Субота, 12 грудня
Зробити стартовою
Попереднiй архiв
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Додаток
до тижневика
Рубрики Усі рубрики
Погода у Києві » Україна
Новини партнерів
З перших вуст
14/05/2012 21:44

Життя, прожите не марно

    Життя ніколи не пестило 88-річного киянина Василя Захарова. Вийшло воно в нього справді героїчним. П’ять років фронтових буднів, сім (!) поранень і контузія, сім особистих подяк від самого Сталіна, п’ять бойових орденів і 25 медалей (окрім міліцейських відзнак), понад 30 років бездоганної служби в карному розшуку – підтвердження тому. Та мало хто знає, що Василь Олексійович, полковник міліції у відставці, – один із небагатьох нині живих ветеранів, які в далекому 45-му брали участь у тріумфальному Параді Перемоги на Красній площі в Москві. 

    Дитинство й отроцтво
«Народився я 1924-го в Полтавській області. А десь років через п’ять мого батька розстріляли як «ворога народу» за відмову вступати до колгоспу. Після його арешту активісти винесли й вивезли з нашої хати геть усе: від драного рушника до останньої зернини. Незабаром моя матуся і троє сестер померли з голоду. Мене ж відвезли до дитбудинку при колгоспі ім. Шевченка в селі Чернечому Яру. Годували нас дуже погано: на сніданок, обід і вечерю подавали лише рідесенький «кандьор». Ані м’яса, ані молока ми не бачили. Вже після війни я зустрівся з вихователькою Фросею Рудченко й вона розповіла, що всі ці продукти для нас виписували, але до дитячого будинку вони не надходили.
Після закінчення сільської «семилітки», 1940-го, я разом зі своїм приятелем Степаном Роговенком (він став льотчиком і загинув на початку 1945-го) одержали від зав­госпа школи по три червінці в обмін на розписку, що «претензій не маємо», і свідоцтва про народження, та й пішли в світ шукати кращої долі.
Побували в Ростові-на-Дону, Ташкенті. Нас, хлопчаків, часто затримувала міліція, але ніколи не ображала, навпаки – годувала і, як могла, допомагала. В Азові нас взяли вантажниками на рибоконсервний завод. А в жовтні 1941-го, я, 16-річний підліток, дописав собі півтора року та й пішов добровольцем на фронт.

Фронтові будні
Зарахували мене рядовим у піхоту. У листопаді 41-го видали гвинтівку із заржавілим затвором, без штика, обойми й ременя, і п’ять патронів. Жодної підготовки ми, добровольці, не проходили. Вже за місяць у боях під Ростовом я був уперше поранений і вперше нагороджений медаллю – «За відвагу».
Підлікувався – і знову на передову. Страху не відчував, адже втікати від куль не було куди. Покладався на інстинкт самозбереження, та й набутий досвід підказував, як діяти в тій чи іншій ситуації.
Після битви під Сталінградом, 1942 року, мене перевели служити спочатку в полкову, а згодом і в дивізійну розвідку 2-ї Гвардійської армії 24-ї гвардійської дивізії. Так у розвідці я й прослужив до самого кінця війни. Мені подобалася ця справа. І хоча в нас була встановлена надто сувора дисципліна, однак усі розвідники, незалежно від звань і посад, поводились між собою досить демократично.
За всю війну я знищив як мінімум сімох фриців, особисто взяв у полон вісім «язиків» і 22-х – у складі групи. Колеги по службі дали мені кличку – Привид Скорцені. Річ у тім, що зріст я мав, що називається, гвардійський – 199 сантиметрів, і відповідну тілобудову.
У боях під Кенігсбергом у квітні 1945-го разом із однополчанами я взяв у полон якогось досить поважного генерала. За це був нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни І ступеня. А було так. Ми вирушили в розвідку й залягли в кюветі біля шосе. В цей час дорогою, у три ряди, безперервним потоком відступали гітлерівці – на Пілау: хто танками, хто вантажівками, а хто пішки. Відчуття, коли за пару метрів від тебе просувається така грізна сила, відверто кажучи, не з приємних.
Коли колони пройшли, на шосе з’явився легковик. Я кинув у нього гранату й він зупинився. Ми підскочили, розстріляли водія й ще двох «пасажирів», а генерала взяли в полон і доставили до штабу, як то кажуть, цілим і неушкодженим.
Війну я закінчив у Кенігсбергу. Звідти мене й відрядили до Москви, де цілий місяць ночами на Садовому кільці з 22-ї до 5-ї ми, фронтовики, у складі зведених полків вчились маршувати, а потім пройшли тріумфальним маршем на Параді Перемоги. Після цього мені присвоїли звання старшини й ще три роки я служив у Москві. Демобілізувавшись 1948-го, приїхав у Київ.

