Субота, 12 грудня
Зробити стартовою
Попереднiй архiв
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Додаток
до тижневика
Рубрики Усі рубрики
Погода у Києві » Україна
Новини партнерів
Україна невідома
03/04/2011 13:05

Поле міліцейської слави

     Геть звичайне поле, що прокидається в дні ранньої весни для нового життя, нових засівів. Щебече в гіллі схиленого над узбіччям дерева, радіючи на свій лад весні, невидима птаха, і доноситься зрідка від шосе, що простяглося поряд, гул проїжджого автомобіля. Тиша ніби дзвенить над полем, мирна тиша…
І як повірити, як уявити собі, що рівно дев’яносто років тому, десь тут, на цих мирних полях не тала вода текла струмками, а пурпурова людська кров, не веселе птаство щебетало, а свистіли смертоносні кулі. Здригалась земля під копитами коней і колесами тачанок, гриміли постріли і, перекриваючи криваве пекло бою, линула до блакитних весняних небес відчайдушна команда: «Товариші міліціонери! В коло! За-а-алпом – вогонь!»
На нікому невідомому полі Чернігівщини між селом Дорогинка та хутором Синдаревський вогнем і кров’ю, свинцем і сталлю творилась Історія. Історія не чиясь, а наша – української міліції.

      Дивна все-таки річ – людська пам’ять. Напевно, всі хоч трохи грамотні люди, практично в будь-якій країні, включаючи й нашу, пам’ятають про подвиг, який у сиву давнину звершили 300 спартанців, що захищали Фермопольську ущелину і врятували Вітчизну ціною своїх життів. То чому ж ми не пам’я­таємо, не знаємо про тих, чий подвиг нічим не поступається перед подвигом античних героїв і був звершений на нашій землі? Та й відстає від нас не на тисячоліття – на десятки років, – а це мить за мірками історії. На жаль, навіть на Чернігівщині нащадки тих, життя котрих прикрили собою герої-міліціонери Ніжинського повіту, в більшості і знати не знають – де, коли і як це було. Та й, правду кажучи, не відають, що було взагалі. Виняток – хіба що ветерани міліції, деякі її співробітники, історико-архів­ні працівники та краєзнав­ці-любителі.
     Так не повинно бути! Втрачаючи пам’ять про героїв, таких як ніжинські міліціонери, ми втрачаємо те, чому немає ціни. Особливо нині, – коли так гостро стоїть питання про виховання молодого покоління, зокрема й майбутніх міліціонерів, у дусі патріотизму. Адже сторінки історії української міліції дають блискучі приклади мужності, самопожертви, героїзму. Тож розгорнімо ті сторінки, вчитаймося в них…
     Починаючи розповідь про події, вінцем яких став відгримілий дев’яносто років тому біля села Дорогинка бій, напевно неможливо не згадати, що ж то був за час. Тож, рік 1921-й…
     Серед більшості істориків прийнято вважати, що громадянська війна, яка терзала країну з 1918 року, на той момент вже закінчилась. Що, між іншим, як і в будь-якому випадку, коли йдеться про справді громадянську війну (де немає ні фронту, ні тилу, а належність воюючих до тієї чи іншої сторони примарна й мінлива), поняття досить умовне. Так, відгриміли масштабні битви, але протистояння остаточно не завершилось. Воно відійшло в нічні постріли, підпали й зухвалі, жорстокі напади людей-вовків, які розбрелися лісами, і нізащо не бажали змінювати обріз і револьвер, що стали звичними за останні роки, на держак плуга чи молота.
     Спадок минулих років був жахливим. Розруха, бідність на межі голоду, практично знищені інфраструктура, промисловість, сільське господарство. Хвороби, каліки… і неймовірна кількість сиріт. Перші чоловіки пішли на фронти світової бійні ще 1914-го, і відтоді Молох війни пожирав їх дедалі більше і більше. Сповна дісталось горя Україні й від іноземних інтервентів. Ту ж Чернігівщину хто тільки не топтав кованими чобітьми – і німці, і австріяки. Останніх непроханих «гостей» з-за Бугу – польських жовнірів, насилу виставили якийсь рік потому.
