«Ремонт» приходить у ДІМ

Українці здебільшого складають думку про роботу міліції, ґрунтуючись на тому, наскільки ефективно працює як конкретний дільничний інспектор, так і весь інститут сучасних «квартальних», «околоточних», словом, людей, відповідальних за громадський спокій на адміністративному мікрорівні. Одразу скажемо, що цей матеріал присвячено реформі служби ДІМ, хай би яку оскомину не викликало б згадане словосполучення. Бо воістину жодну міліцейську галузь не переформатовували в щирому намаганні вдосконалити стільки разів, як підрозділ українських «шерифів». От і тепер під час урядових слухань очільник МВС Арсен Аваков заявив, що наступним відкритим пунктом перетворень у відомстві після початку формування нової патрульної служби стане перегляд концепції існування саме загону дільничних інспекторів.

Позбутися баласту «совдепівських» часів

А причини, через які службу ДІМ намагалися змінити як колись, так і тепер, ті ж самі – низька ефективність, величезна кількість обов’язків й при цьому брак повноважень. Від початку створення її працівникам чи не щороку додавали клопотів: окрім власне профілактичної роботи, вони виконували функції, властиві і сищику, і експерту, і представнику муніципалітету, і «дитячій міліції». Словом, коли ставалося щось кримінальне чи лунало традиційно обурливе: «Куди дивиться міліція?», згадували якраз про дільничного. Він має боротися з наркотизацією, відловлювати горе-батьків й алкоголіків, наглядати за раніше судимими, брати участь у численних кампаніях на кшталт «Урожай», «Зброя», «Вибухівка», «Мігрант», «Нерест», і борони Боже, якщо при цьому в нього погіршиться якась цифра в численних звітах. Реформатори постійно намагалися звалити на й не без того зігнуті під вагою купи «совдепівських» функцій плечі «Аніськіних» новомодні «заходи із запобігання злочинності». Звісно, про все це дільничний мав безупинно рапортувати. Саме паперотворчістю й заповненням усяких кліточок і граф різних форм звітностей «шериф» здебільшого й займався. Замість того, щоб 90 % часу приділяти потребам громади, опікуватися так і не опанованою досі превенцією, що напрочуд добре вдається закордонним колегам у межах моделі партнерських відносин з населенням «community policing».

Словом, претензії до «вартових дільниць» були завжди й залишаються донині. Природа зауважень багатокомпонентна. Заважає цим хлопцям відповідати сучасним суспільним викликам баласт непотрібного функціоналу і брак модернізаційного поступу в сенсі появи комунікатора й суб’єкта профілактики в одній особі. Нинішнє керівництво МВС не просто хоче, а змушене зробити те, що досі голосно обіцяли кілька поколінь керманичів.

Що саме вкладають у нову філософію організації безпеки територіальної громади творці теперішньої реформи і яке місце в ній віддають дільничному, можна побачити в концептуальних засадах змін, оголошених наприкінці 2014-го. Ці ідеї поволі формалізують у конкретні кроки, рішення, плани. А суспільство чекає ще «конкретніших» речей.

Отже, за Службою національної поліції закріплять функцію превенції й охорони громадського порядку як за основним виконавцем. Саме цю роботу виконуватиме 70 % поліцейського персоналу країни – дільничні інспектори й патрульні (адміністративна поліція), що не дублюватимуть компетенції кримінальної поліції. Якщо вдасться таке здійснити, Україна продемонструє непоганий зразок успішного переставлення міліцейської організації на суто професійні поліцейські «рейки» запобіжника злочинності. На ліквідації головних недоліків системи МВС – застарілої структури непропорційно великого «міністерства міліції» та дублювання функцій різних підрозділів – загострює увагу поточна стадія перетворень. Звісно, що за умови створення муніципальної поліції під її юрисдикцію, ймовірно, перейдуть деякі аспекти відповідальності нинішніх дільничних і патрульних. Тоді органи самоврядування фінансуватимуть (як це буде – предмет дискусії) правоохоронців, яким делегують діяльність із забезпечення правопорядку в громадських місцях, моніторинг дотримання правил торгівлі, автопаркування, екобезпеки тощо.

