Наскільки мені відомо, цьогоріч Ви відзначатимете професійний ювілей – 20 років у кадрі. А як Ви потрапили на телебачення? Чи пам’ятаєте свої перші ефіри?
– Починала свою роботу в кадрі у 1993 році, у програмі новин на телеканалі «ЮТАР». Тоді новини виходили у запису, а не в прямому ефірі. Суфлерів ще не було, я читала текст із аркушів, які тримав оператор. Потім брала касету із записом і везла її з нашої студії, що на Подолі, на Мельникова, де запис монтували. Забирала вже змонтовану касету й поверталась на канал. На той час було лише три телеканали: УТ-1 – союзний, УТ-2 – республіканський і УТ-3 – розважальний. Ми ж на «ЮТАР» робили так звані альтернативні новини. Команда наших журналістів шукала теми, які б не пропустила цензура на центральних каналах.
– Щойно Ви провели творчий вечір для правоохоронців (зустріч відбулася у рамках «Університету культури». – Авт.). Працюючи на сцені, перед живою аудиторією, завжди відчуваєш її настрій. На телебаченні ж діє зовсім інший принцип: закритий простір, камера. Наскільки складно працювати, коли не відчуваєш живого контакту?
– Це і складно, і легко водночас. Пригадую, як я вперше вийшла на велику сцену як ведуча. Я просто заціпеніла, коли побачила перед собою тисячі облич. Не знаю, як тоді вдалося вимовити перші слова... Хоча до цього в мене вже був чималий досвід роботи на телебаченні. Утім, на телебаченні диктору теж доводиться виступати перед аудиторією, нехай і не такою численною. Зазвичай разом зі мною у студії працює щонайменше п’ятеро осіб – це оператори, освітлювачі, суфлер. Додайте сюди ще й апаратну, у якій за ефіром стежать режисер, другий режисер, випусковий редактор... Тому я завжди кажу, що працюю для невеликої, але дуже (!) вимогливої аудиторії (усміхається. – Авт.).
– Прямий ефір – річ непередбачувана. Напевно, за роки роботи онлайн у Вас траплялись якісь форс-мажорні ситуації?
– У новинних програмах я працюю з 1995 року. Скільки з цього часу відбулося прямих ефірів – не підрахувати. На щастя, таких форс-мажорів було не так вже й багато. Можливо тому, що під час «живих» ефірів постійний стрес сприймаю як норму. Я мала хороших наставників, які навчали мене головному: що б не відбувалося довкола, не можна припиняти працювати. Першу таку перевірку я пройшла на «ТV Табачук». Під час одного з прямих ефірів я читала текст, коли почула страшенний гуркіт за спиною. Важко передати словами мої відчуття, але переборовши себе, я все-таки дочитала новину. І вже коли сюжет пішов в ефір, обернулася, щоб подивитися, що ж сталося. Як виявилося, це впав... наш освітлювач. Напевно, він був добряче напідпитку, тому що падіння його не розбудило – він заснув, наче мертвий. У ту мить, коли я побачила цю картину, цей сонько спокійнісінько перевернувся на бік, підклав долоню під щоку, щоб було зручніше... Увесь мій стрес тоді вилився у сміх – я ледве змогла зупинитися. Уявіть собі, яких зусиль мені коштувало тоді завершити програму.
– У Вашому досьє мене як колегу зацікавила, швидше – вразила, одна цифра: за свою професійну діяльність Ви провели більше півтисячі (!) інтерв’ю. Хто з ваших співрозмовників залишив по собі найглибший слід у пам’яті та серці?
– Моя професія подарувала знайомство із багатьма знаковими особистостями. Зокрема, коли я працювала у програмі «Доброго ранку, Україно!», щодня до нашої студії приходили зіркові гості. Якщо вести мову про найневдаліше інтерв’ю у моїй кар’єрі, то, напевно, це була бесіда з Олегом Табаковим. А якщо згадати про найбільшу професійну вдачу, мабуть, це інтерв’ю з Дмитром Медведєвим за часів його президентства. Як правило, зустрічі з людьми такого рівня – дуже непроста справа: складно і морально, і фізично. Щоб читачі зрозуміли, що я маю на увазі, розповім закулісні подробиці інтерв’ю з Медведєвим.
На зустріч із Дмитром Анатолійовичем до Росії запросили представників трьох українських телеканалів: Першого національного, «Інтера» та «1+1». О шостій ранку, у день, коли мало відбутися інтерв’ю, за нами вже заїхав службовий автомобіль і повіз на екскурсію на Красну площу. Потому нас відвезли до президентської резиденції, де перевіряли близько двох годин. Після цього наші телевізійні делегації розділили на дві групи: журналістів відвели до спеціальної кімнати для гримування і підготовки до зйомок, а продюсерів, помічників – до конференц-залу, де вони спостерігали за нашою бесідою на екранах. За домовленістю інтерв’ю мало тривати 40 хвилин, від кожного журналіста – по два запитання. Ми розподілили усі запитання між собою, щоб не повторюватись, вибудували їх у певній послідовності, щоб бесіда вийшла невимушеною.