Такими були реалії тих часів. Щоб мати хоча б якесь уявлення про те, в яких умовах і з чим доводилося боротися українській міліції, яка робила свої перші кроки, додайте до всього цього сотні, тисячі «стволів», прихованих практично в кожному селі під стріхами, чи прикопаних в городах і в льохах, або й тих, які абсолютно вільно носилися за поясом. І що найстрашніше – тисячі чоловіків, які за останні сім років геть відвикли від будь-якого заняття, крім одного-єдиного – війни. Хтось із них, втягнутий у кривавий вихор громадянської, може й радий був повернутися до нормального життя, та вже не міг, а хтось – і не хотів іншого життя, ніж бандитська «вольниця» під проводом одного із «батьків», яких розплодилось на українській землі безліч.
      То ким же вони все-таки були – партизанами, «повстанцями» чи насправді злочинцями? На жаль, особисто на мою думку, нині «борців за волю», «страждальців за свободу» та інших «народних печальників» намагаються здебільшого, даруйте за вислів, ліпити із найсправжнісіньких бандитів. Тих, хто, прикриваючись різноманітними політичними гаслами й «ідеями» направо й наліво вбивав, палив, грабував, ґвалтував. Особисто мені, знову ж таки, зовсім не дивно, що махновці є кумирами деяких одіозних сучасних віт­чизняних політичних діячів. Тут залишається лише повторити слова поета: «Кожен вибирав по собі». А втім, ми дещо відволіклись. Повернімося краще до подій 1921-го і не глянцево-лу­бочних, а цілком реальних махновців, які ширяли тоді по українській землі.
      Про те, що то була за братія, цілком повне, на мою думку, уявлення дають тодішні оперативні зведення й повідомлення про скоєні злочини.
      Зі зведення НКВС № 107 від 19 травня 1921 р.: «…банда махновців, напавши на село Дубо­в’язівка, налетіла на винокурний завод, який пограбувала. Шістнадцятьох працівників міліції, захоплених у селі під час нападу на завод, бандити розстріляли…»
      Зі «Зведення про пригоди по Чернігівській губернії в пошто­во-телеграфних конторах під час нападів бандитів»: «…5 травня близько 7 години ранку банда Махна, захопивши містечко Парафіївку, ввірвалась у поштово-теле­граф­ну контору, де, зірвавши телеграфний апарат, викинула його за вікно, і, погрожуючи зброєю, зажадала у завпоштою ключі від каси, відім­кнувши яку, бандити забрали готівкою суму 38010 рублів (переказів).      Крім того, вкрали гвинтівку, видану Борзненським комісаріатом для охорони пошти в дорозі і 10 патронів до неї…»
     З рапорту начальника Ніжинської міліції Точоного: «…банда ввірвалась у село Лосинівка, де бандитами були вбиті члени виконкому, комнезам і три працівники міліції…»
     Ну, як вам? Можна, звичайно, спробувати підвести «платформу» й «ідею» навіть під пограбування пошт і винокурень… Однак, на мою думку, ведучи мову в категоріях сьогодення, все це безпосередньо підпадає лише під одне визначення – статтю КК України під назвою «Бандитизм»… А вже яке ставлення може бути до тих, хто регулярно скоював МАСОВІ розстріли працівників міліції – судити вам, читачі…
     Тієї пам’ятної весни 1921-го плани угруповання махновців (саме того, про діяння якого йшлося вище), які рвалися в Чернігівську губернію, були набагато ширші, ніж одноразові розбійні напади і розправи над міліціонерами та іншими представниками влади. Їхньою головною метою був нині районний, а тоді повітовий центр – місто Ніжин. І зовсім не лише тому, що в місті, на відміну від напівзлиденних сіл, здобич очікувалась набагато багатша. Основним, що спонукало бандитів іти на спробу захоплення Ніжина, були розташовані там армійські склади, в яких зберігалось чимало зброї і боєприпасів. А от це було дуже і дуже серйозно…