Опора офіцера превенції – прихильна громада

Дільничні «шерифи» майбутнього обов’язково змістять основний акцент роботи на зв’язок з населенням. Саме вони мають переконати громадян у необхідності підтримки поліції, участі у викритті й профілактиці криміналу. Таких офіцерів вишколять не як «борців зі злом», а як тренерів, експертів з превенції, що навчають і консультують людей, як не стати жертвою злочинних посягань. Вони не «служитимуть державі» в пафосному розумінні, а обслуговуватимуть населення для підвищення його безпеки на довгострокову перспективу. Це інша тактика, складніша, бо передбачає не реагування на злочин, а участь дільничного у вирішенні комплексу проблем, які «каналізують» у цю місцевість певні різновиди правопорушень. Це уміння не вчасно фіксувати факт, а прогнозувати загрозу. Отже, це потреба в частих зустрічах з громадою, і не тільки в «сценарії крайнощів», коли доводиться спілкуватися або з асоціальним елементом, або представниками муніципалітетів. Нормальні люди, яких більшість, не повинні «випадати» з поля комунікації дільничного, як нині часто буває. Знайти підхід до цієї категорії, викроїти час на контакт стане насущним завданням офіцера поліції. Бо свідомі, законослухняні, самодостатні земляки і є його опорою.

Очевидно: дільничних максимально позбавлять від «сищицько-каральних» функцій, наділивши їх значно розширеними повноваженнями для нормативного й формального укріплення їхнього статусу суб’єкта поліційної превенції. Згадані вище тези щодо долі служби ДІМ прямо й дотично підтверджують заяви й коментарі очільників МВС та залучених до процесу реформування експертів.

Як будинки для «шерифів» ставали будинками «для галочки»

Звісно, щиро бажаємо успіху реформам, сподіваючись: дільничним цього разу таки «пощастить». І не шукайте тут іронії, бо вартові кварталів, районів, сіл та хуторів за ці літа стільки натерпілися реформаторських «інвазій», що дехто з тих, хто старший, не поспішає «перебудовуватися», адже з досвіду знає: «минеться й це». А згадати є що. Приміром, ветерани ДІМ добре пам’ятають, як їх на початку 2000-х намагалися переодягнути у форму нового зразка, що більше підходила за стилем і кольором для ловців призовників із військкоматів чи екоінспекторів, аніж для «шерифів». Курйози – смішні й не дуже, – пов’язані з реакцією людей на нове вбрання представників найнароднішої служби, тоді ставали хітами газет і теленовин.

Але були й доволі раціональні, хоча й очевидно показові ідеї. Одна з них актуальна досі – це програма «Дім шерифа». Її прагли запровадити по всій державі, але вона змогла набути абрисів конкретного універсального «офісобудинку» для роботи і життя тільки в регіонах, де її вольовим рішенням і коштами підтримала місцева влада. Спершу медіа багато сповіщали про відкриття таких будинків (зведених «з нуля» чи відремонтованих), де мешкала сім’я дільничного й де був водночас його відокремлений робочий кабінет для прийому громадян. Це не найгірша спроба закріпити молодого фахівця (і не лише правоохоронця) на території обслуговування. Щоб він відчував турботу й зацікавленість у ньому громади. Проте кампанія після періоду відносного піднесення пішла по низхідній. Хоча й тепер медіа інколи рапортують про поодинокі факти здачі в експлуатацію будинків «шерифа». А які були на них сподівання, особливо після виходу в січні 2004-го президентського указу «Про додаткові заходи з поліпшення діяльності служби дільничних інспекторів міліції»! Глава держави буквально вимагав від регіональної влади звернути увагу на забезпеченість дільничних житлом – довгожданим як у провінції, так і в мегаполісах.

Згадую, як у грудні 2004-го брав участь в одному з таких урочистих відкриттів будинку «шерифа» в с. Бобриця Києво-Святошинського району столичної області (привезли два автобуси журналістів, оркестр, священика, влаштували фуршет…). Шерифову оселю зводили поспіхом – менш як за три місяці. Попри те, що в доволі ошатній і яскраво пофарбованій «офісохаті» помітно тхнуло сирістю, а будівельники не завершили роботу, радісний настрій дільничного відвертав увагу присутніх від неприхованих недоліків. Звісно, краще, ніж нічого. З потужних динаміків звучали запевнення тодішнього очільника главку Волощука, що область буквально заполонять ще досконаліші службові обійстя для дільничних. Однак у тім звіті не було ні слова про кошторис і джерела фінансування «майбутнього щастя». Але запам’яталися інші відомості, наведені спікером заходу: «Це допоки найкращий будинок шерифа в області. Нам є з чим порівнювати, адже ми відкрили вже дев’ять таких будинків. Хотілося б, щоб їх відкривали в усій державі. Зазначу: це лише чотирнадцятий будинок «шерифа» в Україні, збудований „з нуля”». Негусто в масштабах країни!