Коли ж почався запис інтерв’ю, я була вражена тим, що Дмитро Медведєв, на відміну від більшості політиків, вельми небагатослівний. Він відповідав настільки лаконічно, що примудрився «закрити» усі теми за півгодини, замість запланованих 40 хвилин. Треба було рятувати ситуацію, і я взяла це завдання на себе. Готуючись до інтерв’ю, натрапила на цікавий факт: Медведєв має українське коріння по материнській лінії. Тож коли Дмитро Анатолійович відповів на останнє запитання і запала тиша – а той, хто працює на телебаченні, знає, що п’ять секунд тиші в кадрі – це вже катастрофа, – десь на третій секунді паузи я згадала про цей невідомий загалу факт і запитала Дмитра Анатолійовича, чи не повідав би він про своє українське коріння. Медведєв пристав на мою пропозицію: він із таким непідробним інтересом почав розповідати про своїх пращурів, що цей фрагмент інтерв’ю потім показали усі три телеканали. Поясню: на телебаченні є негласне правило – в ефір пускати лише запитання свого журналіста.
– Пані Світлано, я знаю, що Ви збираєте незвичайну колекцію – срібні кавові ложечки. Розкажіть, будь ласка, як у ній з’явився перший екземпляр.
– Усе розпочалося із досить цікавого випадку. То були 90-ті роки, повне безгрошів’я. Я шукала подарунок на день народження близької подруги. Хотілося подарувати їй щось незвичне, якось порадувати й підтримати – на той час у неї були проблеми в особистому житті. Ходила від крамнички до крамнички, але марно. Вирішила зазирнути ще й до антикварного магазину. Там багато чого сподобалося, але усі ці речі були не по кишені. Вже виходячи, побачила дві срібні кавові ложечки неймовірної краси. Грошей у мене вистачило лише на одну – другу я попросила відкласти до ранку. Наступного дня викупила її. Гарно упакувала подарунок, навіть написала віршоване привітання. А потім... Потім мені дуже захотілося залишити ці ложечки в себе – так вони мені сподобалися. Але я їх все ж таки віддала. Відтоді й пішло моє захоплення. Нині, у яких країнах я б не бувала, звідусіль привожу новий екземпляр для своєї колекції ложечок.
– До слова, про подорожі... Завдяки професії Ви об’їздили чи не половину земної кулі. Яка країна Вам найбільше запам’яталась?
– Складно виокремити якусь одну країну – повсюди своя, неповторна атмосфера. Незабутні спогади по собі залишив острів Тенеріфе. Назавжди у серці залишиться і Відень, як його називаю, місто, зіткане із каменю...
– На географічній карті Ваших подорожей окрім «туристичних» країн позначені й «гарячі точки» – Ізраїль, Боснія, Ліван, Македонія. Чи не страшно було Вам їхати туди?
– Скажу правду: страшно. Але усвідомлення небезпеки приходило вже після повернення додому. Найбільше запам’яталась поїздка до Лівану. Мені запропонували вирушити туди як ведучій концерту для наших миротворців разом із Таїсією Повалій. Візу нам відкрили з одинадцятої спроби, і це при тому, що документи подавало Міністерство оборони. Як вже потім розповіли, у посольстві були вкрай здивовані тим, що дві жінки бажають поїхати у «гарячу точку».
На ліванській землі нас зустріли, посадили в автомобіль із затонованими вікнами. У салоні було важко дихати, але нас попередили, що прочиняти вікна у жодному разі не можна. Попрохали пристебнути паски безпеки. До місця призначення ми мчали просто з космічною швидкістю. На моє прохання зменшити швидкість у відповідь почула: «Не можна – тут стріляють...». Та на цьому «пригоди» не скінчились. Коли збирались у поїздку – а це був травень, – нам сказали брати з собою легкий одяг, оскільки у Лівані спекотно. На місці ж температура повітря не перевищувала 15-17 градусів. Сцену винесли у море. Зрозуміло, видовище вражаюче: концерт відбувався увечері, а що може бути красивішим за захід сонця на березі моря?.. Але дув пронизливий морський вітер, який буквально збивав з ніг. Як зараз пам’ятаю: Тая Повалій вийшла на сцену в легесенькій шифоновій сукні. Як справжня артистка вона проспівала так три пісні, а потім надягнула формену куртку й берет, які їй дали миротворці. Це була подорож не з легких, але саме такі спогади й залишаються на все життя...
Бесіду записала
Марія САЛЬНІК, «Моменти»
Інші статті
-
28/08/2015 10:46
Кров для бойових побратимів
-
28/08/2015 10:45
У контексті домовленостей
-
28/08/2015 10:45
На Київщині – експеримент
-
28/08/2015 10:44
Технології дарують час
-
28/08/2015 10:44
Нагороди – достойним
-
17/08/2015 12:28
Мисливці за представницьким класом
-
17/08/2015 12:27
Підробки продавали в Інтернеті
-
17/08/2015 12:27
«Адідас» одеського пошиття
-
17/08/2015 12:26
«Сувеніри» з АТО
-
17/08/2015 12:12
Румунські колеги допоможуть створити гірські підрозділи Нацгвардії
Усі новиниПередрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на imzak.org.ua