На службі в «угро»
У столиці я хотів записатися на курси гідромеханіків, але в міліції мені не дали прописки. Коли знову прийшов до райвідділу, випадково зустрів там свого однополчанина. Він і «засватав» мене до карного розшуку – старшим сищиком в 11-те відділення міліції УВС м. Києва. Незабаром мене перевели на ту ж саму посаду в 14-те відділення. Нас, оперативників, було тоді лише троє, але ми обслуговували величезну територію – від нинішньої площі Перемоги до 4-ї просіки Святошина.
Часи були неспокійні й працювати доводилось цілодобово. Щодня о 1-й годині ночі начальник проводив підсумкову нараду, після якої ми вже могли йти по домівках. Часто доводилось ночувати й у відділенні. Та й на той час у мене ще не було свого житла. У грудні 1953-го я одружився на своїй Шурочці, паспортистці з КПІ, з якою ми нерозлучні досі.
Робота в розшуку – тяжка праця. Доводилося самому не лише розкривати злочини й затримувати злочинців, а й виконувати всі слідчі дії. Тільки десь 1955-го у відділенні нарешті з’явився перший дізнавач. У ті часи мені часто доводилось застосовувати зброю. Бували ночі, коли вистрілював із пістолета одну-дві обойми. Щоправда, стріляв не в людей, а для перестраху, щоб зупинити злочинців, які іноді стріляли й у мене. Особливо хочу відзначити, що в ті роки люди ставились до міліції набагато краще, ніж нині.
Жили сищики тоді дуже і дуже бідно. Зарплата моя становила 110-130 карбованців, з яких вираховували по 6% прибуткового податку та за бездітність. До того ж треба було заплатити й за винайнятий «куток», навчання в університеті. Окрім цього з 1958-го в нас добровільно-примусово вираховували по два оклади на рік на передплату облігацій держпозики. На прожиття залишалося десь 60 карбованців, і я ходив холодний і голодний, бо з харчів переважно бачив лише французькі булочки, молоко та чай. Виручив начальник міліції Ганжа, який домовився з директором ковбасної фабрики на вул. Володарського, куди ми, міліціонери, раз на день ходили обідати в робітничу їдальню. Звичайно ж, за свої гроші.
Після чергової перевірки відділення 1953-го мене запросили працювати до центрального апарату МВС України старшим опер­уповноваженим карного розшуку. На той час до його апарату входило лише 13 осіб (разом із секретарем-друкаркою). Роботи було – сила-силенна: безперервні відрядження, довідки, звіти, перевірки... Я також брав участь у розкритті багатьох тогочасних резонансних злочинів. Наприклад, запам’яталося, як у Гайсині Вінницької області була зґвалтована й вбита 6-річна донька заступника командира стрілецької дивізії. Дівчинка вибігла на вулицю зустрічати на обід татка й пропала...
Незабаром її знайшли задушеною у вигрібній ямі громадського туалету. Ми перевірили тисячі людей (зокрема й військовослужбовців з усіх військових частин), і все – марно. І ось одна бабуся якось обмовилась, що її знайому зґвалтував якийсь 45-річний К., батько двох доньок, член КПРС, начальник одного з цехів місцевого заводу. А ця 75-літня жінка посоромилася заявити в міліцію про те, що сталося. Ми затримали К. і за короткий час, одержавши необхідні докази про скоєні ним злочини, передали справу до суду, за вироком якого того негідника розстріляли.
На моєму рахунку й розкриття зухвалого пограбування центральної Ощадкаси в Луцьку, яке скоїли троє зеків, що втекли з Унжинського табору (Горьківська область) на чолі з особливо небезпечним рецидивістом, «злодієм у законі», який шість разів був позбавлений волі на загальний строк 150 років.