Тоді героєм дня став молодий дільничний – лейтенант Роман Микитенко, що залюбки показував журналістам і всім охочим власні «хороми», розповідаючи про вже придуманий дизайн подвір’я, де треба було знайти місце для подарованої службової «Шкоди». Просто феєричний початок міліцейської кар’єри сільського правоохоронця, для більшості колег – і досі недосяжна казка. Ідеал («шериф» живе там, де трудиться) на папері й в окремих потугах «на показ» не став буденщиною для тисяч дільничних, багато з яких, навіть вийшовши на пенсію, так і не здобули власного «кутка». А на всіх «багатих сіл» на кшталт Бобриці не вистачить…

І швець, і жнець, і на дуду грець?

Іншою програмою, яка «гриміла» на всю країну, була ініціатива зі спецпідготовки дільничних, відома з 1998-го як «Сільський шериф». У неї також вклали чимало нервів, ресурсів, часу, але інтерес і до неї поступово затих. Суть ініціативи полягала в забезпеченні кожного дільничного експертно-криміналістичною валізкою. Для чого? А задля того, щоб «шериф» на місці, не чекаючи приїзду слідчо-оперативної групи райвідділу, міг самотужки зафіксувати сліди злочинців і знарядь злодіяння, відгородити місце події, зібрати первинні дані по кримінальному випадку. Тепер такими валізками, на які витратили державні кошти, граються діти або й онуки універсальних інспекторів. Сподіваємося, ті нащадки так точно дочекаються появи і професійних патрульних, і не загнаних начальством у «мило» дільничних, і чесних слідчих. Хоча в головного засновника цієї програми – непосидючого й фанатично відданого роботі генерала Івана Прошковського – були значно далекоглядніші плани щодо ідеї, які зовсім не вміщалися в одній згаданій валізі. Він також хотів підняти рівень підготовки дільничних, традиційно образливо низький, і зробив для того все, що міг. Під його керівництвом розробили комплект «шерифа»: каску, полегшений бронежилет, помпову рушницю, пістолет-гумостріл, зручну форму і, звісно ж, нагрудний знак дільничного. Прошковський сам готував перших «шерифів», зокрема читав їм унікальний курс моральних засад застосування зброї, міг показати будь-який прийом рукопашного бою і демонстрував вправну стрільбу. Але цього виявилося замало, щоб перемогти інертність системи щодо сприйняття всього нового.

Престижність так і не підвищилась

Інші напрями покращень у ретроспективі:

Було кілька спроб повернутися до науково обґрунтованих норм навантаження на одного дільничного – 2 тис. населення в сільській місцевості й 3,5 тис. – у містах. Чекаємо досі.

Відносно близько вдалося підійти до реалізації планів із забезпечення всіх «шерифів» транспортом. Якщо не авто, то хоча б моторолерами чи велосипедами.

Відомі кілька концепцій розвитку служби ДІМ. Одна з останніх передбачала унормування типового проекту робочого місця дільничного. Зайдіть до свого дільничного й побачите картину, далеку від офісних стандартів.

Престижність праці «шерифів» намагалися покращити пільговою вислугою, наданням права дослужуватися до підполковників і навіть полковників. Престижність не піднялась, а деякі преференції відібрали.

Гонитва за багатьма «зайцями»

Ще за радянських часів до справи забезпечення порядку намагалися долучити громадськість. Нині цю практику продовжують різні самодіяльні й комунальні організації. До речі, декотрі з найуспішніших із них навіть «виросли» у приватні охоронні агенції, а також, що тут приховувати, у збіговиська професійних рейдерів, вишибал і тітушок – бійців «приватних армій». Звісно, є й така позитивна практика співпраці дільничних та громадських формувань, як «Славутицька варта» на Київщині чи «Муніципальна гвардія» у Дніпропетровську.

Остання, до речі, доволі непогано змогла налагодити співпрацю з ОВС й іншими державними, комунальними структурами в забезпеченні в обласному центрі належного правопорядку, дотримання правил санітарії та благоустрою. Два роки тому наші кореспонденти вивчали той досвід, поїхавши до Дніпропетровська. І дійшли висновку: в наших умовах і на певному етапі (доки не ухвалено закон про модель місцевої поліції) така співпраця можлива, а організації на кшталт «Муніципальної гвардії» потрібно заводити під значно сучаснішу правову «парасольку». Вони здатні стати основою структур, якими тепер є муніципальна варта Риги чи місцева поліція Словаччини. Практика – українська й закордонна – доводить: самоврядування реально наводить порядок у себе вдома, якщо допомогти йому з «інструментом».