     Є всі підстави припускати, що захоплення ніжинського арсеналу не просто дало б змогу бандитам надати своєму свавіллю справжнього розмаху, а потопило б у вогні і хаосі всю Чернігівську губернію. І це – як мінімум… Не варто забувати, в якій небезпечній близькості від тих країв розкинувся Київ, який за роки громадянської війни безліч разів переходив із рук у руки. Де гарантія, що «бандитська армія», яку цілком реально могли б сформувати, «отамани», які захопили Ніжин, маючи в руках достатні запаси військового спорядження, не посунула б і туди? Хто нині може знати, скільки сотень, тисяч людських життів було врятовано того квітневого ранку під Дорогинкою?! А втім, не забігатимемо наперед…
     Тодішнє керівництво губернської міліції Чернігівщини мало розвіддані про просування бандформувань. Воно прекрасно розуміло й абсолютну неприпустимість захоплення Ніжина бандитами, які наближалися. Треба було вживати термінових заходів, і їх застосували. Ось що писав згодом у своїх спогадах помічник начальника повітової міліції Січкар К. А.: «…28 квітня 1921-го рано-вранці в Ніжині на ім’я начальника міліції Точоного Наума Івановича була отримана шифрована телефонограма від начальника Губернської міліції Рогинського. У ній повідомлялося, що з Харківської губернії на Ніжин – Козелець рухається банда в 100 чоловік. Нижче, у цій же телефонограмі, наказувалося терміново виступити назустріч цій банді й розгромити її під Дорогинкою… 
Для організації боротьби з цією бандою в Ніжині створили комісію чи військовий штаб… у складі голови Ніжинського виконкому Остапенка, воєнкома Сивого, начальника загону спецпризначення Петренка та начальника Ніжинської повітової міліції Точоного. Увесь особовий склад міської і повітової міліції, а також армійську роту привели в повну бойову готовність. Окрім того, озброїли й мобілізували всіх комуністів та комсомольців міста, а також передових працівників. Із цих людей сформували два загони: перший – так званий оперативний, налічував 150 осіб, другий – 200. Останній залишався в Ніжині, він розташовувався біля армійських складів та в інших районах, захищаючи місто від можливого нападу банди. Я залишався у цьому загоні і разом з іншими товаришами ми організовували оборону міста. Командиром першого загону, в якому було близько 150 озброєних гвинтівками, ручними кулеметами і гранатами бійців, призначили Точоного… »
      Насправді, розвіддані, що лягли в основу шифротелефонограми від начальника повітміліції, і на підставі яких, відповідно, ухвалювали опера­тивно-тактичні рішення на рівні Ніжина були правдивими… лише наполовину! Фатальна помилка, яка призвела згодом до трагічних наслідків, полягала в оцінці чисельності банди. Як з’ясува­лося згодом, вона налічувала не сотню людей, а, щонайменше, уп’ятеро більше! При цьому основ­не ядро ​​становили кіннота й кулеметні тачанки – найгрізніша за тих часів військова сила, особливо страшна під час наступу на відкритій місцевості, у полі, степу.
      І знову – слово помічнику начальника повітової міліції Січкарю К. А.: «…перед Точоним було поставлене завдання вийти з Ніжина назустріч банді, швидко рухатися до Дорогинки,.. об’єднатися з місцевою міліцією,.. зайняти позиції за селом біля мосту через річку Удай, зустріти й розбити банду». 
      У принципі, тактично рішення ухвалили абсолютно правильне – укріпившись на єдиному мосту через Удай, та ще й поповнивши свої ряди дорогинськими міліціонерами, загін у півтораста з гаком людей, у якому до того ж було ще й три кулемети, мав усі шанси з легкістю відбити напад банди в сто осіб, навіть за наявності в її складі кінноти. Береги Удаю вже тоді були досить заболоченими – з льоту не форсуєш, а робити це під «кинджальним» вогнем з гвинтівок і кулеметів (або намагатися захопити міст), могли хіба що божевільні.
