Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
З перших вуст
05/11/2011 13:58

Невиправдане виправдання

   Не знаю, чи багато людей звернуло увагу на повідомлення з Норвегії, які нещодавно промайнули в ЗМІ, але мене, відверто кажучи, вони зачепили за живе. Адже йшлося про нову позицію адвокатів горезвісного «норвезького стрільця», що «прославився» на увесь світ, Андерса Берінга Брейвіка. Так, так – того самого, що 22 липня нинішнього року спершу влаштував вибух біля комплексу урядових будівель у центрі Осло, де розміщувалася канцелярія прем’єр-міністра, а потім, вирушивши на острів Утоя, що неподалік столиці, відкрив стрілянину в молодіжному таборі керівної Норвезької робітничої партії. Результат – загинуло 77 людей. А на додаток – поранені та значні матеріальні збитки від руйнувань, спричинені вибухом у центрі столиці... 

    Власне кажучи, ще не так давно адвокати терориста, який влаштував цю, чи не найкривавішу за останні роки в сонній і благополучній Європі, бійню, розмірковували лише над невеликим вибором для нього – провести решту своїх днів за тюремними ґратами чи в палаті психлікарні з аналогічними прикрасами на вікнах. При цьому один із них – Гейр Ліппестад – нарікав на те, що психушка для його підопічного буде «навіть суворішим покаранням, ніж в’язниця». Залишимо, як кажуть, за дужками, питання про те, чи може бути взагалі ЗАНАДТО СУВОРИМ покарання за вбивство майже 80 людей... Виявляється, на цьому творча думка адвокатів зовсім не зупинилася! Аж ніяк!
    Нині ж вони говорять про те, що і термін – 21 рік тюремного ув’язнення, – передбачений статтею 147 Кримінального кодексу Норвегії (тероризм і терористична діяльність) як відповідальність за діяння Брейвіка, для нього... занадто великий! Бо – затамуйте подих! – у обвинуваченого багато... пом’як­шу­­валь­них обставин! Гадаю, дуже цікаво буде розглянути аргументацію адвокатів детальніше. Отож...
    «Обставинами, що по­м’як­­шують провину» Брейвіка, пропонують вважати:
– Те, що він «змилувався над деякими дітьми» під час масового розстрілу на Утоя. (Дійсно, тішить, що такі «генії юриспруденції» не брали участі в Нюрнберзькому процесі. Цілком могли б вимагати виправдання нацистських злочинців на тій підставі, що вони відправили до газівок не всіх до останнього євреїв, котрі жили в окупованій фашистами Європі – деякі ж вижили навіть після Голокосту... Різниці в «логіці», хоч убийте, не бачу).
– Те, що Брейвік, поливаючи на острові перебіжним вогнем збожеволілих від жаху підлітків, «дзвонив у поліцію й повідомляв їм про перебіг подій». (І де ж тут «пом’якшу­вальна обставина»?! Просто терорист, який діяв «на публіку», прагнув надати ще більшого розголосу скоєному!).
   – Те, що вбивця «зізнався в скоєному поліції». (Раджу повернутися до попереднього пункту...).
– Те, що «стрілець»... «не чинив опору антитерористичним підрозділам, котрі прибули на острів»! (Цей факт лише свідчить про те, що оскаженілий вбивця, який обірвав заради своєї примарної «ідеї», повторюю, майже 80 життів, своє дорогоцінне на її «вівтар» класти аж ніяк не збирався!).

   Нарешті, на десерт, так би мовити, – найбільш «убивчий аргумент». Процитую одне з інформаційних повідомлень дослівно: «Адвокати вважають пом’якшу­вальною обставиною і той факт, що центральний район Осло не був достатньо захищеним, а поліція не перешкодила Брейвіку припаркувати в місті машину з вибухівкою». Так от хто, виявляється, в усьому винен – поліція! (Мені, до речі, цікаво: чи багато чому могла поліція «завадити» і «запобігти» в державі, де суб’єк­там із мисленням, подібним до того, що демонструють адвокати Брейвіка, не лише не виписують направлення на огляд у найближчу психіатричну клініку, а й дозволяють продовжувати займатись юридичною практикою?!).
   Ой, як чимось до болю знайомим і рідним повіяло! Так повіяло, що аж дух перехоплює – як це завжди буває від запаху, скажімо так, різкого й не дуже приємного. Так і виникає в уяві хор наших, вітчизняних «борців із міліцейським свавіллям», «соціологів», що висмоктують, перепрошую, вираховують чи не сотні тисяч «жертв міліції» після опитування жменьки людей і інших «дбайливців» та «поборників», що готові захищати будь-яких, даруйте на слові, покидьків, лише б це дало можливість вколоти якомога болючіше правоохоронні органи.
Спроби знайти пом’якшу­вальні обставини для того, хто безумовно ввійде в історію XXI століття як один із найкривавіших і найбезжалісніших убивць, – це лише цілком логічне завершення того огидного процесу, який, на жаль, небезуспішно намагаються запустити в нашій країні, у нашому суспільстві. Зверніть увагу: майже всі до одного вітчизняні, так би мовити, домашнього розливу, «терористи» (чи ті, що влаштували вибух у храмі в Запоріжжі, чи макіївські горе-вимагачі) рано чи пізно починають нестямно волати на публіку про власну «невинність», «міліцейські тортури» і «вибиті свідчення». Воно не дивно. У тому, власне, і полягає одна з найхарактерніших рис психології будь-якого злочинця: усвідомивши реальність і невідворотність покарання за скоєне, він прагне уникнути цього за будь-яку ціну. Та й мотиви адвокатів, що ретранслюють такі вигадки, теж абсолютно зрозумілі – люди гроші відпрацьовують, і, до речі, чималі…