Хоча в нас є містечка, де з чинного законодавства видобувають весь можливий позитив. Тепер у декотрих населених пунктах започаткували посади таких собі народних «шерифів» – аборигенів, які отримують платню з місцевого бюджету й відповідають за правопорядок не перед начальником міліції, а перед громадою. Приміром, у селі Стара Збур’ївка на Херсонщині понад десятиліття працює інспектор з правопорядку. Тамтешні дільничні (щоправда, за сім років їх у селі було теж сім) цій обставині неабияк раді, адже їхнім помічником став колишній колега. Основним клопотом «інспектора з народу» є інформаційно-профілактична робота. Вочевидь, це йому вдається значно краще, аніж молодшим товаришам у погонах. Але такі посади перебувають під постійною загрозою недофінансування, і ми знову вертаємося до того, що з унормуванням місцевої поліції не треба зволікати.

А щодо дільничних – варто якомога швидше змінити пакет функцій і відповідальності. І помізкувати над тим, як компенсувати ліквідований свого часу інститут довірених осіб, коли скоротили посади помічників ДІМ, нічого не створивши натомість. Дніпропетровські шерифи зізнаються: через безмір паперової роботи їм нема коли займатися реальною профілактикою й комунікацією з громадою. А з ухваленням нового КПК (реформатори – увага!) цим офіцерам тепер треба виконувати чимало доручень слідчого. Вони не проти, бо звикли до гіпернавантажень, але ж, як кажуть, за двома зайцями поженешся – жодного не впіймаєш…

Дослухаємося до мудрих ветеранів

Кілька років тому я спілкувався зі старожилом київської служби ДІМ Петром Овчаренком – єдиним дільничним в Україні, який дослужився до полковника й вийшов на пенсію 2011-го в 75 літ, маючи півстолітній міліцейський стаж. Він працював практично так, як того жадають нинішні реформатори: «Щоб робота „клеїлася”, потрібно її любити, спілкуватися з людьми. Яким би махровим не був лиходій, я з усіма намагався говорити толерантно. Не повірите, та я пістолета по службі не витягав ні разу за півстоліття! Міліціонер сильний тоді, коли знає Закон і вміє ним оперувати. Тоді палиці з пістолетом не треба». А люди на його дільниці, коли ми її обходили, дізнаючись думки громади про дільничного-полковника, так і казали: «Нашій міліції не вистачає Овчаренків…».

«ІЗ» в одному з регіональних видань «виловив» на тему матеріалу цікаву думку людини, яка побувала в іпостасях керівника обласної міліції та глави регіону. Це Михайло Цимбалюк, доктор юридичних наук, професор, генерал-лейтенант, екс-очільник міліції Львівщини, колишній губернатор Львівської області. Ось що він сказав: «Місцевого поліцейського повинна обирати громада. Якщо ж говорити про дільничного інспектора, то його, на мою думку, повинні обирати разом з представником влади. Якщо сільська рада – разом із головою сільради. Якщо районна міліція чи місцева – «шерифа» або керівника поліції повинні обирати з мером, головою райради. Що нам це дасть? Передусім, відповідальність перед громадою. Він уже не штампуватиме протоколи чи показники, бо якщо так працюватиме, то наступного разу його люди не оберуть. Передусім, він має захищати громаду!»

Тим часом Олег Мартиненко, доктор юридичних наук, експерт-поліцеїст, зазначає: «Практика створення муніципальної міліції краще працює на селі, аніж у місті. Чому? А тому, що в селі люди краще знають одне одного і свого „шерифа”. У міській громаді люди почасти незнайомі між собою. Тому без удосконалення прав, зокрема представників муніципальних правоохоронних органів, говорити про створення місцевої міліції просто неможливо. Треба зауважувати на різні умови праці дільничного в сільській і міській громадах. Але в будь-якому разі „шериф” має відповідати перед громадою за результати роботи. Громада має виходити з клопотанням про переобрання такої людини, якщо вона людей не влаштовує. І сенс існування муніципальної міліції такий: вона має бути на короткому повідці в місцевого населення. Якби все відбувалося саме так, то жителі Врадіївки, наприклад, не штурмували б райвідділ, а просто прийшли б до того ж начальника і сказали приблизно так: „Що ви коїте? Ви працюєте на наші гроші. На гроші нашого села! Що це взагалі таке?” Це допомогло б припинити порушення на ранніх стадіях, бо тут усе зрозуміло: є замовник – населення і є місцева міліція, що безпосередньо від людей отримує гроші. Тобто спрацьовує та ж схема, коли ви робите ремонт і платите сантехніку».

підготував Геннадій КАРПЮК, «ІЗ»

друкувати

Коментарi

kenter 01/08/2015 11:46
Motorcycle Top Replica handbags never existed in the aboriginal abode afore the conception of this bag
kenter 01/08/2015 11:43
Balenciaga appearance a ambit of accessible to replica handbags abrasion as able-bodied as and accessories.