      Бандити божевільними не були. Та налічувалося їх не сто чоловік. І тому події розгорнулися не так, як планував Точоний. Махновці, не чекаючи, доки противник укріпиться на переправі через Удай, увірвалися в Дорогинку…
      Зі спогадів уцілілого після нападу на Дорогинку міліціонера Бородавко. Одного з ТРЬОХ уцілілих: «Цього дня я перебував у службових справах в Монастирищенській сільської міліції. Раптом начальника покликав до телефону черговий… За 20 хвилин розшифрували телефонограму, в якій наказувалося оголосити всій міліції бойову тривогу, оскільки чекали появи махновців. Одночасно слід було попередити про це Дорогинську міліцію. Невдовзі підготували спеціальний пакет для відправки… Мені наказали доставити його в Дорогинку.
      Головна дорога до Дорогинки, де чекали на появу банди, проходила через ліс, вона була довгою. Я попросив дати мені людину для супроводу, яка знала б найкоротший шлях – через степ. Супроводжувати мене погодився один із міліціонерів… Прізвища його я не пам’ятаю. Ми швидко осідлали коней і помчали. О 23.00 ми прибули в штаб дорогинської міліції… Я відніс пакет у канцелярію… Раптом вбіг вартовий і доповів, що до будівлі міліції під’їхали невідомі кавалеристи. Усі насторожилися і вийшли у двір. Перед нами було чоловік з двадцять… Товариш Гончаров запитав: «Хто ви?» Відповідь була такою: «Ми з 20-го кінного полку і прибули з Ніжина вам на допомогу проти банди... (насправді це була махновська розвідка, яка хотіла без зайвого шуму захопити дорогинську міліцію, але останньої миті план провалився)… З-за лісу, зі сторони дамби, на якій перебували наші вартові, почулося три постріли. Товариш Гончаров скомандував: «Вогонь!»… Здійнялася стрілянина… Зі сторони греблі сунула чорна лавина… Вмить бандити оточили будівлю міліції. Більшість міліціонерів загинуло…».
Автору цих рядків вдалося врятуватися – кінь виніс його з-під махновських куль і домчав до Талалаївки. «Біля села я зустрів загін Точоного. А потім ми повернулися в село. Там мене залишили на зв’язку біля телефону, решта пішли на Дорогинку», – продовжує Бородавко.
      На світанку 29 квітня 1921 колона міліціонерів і червоноармійців ішла польовою дорогою в напрямку Дорогинки. У селі панувала тиша, на перший погляд, воно дихало миром і спокоєм. Ось тільки з-за дерев, парканів, сараїв і клунь, міліцейську колону розглядали уважні й лихі очі. Розглядали крізь приціли гвинтівок і кулеметів… 
      За лічені хвилини тиша вибухне й мирна нива біля села Дорогинка перетвориться на поле кривавого бою. Бою, в якому покриють себе невмирущою славою українські міліціонери далеких 1920-х. Славою, на превеликий наш жаль, посмертною.
      У Подвигу не може бути адреси «десь». Газета «Іменем Закону» організовує власну історико-пошукову експедицію, аби встановити точне місце бою, що прогримів 29 квітня 1921 р. на Чернігівщині, та знайти відповіді на багато питань щодо цього героїчного і трагічного дня. Ми обо­в’язково знайдемо той клаптик землі, де на смерть стояли міліціонери – героїчні захисники Ніжина. Ми розповімо вам, читачі, усе про цей бій – уже в наступному номері «Моментів».

Олександр ІВАЩЕНКО,
«Моменти»

 

друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар
інший код

Інші статті

Інтерв’ю
Вікторія АРНАУТОВА: Ми вчимо солдатів повертатися додому здоровими…
Новини Усі новини
Фоторепортаж
Вся галерея
Листати
© 2005–2009 Тижневик МВС України « Іменем Закону »
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на imzak.org.ua
Дизайн та розробка сайту  — Студія Айкен (11.2009)