Його слухала вся планета

«Внимание! Внимание! Говорит Москва!» Хто з нас, громадян колишнього СРСР, не пам’ятає цих позивних, які незмінно, десятки років проголошував неперевершений, унікальний голос Юрія Левітана. Ніби мурашки пробігали по шкірі, коли він лунав із радіоефіру. Кожен завмирав у передчутті якоїсь особливої, значущої події планетарного масштабу. Бо лише йому, дикторові Всесоюзного радіо й Державного комітету Ради Міністрів СРСР з телебачення і радіомовлення, народному артистові СРСР Юрію Борисовичу Левітану, з його рідкісним за тембром і виразністю голосом доручалася така почесна місія.
Та мало хто знав, що саме тому він був змушений провести частину свого життя «за кадром»: багатомільйонна аудиторія радіослухачів не знала його в обличчя, хоча голос цього видатного речника був знайомий кожному співвітчизнику.

Майбутній легендарний диктор Юрій Левітан (справжнє прізвище – Беркович) народився 1914 р. у стародавньому місті Володимирі. Хоча зростав він у роки війни й розрухи, та його душа тонко відчувала світ прекрасного і прагнула цього. До того ж від рідного дядечка він перейняв любов до пісні, книги, театру. Юрко брав участь у театральних виставах – вчителі пророкували йому сценічне майбутнє. Та він і сам ще з дитинства мріяв стати видатним артистом. Його мрія збулася: серед дикторів Левітанові першому присвоїли звання народного артиста СРСР, він здобув любов і виз-нання широких мас. Був нагороджений орденами «Знак Пошани», Трудового Червоного Прапора, медалями країни.
…Із благословення батьків восени 1931 р. Юрій поїхав до Москви вступати до кінотexнікуму, але «не пройшов приймальну комісію». Після невдачі вже було зібрався повернутися додому, та раптом його увагу привернуло оголошення про набір до групи радіодикторів. Провінційний юнак з волзькою говіркою знову вирішив випробувати долю. На щастя, приймальну комісію очолював видатний радянський актор В. Качалов, котрий відразу звернув увагу на самобутній, чіткий, сильний і красивий голос юнака. Тож, попри величезний конкурс, юного Берковича прийняли в групу стажистів Радіокомітету Москви з підготовки дикторів. Звідси й розпочався його шлях до визнання вже під псевдонімом Левітан, яке, можна сказати, прийшло до нього досить швидко.
Юрій охоче й успішно займався технікою мови, виконував інші завдання й доручення. Та душею рвався до мікрофона. І ось настав той визначальний для нього момент, коли під час нічного технічного ефіру йому доручили прочитати повідомлення з газети «Правда». І треба ж було, щоб якраз у той час біля свого радіоприймача сидів сам Сталін – радіо в його кабінеті не вимикалося. Почувши голос Юрія Борисовича, він зажадав, щоб доповідь на ХVІІ партз’їзді (1934р.) читав «диктор, який тільки що передавав статті».
Вранці у студію доставили запечатаний пакет з промовою генсека. З почуттям великої відповідальності за довіру й доручену справу Левітан упевнено, без жодної запинки й помилки виголосив весь текст виступу. Той день відкрив перед ним широку дорогу до трудової слави, здобутої великою любов’ю до обраної ним справи, відповідальним ставленням до неї. Так він став головним диктором Радянського Союзу. А водночас керівництво попередило, що з цього моменту воно повинне завжди знати місце його перебування. Це свідчило про важливість доручених диктору завдань, високе призначення його унікального голосу.
І почалися передачі головного диктора, в яких він повідомляв про високі досягнення, відкриття, надзвичайні події СРСР. Недарма ж Левітан був визнаний ycім колективом і керівництвом як найталановитіший диктор студії! Та він не зупинявся на досягнутому, продовжував відточувати свою майстерність до досконалості. Він жив життям країни.
Ранком 22 червня 1941 року фашистська Німеччина без оголошення війни віроломно напала на Радянський Союз. За дорученням ЦК і уряду, нарком іноземних справ В. Молотов звернувся до народу з короткою промовою про напад ворога. А далі, з перших і до останніх днів війни, офіційні зведення виголошував неповторний голос Левітана. Свої повідомлення у прямому ефірі він починав словами: «Говорит Москва! Работают все радиостанции Советского Союза!..» І, затамувавши подих, люди завмирали біля домашніх радіоприймачів, репродукторів державних установ, на площах. Його промови надихали, закликаючи на боротьбу з фашистами на фронті, в тилу, в партизанських загонах і з’єднаннях, вони вселяли надію на визволення в’язням концтаборів, які таємно, з великим ризиком ловили їх на дивом зібраних приймачах. З його щоденних повідомлень усі дізнавалися про становище на всьому тeaтpі воєнних дій, вболіваючи за долю держави і свої долі.
Восени 1941 р. Левітана евакуювали у Свердловськ. Вести передачі зі столиці стало технічно неможливо. Підмосковні радіовежі були демонтовані як орієнтири для ворожих бомбардувальників. У Свердловську він жив у бараку в умовах цілковитої тaємності. Інформація для випусків надходила телефоном, сигнал ретранслювався радіостанціями по всій країні, що заважало фашистам зафіксувати радіовузол. Повідомлень від Левітана чекали з нетерпінням і водночас тривогою.
І після війни передачі Левітана були невід’ємною часткою життя радянського народу, вони надихали людей на нові звершення відбудовного періоду. Живий голос диктора накладався на документальні кадри кінохронік, що висвітлювали початок війни, Парад Перемоги, похорон Сталіна, перший у світі політ людини в космос. Передавав він і повідомлення ТАРС.
За такої слави Юрій Борисович був скромною, порядною, інтелігентною людиною. З усмішкою сприймав міфи й чутки про себе, нічого не підтверджуючи й не заперечуючи, тому завжди залишався загадкою. На підступні запитання відповідав коротко й серйозно: «Я радянська людина і цим усе сказано!» Марно його колеги намагалися довідатись у нього що-небудь про кремлівські таємниці чи керівників держави. Bін відразу переводив розмову на іншу тему, додаючи: «Одкровень від мене не чекайте, тому я дотепер цілий і неушкоджений».
Bін ніколи не вів розмов про своє особисте життя, вважаючи, що це принижує гідність чоловіка. Хоча сам Юрій Борисович зазнав гіркоти подружньої зради: через одинадцять років спільного життя дружина пішла від нього, але йому вдалося зберегти з нею дружні стосунки. Всупереч злим чуткам про те, що він багатий і скупий, допомагав колегам у придбанні ліків, вирішенні квартирних проблем тощо. Про нього згадують як про людину із завжди піднесеним настроєм, доброзичливу і привітну. Його лише один раз бачили пониклим і сумним, та й те в близькому колі. Річ у тому, що на початку 1970-х з ЦК КПРС надійшла директива щодо присвоєння звання Героя соціалістичної праці кращому працівникові Всесоюзного радіо. Здавалося б, ну хто ним тоді міг стати, крім Левітана? І він, як і його оточення, повірив у таку високу нагороду. Та це звання одержав голова Держтелерадіо СРСР Ляпін. У колективі зойкнули від такої несподіванки!..

