Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Культура
03/12/2011 11:33

пересопницьке Євангелiє – істина з глибин віків

   Цього року на державному рівні Україна святкує 450-річчя створення Пересопницького Євангелія. Книга воістину знакова для нашого народу. Та чи багато ми про неї знаємо?

    Що може сказати пересічний українець про Пересопницьке Євангеліє? Небагато. Якщо Євангеліє – то це богослужбова книга. Очевидно, стародавня, а отже, велика, важка й гарно оформлена. Можливо, хтось згадає: саме на цій пам’ятці літератури присягають на вірність народу українські президенти. Та цей шедевр вартий того, щоб про нього поговорити докладніше.

    Не пишіть ми на паперах...
   Нинішнє село Пересопниця Рівненської області здавна було центром удільного князівства. Тут, на місці перетину річок Стубли і Горині, височів колись замок, оточений стінами й оборонним земляним валом – «переспою» (звідси й Пересопниця). Саме ця місцевість і дала назву унікальному фоліанту.
В одній із старовинних щедрівок, записаній на Сокальщині – суміжжі Галичини й Волині, звідки походить книга, «красна панна» прохає міських писарів:
   Мої милі писарчуки,
   Не пишіть ми на паперах,
   Пишіть листи на китайці,
   Щедрий вечір, святий вечір.
   Бо я роду славненького
   І батенька рідненького.

   Це, по суті, віршована історія Пересопницького Євангелія. Серед засновників проекту рукопису була княгиня Анастасія Юріївна Жеславська-Гольшанська. Про цю жінку «роду славненького» повідомляється в післямові до Євангелія: вона прийняла чернечий постриг із ім’ям Параскева і стала ігуменею Пересопницького монастиря. Переписувач Євангелія називає її однією з головних добродійок у створенні книги. До цього також причетні відомі волинські меценати князі Чарторизькі.
  Як і в щедрівці, «писарчуки» (творці книги), не писали «на паперах». Для рукопису вибрали інший матеріал – пергамент. Чому на світанку книгодрукування віддали перевагу саме йому? Найімовірніше, тому, що пергамент значно міцніший за папір, та й останній у XVI столітті був задорогим. Окрім того, це була данина традиції.
Над рукописом почали працювати 15 серпня 1556 року у Дворецькому монастирі князів Заславських при церкві Святої Трійці (нині Дворець Ізяславського району Хмельницької області). Цього ж року було внесене до книги Євангеліє від Матвія і першу половину тексту Євангелія від Марка. Згодом роботу припинили й відновили лише 1561-го в Пересопницькому монастирі при церкві Різдва Богородиці. Тут записані Євангеліє від Марка, завершені Євангеліє від Луки та Івана, Післямова до пам’ятки і Місяцеслов. Написання закінчилося 29 серпня 1561 року.
   Традиційно вважається, що безпосередніми виконавцями книги були архімандрит Пересопницького монастиря Григорій і писар Михайло Васильович, син протопопа Сяноцького. А от ім’я художника, який написав чотири чудесних мініатюри євангелістів і декорував перші сторінки з використанням рослинних орнаментів, невідоме.
  У той час такі книги писалися спеціальним, ніби друкованим шрифтом – уставом, вивіреним до міліметра. Письмо набувало ознак мистецтва. Таким витонченим є й Пересопницьке Євангеліє. Зрозуміло, що таку роботу довіряли лише найпрофесійнішим писарям, майстрам книжкового аркуша.

  Унікальність рукопису
  Довгий час богослужбовими мовами залишалися латинська (на Заході) та грецька (на Сході). Тенденція на переклад Біблії іншими, національними, мовами на Заході була пов’язана із Реформацією, що зароджувалася, і офіційною Римською церквою загалом не віталася. Інша ситуація була в церкві православній. Ще в ІХ ст. для слов’ян­ських народів створено так звану цер­ковно­слов’янську мову. Саме їй судилося стати особливою літургійною мовою право­слав’я, невід’ємним елементом її молитовного життя. Звісно, вона була легшою для розуміння простій людині, ніж геть чужі латина чи грецька. Для глибшого розуміння, Святе письмо й почали перекладати простою, «руською» мовою. Її й використали для написання Пересопницького Євангелія. 
Творці книги були свідомі незвичайності свого задуму. Йшлося не просто про переписування Євангелія із якихось церковнослов’янських первотворів, що було звичним. Пересопницьке Євангеліє – нове слово в прямому значенні. Задумувалося воно як переклад із кількох євангельських джерел, написаних різними слов’янськими мовами і латиною, які порівнювалися, обмірковувалися і перекладалися, тим самим зливаючись у новий текст. Називаючи себе за традицією книгописання «багатогрішний, слуга, або раб Божий», автор дозволяє вільні розлогі коментарі до перекладу, висловлюючи так своє ставлення до тексту.
  «Многогрішний раб» Михайло Васильович двічі в своїх приписках наголошує: «усі зуполна виписаниї книги чотирьох євангелистов виложениї із язика болгарського на мову руськую, читачу милий». А оскільки, мабуть, відчувалося, що консервативний «читач милий» може таку новацію зустріти з осторогою, то в іншій приписці він вважає за потрібне докладніше анонсувати свою книгу: «А іже єсть прекладана із язика болгарського на мову руськую, то для ліпшого вирозумленя люду християнського посполитого. Отож, товаришу милий, не скорби».
У цю епоху Святе Письмо рідними мовами створюється і в інших слов’янських народів. Пересопницьке Євангеліє серед них вирізняється своєю живою, багатою літературною мовою, яка, хоч наближена до церковно­слов’янського оригіналу, але все ж таки зрозуміла пересічним людям. Воно не поступається відомим у ту епоху перекладам Святого Письма національними мовами в Європі.

  Життя після створення
  Хто знає, як би склалася доля української літературної мови, якби Пересопницьке Євангеліє, написане живою мовою, потрапило на друкарський верстат, що в тисячі разів помножив би новаторський мовний почин. Очевидно, тоді не довелося б чекати ще триста літ на Котляревського з його «Енеїдою»!
Прагнення в тодішньому суспільстві мати тексти простою мовою було відчутне: з’являють­ся «руськомовні» Євангелія, Апостоли, граматики, словники, поезії, літописи; навіть із Пересопницького Євангелія робилися списки. Проте з різних причин ця тенденція панівною не стала.
  Що ж до Пересопницького Євангелія, то доля підготувала йому чимало поневірянь. З часу свого завершення пам’ятка зберігалася в Пересопницькому монастирі. З 1600-го до 1701 року достеменна її історія невідома. 17 квітня 1701-го тодішній гетьман Іван Мазепа подарував її Переяславському кафедральному собору. У цьому храмі подарунок активно використовували під час богослужінь.
  Коли ж в українській церкві посилився вплив російського синоду і єдиною богослужбовою мовою знову стала церковно­слов’янська, Пересопницьке Євангеліє як непотрібне передали до бібліотеки Переяславської семінарії. Згодом його зберігали в Полтавській семінарії, в Полтавському історико-краєзнав­чому музеї, в заповіднику «Києво-Печерська лавра». З 24 грудня 1948 року – у відділі (тепер інституті) рукопису Бібліотеки АН УРСР (нині Національна бібліотека України ім. В. Вернадського).

Підготував
Анатолій ХЛІВНИЙ,
«Моменти»


 

друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар

Інші статті