Кінець кар’єри
Словом, все йшло добре. В 1964 році нарешті я одержав першу і єдину в своєму житті квартиру – 24-метрову «хрущовку». Та одного разу мене запросили виступити на загальних зборах працівників МВС за участі керівництва й заввідділу ЦК КПУ Гайового, який курував право­охоронні органи. Я виступав довго. Розповів про своє бачення роз-витку цих органів. Запропонував створити комплексні бригади з відпрацювання й перевірок з областей, до складу яких, на мою думку, потрібно було включати спеціалістів з інших служб МВС (що, до речі, потім і взяли «на озброєння»). Водночас висловив і нерозуміння політики керівництва, яке просувало по службі «посидючих» у роботі людей, наголосивши при цьому, що коли ми будемо працювати так «посидюче», то не розкриємо жодного злочину.
Мої слова викликали шок у залі, особливо після того, коли я сказав, що не розумію, чому в кадровиків оклади по 140 карбованців, а в нас, оперативників, які не бачать світу Божого, – по 130. Із залу одразу посипались викрики тих же кадровиків: «Шкура! Шкурник!» А вже через кілька місяців мене підвищили на посаді – став начальником карного розшуку УВС Запорізької області. На цій посаді я пропрацював три роки, а потім, повернувшись до Києва, незабаром подав у відставку.

«Моя міліція – мій біль»
Після виходу на пенсію я не поривав зв’язків з правоохоронними органами, хоча їх, так би мовити, розтління ставало дедалі очевиднішим. Мені неодноразово доводилось стикатися з тим, коли чиновники займалися заступництвом щодо злочинців, прикривали, не даючи нам змоги розробляти їх. Наприклад, стосовно того ж заступника міністра торгівлі УРСР – начальника «Укр­тек­стильторгу» Х. кримінальна справа порушувалась і закривалась п’ять (!) разів. Урешті-решт Х. все ж таки засудили й розстріляли за хабарництво й розкрадання в особливо великих розмірах. А незабаром моя сім’я на власному досвіді змогла переконатися в «соціальній справедливості» режиму.
Одного разу моя дружина, яка працювала головним бухгалтером у ВО «Оріон», приїхала вранці до одного з підвідомчих НДІ й побачила прямо на прохідній чергу з молодих людей, які розписувалися у відомості після одержання якихось грошей. На її запитання фінансисти нічого путнього пояснити не змогли. Та Олександра дуже швидко сама в усьому розібралась. Як виявилось, ті гроші одержували «мертві душі», які хоч і вважалися працівниками НДІ, насправді ніякого стосунку до нього не мали. Серед шахраїв було чимало судимих, члени сімей працівників Київського міськкому партії, а також дві студентки стаціонару одного з вузів, дочки дуже високих міліцейських начальників. Ці дівиці просто так, ні за що, одержували щомісяця по 200 крб., тоді як зарплата головного інженера НДІ становила близько 280-300 карбованців.
Вибухнув скандал, але вищі чиновники його швидко вгамували. Зате один із цих керівників особисто й цілком безпідставно порушив стосовно моєї дружини кримінальну справу, щоб помститися й розправитися з нею. Я тричі їздив зі скаргами в Москву, був на прийомі в заступника голови Комітету партійного конт­ролю ЦК КПРС Яна Густава, а під час прийому в голови цього комітету Пельше не витримав і кинув йому на стіл свого парт­квитка зі словами: «З такою партією мені не по дорозі!»
Незабаром до Києва прибули перевіряльники з ЦК КПРС і КДБ СРСР. Стосовно багатьох чиновників були порушені кримінальні справи (згадувані мною особи засуджені не були, оскільки на той час вже померли), а високого партійного бонзу Б. направили послом до Чехословаччини...»
Ось так я служив Батьківщині і так жив. Жив чесно й справедливо. Одне слово, життя прожив не марно. І не шкодую ні про що».

Записав
Володимир БОВА ,
м. Київ
 

друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар
інший код

Інші статті

Інтерв’ю
Вікторія АРНАУТОВА: Ми вчимо солдатів повертатися додому здоровими…
Новини Усі новини
Фоторепортаж
Вся галерея
Листати
© 2005–2009 Тижневик МВС України « Іменем Закону »
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на imzak.org.ua
Дизайн та розробка сайту  — Студія Айкен (11.2009)