Деякі біографи Левітана згадували, що в останні роки життя після перенесеного інсульту він начебто працював мало, писав мемуари. Заздрісники вважали, що на цьому «великий диктор закінчився». Та на їхнє розчарування все було навпаки: Левітан і далі трудився: вів репортажі з Красної площі, Кремлівського палацу з’їздів, брав участь в озвучуванні фільмів, читав урядові заяви і тексти… 1976 р. вирішили організувати радіопередачу для ветеранів «Говорят и пишут ветерани». У ЦК і в керівництві телерадіокомпанії обговорювалися кандидатури кращих акторів для участі в ній. Серед них були М. Ульянов, К. Лавров,
В. Лановий. Однак і тоді переміг голос Левітана – так вирішив ЦК і тодішній генсек Леонід Брежнєв. Передача звучала в ефірі чотири рази на місяць протягом години. Для Левітана писали матеріали кілька журналістів. Видатний майстер радіомовлення був щасливий, одержуючи тисячі листів від фронтовиків та зустрічаючись з ними у відрядженнях. Одне з них стало для Юрія Борисовича останнім…
Того дня, 4 серпня 1983 р., Левітан виїхав до Курська для підготовки спецвипуску й участі в урочистостях з нагоди 40-ї річниці від дня визволення Орла й Бєлгорода від німецько-фашистських загарбників. Перед цим він скаржився на біль у серці, але поїздки не відклав, відповідаючи: «Підвести людей не можу. На мене там чекають!» На полі під Прохорівкою (у селі Безсонівка), де відбувалася знаменита Курська битва, йому стало зовсім зле і він помер від серцевого нападу.
З великими почестями Левітана поховали в Москві на Новодівочому кладовищі. Не стало диктора, голос якого слухала і знала вся планета. Не стало Левітана…

Лев КУДРЯВЦЕВ,
м. Київ

друкувати