   Прикро дивує інше: готовність певної частини вітчизняних ЗМІ все це активно поширювати й тиражувати, а особливо готовність певної частини суспільства сприймати такі заяви за щире золото… Утім, а чи варто дивуватися? Не встигне статися десь резонансний злочин – тут, дивись, і певного роду політики підтягуються, з власними «авторитетними думками», зрозуміло. Покритикувати міліцію за «надто погану роботу» аж ніяк не виходить, бо факти – річ уперта, а полягають вони в тому, що останнім часом майже всі «гучні» злочини розкриваються із гранично можливою швидкістю.
   Що ж – критикуватимемо міліцію за роботу «надто оперативну»! «Розкрили?! – Отже, неправильно розкрили!», «Затримали?! – Напевно, не тих затримали!», «Банду знешкодили?! – Але ж неправильно знешкодили. Не так, як нам подобається!» Це ж я не вигадую, і навіть анітрохи не перебільшую – нещодавно низка добродіїв, які, напевно, прагнули хоч трішки підняти власні рейтинги, почали вздовж і впоперек «розбирати» та «препару­ва­ти» міліцейську спецоперацію зі знешкодження кілерів в Одесі. Читаєш видані в результаті «на-гора» «аналітичні висновки» і «рекомендації» і не знаєш: сміятися чи все ж таки плакати. Гірко…

   Не коментуватиму аж занадто «креативні» ідеї, на кшталт «ноу-хау» від Геннадія Москаля – приміром, використовувати проти злочинців, що засіли в приміщенні й озброєні гранатами та автоматичною зброєю, водомети! Це, знаєте (утім, як і більшість заяв Геннадія Геннадійовича), виходить далеко за межі не те що конструктивної дискусії, а навіть репертуару гумористичних шоу найгіршого штибу… Але ось те, що деякі вітчизняні «експерти» і політики дозволили собі критикувати міліцію за те, що начебто та «надто різко» обійшлася з ліквідованими в Одесі кілерами!.. Це, на мій погляд, уже навіть не за крок від пошуків виправдань масового вбивці з Норвегії – за півкроку…

   МВС України нині, як, мабуть, ніколи раніше, активно співпрацює з різними правозахисними організаціями – від вітчизняних до таких авторитетних, як «Амнесті Інтернешнл». Як ніколи суворо й безкомпромісно ведеться боротьба із застосуванням у діяльності правоохоронців страхітливого принципу – «мета виправдовує засоби». Міністр внутрішніх справ особисто виголошує аксіому: «Не виправдовує! Ніколи! Навіть найблагородніша мета не може бути досягнута ціною хоча б найменшого відступу від Закону…» Це – реальність. Як реальністю є і готовність міліції дієво реагувати навіть на найнеприємнішу критику – за умови, що така буде об’єк­тивною і конструктивною.
   Та от зроблені на тлі всього цього наполегливі спроби зліпити «жертви міліції» з осіб не просто сумнівних, а з відвертих злочинців… Якраз сумний досвід Норвегії вкрай переконливо свідчить, до чого такі речі призводять. Візьму на себе сміливість стверджувати, що трагедії, подібні тій, що приголомшила світ 22 липня, саме і стаються в суспільстві, готовому всерйоз обговорювати тему «пом’як­шу­валь­них обставин» для того, хто холоднокровно розстрілював із автомата беззахисних підлітків, та ще й звинувачувати в тому, що сталося, поліцію…
Особисто я не хотів би, щоб мої діти росли й жили в ТАКОМУ суспільстві. А ви?

Олександр ІВАЩЕНКО,
головний редактор «ІЗ»

друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар

Інші статті