П'ятниця, 11 грудня
Зробити стартовою
Попереднiй архiв
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Додаток
до тижневика
Рубрики Усі рубрики
Погода у Києві » Україна
Новини партнерів
Соціум
14/07/2013 18:35

«Завжди молитимуся за нього…»

Прекрасне й потворне, життєдайне та смертоносне начала створюють своєрідний баланс сил, що формують наше буття. Це не потребує доказів. Так само не потребує доказів і те, що нам не дозволено перевищувати право, яким нас наділив Господь…

Погоня за власною смертю
…Зима 2011-го починалася якось невпевнено. Того дня зранку все оповив густий туман, що з часом перейшов у мжичку, а надвечір почав накрапати дощ. Інспектори донецької ДАІ Олександр Білий та Євген Козюберда проти ночі, що видалася такою ж мокрою, як і день, заступили на чергування неподалік Красноармійська. Що поробиш, навіть у сльоту на дорозі повно транспорту, тому треба налаштовуватися на подвійну уважність.
Після півночі хлопці, які патрулювали на службовій «Шкоді Октавії», проїхали підопічну ділянку траси Донецьк – Дніпропет­ровськ і вже поверталися до свого поста ДПС, як раптом назустріч вилетів червоний «жигуль» першої моделі. Автівка виписувала неймовірні кренделі, з-під її кузова виривався сніп іскор – їх висікав з асфальту відірваний глушник.
Увімкнувши «маячки», патруль ДАІ розвернувся й помчав навздогін за порушником. Таких ситуацій у володарів свистка й жезла часом буває за день кілька. Хто б міг подумати, що цього разу погоня завершиться трагічно?
На заклики інспекторів звернути праворуч і спинитися, що лунали з гучномовця, «копійка» лише піддавала газу. Кермувальник поводився явно неадекватно, ризикуючи загинути й забрати на той світ ще когось. Переслідування тривало доти, доки утікач не повернув із шосе на путівець неподалік села Гришиного. На ґрунтівці ВАЗ і даішна «Шкода» нарешті спинилися. З пасажирського місця патрульки піднявся й вирушив у бік порушників Олександр. Його напарник, як і належить, зостався за кермом. З «копійки» вибрався і пішов назустріч інспектору якийсь п’яний чолов’яга. За ним із салону вийшли ще троє.
Події розгорталися напрочуд швидко. Розпалена люттю до вартових порядку, уся компанія – двоє дорослих і двоє підлітків – із дикунським гоготанням озвіріло накинулася на Білого, а потім і на Козюберду. У руках нелюдів звідкілясь з’явилися палиці, один із них відірвав глушника й озброївся ним. Накинулися на правоохоронців, попри те, що наряд був пов­ністю екіпірований, мав табельну зброю. Олександр відбивався скільки міг, зрештою таки витяг пістолет і навіть прострелив руку одному з негідників. І на тому все…
– Сашко до останнього сподівався, що здолає п’яних бешкетників. Певно, спершу хотів угамувати їх гумовим кийком, а вже потім, коли це не вийшло, узявся за табельну зброю, – розповідає командир взводу УДАІ ГУМВС у Донецькій області підполковник міліції Володимир Матюха. – Але супротивники кинулися на нього, відібрали пістолет, понівечили – розбили голову, викололи очі... Саша помер майже одразу. Про його напарника скажу таке: коли в Євгена почали стріляти, він кинувся в рівчак і вже звідти відстрілювався. Потім злочинці всілися у «жигулі» й поїхали з місця розправи. Перед тим вони вибили лобове, заднє і бічні стекла в пат­рульному авто, розбили фари, зламали замок запалення й побили капота. Знаряддям вандалів став глушник від їхньої ж автівки. Пам’я­таю, як серед ночі на мобільний зателефонував Козюберда, який уцілів у нічній сутичці, і сповістив про загибель колеги. Ми негайно ввели план «Перехоплення» й тієї ж ночі затримали підозрюваних.
Яким він хлопцем був!..
Один із нарядів, що також патрулював тієї доби місцевими дорогами, побачив «знавіснілі» «жигулі» й вирушив за ними слідом. За 20 км від місця злочину, поблизу поста ДПС, бандитів нарешті зупинили. Дивно, та змовники не відстрілювалися, хоч Сашковий пістолет лежав у салоні. Там же знайшли і службовий нагрудний знак Олександра, невідомо для чого знятий нападниками.
– Сашко був добряком, спокійної вдачі, ніколи не гарячкував, – зауважує Володимир Дмитрович. – Прийшов до нас молодшим сержантом із ППС, мав вищу освіту й збирався зробити офіцерську кар’єру. Він багато займався спортом, тож усі дивувалися, як його змогли здолати. У підрозділі й досі залишається 24-кілограмова гиря, з якою він тренувався. Ця гиря – пам’ять про бойового товариша. Батьки важко перенесли втрату єдиного сина, без чоловіка лишилася дружина Людмила, осиротіла їхня трирічна доня Нас­тя. Ми допомагаємо їм, чим можемо. Встановили кам’яну плиту, зробили огорожу на Сашковій могилі, а тепер от виготовляємо па­м’ят­ник у повний зріст. Білого посмертно нагородили відзнакою МВС України «Хрест слави».
– Олександрові дуже подобалася даішна робота, хоч вона не така вже й легка, як дехто вважає. Він учився, цікавився, як правильно діяти в тій чи іншій ситуації, не соромився звертатися за порадою, а найголовніше – знаходив спільну мову з людьми. Ніколи не давав волю емоціям, не допускав, щоб із дріб’язку розрісся конфлікт, – долучається до розмови заступник командира взводу майор міліції Олександр Чечельмицький. – Після трагедії майже рік у підрозділі відбувались усілякі перевірки та розслідування. Люди неохоче згадують про все це – надто наболіло на душі…
– Сашко був моїм напарником. Він ніколи не курив, не вживав спиртного, вів здоровий спосіб життя, дуже любив сім’ю, а ще – свого пса Лексуса. Тільки-но пес захворіє, той одразу поспішає його лікувати. Словом, за все переживав, байдужим не був, – говорить прапорщик Валерій Пишний. – У нашій роботі багато що залежить від напарника. Я того дня захворів і замість мене в парі з Сашком вийшла інша людина. Ми багато уваги приділяли взаємній підстраховці, особливо, коли доводилося мати справу з підозрілими особами. Назавжди запам’я­тав випадок наприкінці 1990-х: інспектор оформляв п’яного водія, коли пасажир автівки, теж «під шофе», раптом вдарив даївця ножем. Тому раджу колегам: не випускайте один одного з виду: нам не можна втрачати пильність й розслаблятися, ми ж не пряники роздаємо, і це не всім подобається!
Стріляй, бо стрілятимуть у тебе
Навесні 2013-го в Красноармійську завершився розгляд кримінальної справи про убивство Олександра Білого й замах на життя його колеги, який учинили члени ОЗГ з етнічними ознаками. 34-літній Богдан Кісліченко та 35-річний Роман Яковенко дістали довічне ув’язнення, неповнолітній Володимир Юрченко сидітиме п’ятнадцятирічку, а Андрій Юрченко, якому на момент заподіяння злочину було тринадцять, відбуватиме трирічний термін перевиховання в спеціалізованому пенітенціарному закладі. Примітно, що Богдан уже мав судимості – за крадіжку та розбій – і перебував у розшуку, а наймолодший член зграї був причетний до вбивства в Добропільському районі Донеччини. Крім того, Яковенко скоїв замах на вбивство на території АР Крим. Публіку, яка потрапила на лаву підсудних, промовисто характеризує те, що після виголошення вироку найменший зі злочинців вдарив кулаком у груди вдову Олександра Білого Людмилу, а решта з-за ґрат погрозливо заверещали, що, мовляв, коли вийдемо, розправимось і з тобою.
– Так, фігуранти справи – справді наджорстокі люди. Особливо вражає найстарший, адже на його совісті було два загублених життя ще в 2011-му, – розповідає слідчий прокуратури м. Донецька Роман Шумейко. – Зокрема, це епізод у Джанкої, де розгорівся міжособистісний конфлікт на ґрунті неприязні. Коли суперечка ніби стихла, Яковенко схопив ножа, підбіг до опонента й через прочинене вікно в автівці, якою останній хотів поїхати, заподіяв йому кілька ножових поранень у груди, шию й голову. Молодик знав: за джанкойську та інші витівки доведеться відповідати. Схожі мотиви не підкорятися працівникам ДАІ були і в Богдана Кісліченка – до цього Гуляйпольський райсуд Запорізької області засудив його до 8 років неволі за злодійство. Річ у тім, що, звільнившись із виправної колонії, той не став на облік адміннагляду. Відтак, Красноармійський МВ порушив кримінальну справу й оголосив його в розшук.
Чому Білий вирішив застосувати зброю не одразу, – продовжує Роман Іванович, – відповісти важко, хоча мав усі підстави те зробити значно раніше. Може, трохи забарився. Як працівник прокуратури зауважу: якби він і стріляв у тій небезпечній ситуації на ураження, то такі дії були б у межах закону. На мою думку, час на те, щоб зорієнтуватися, вихопити й застосувати табельні пістолети, у міліціонерів таки був. Турбує стан речей, що склався в нашому правовому полі, через який вартовий порядку почасти не наважується на такий кардинальний крок захисту. З приводу кожного пострілу одразу відбувається купа перевірок з боку УВБ, прокуратури тощо. Ймовірно, це чи не найважливіший чинник із тих, що призводять до таких от трагедій. Адже чому інакше четверо озброєних палицями п’яних «чопків», двоє з яких фактично ще діти, змогли перемогти двох досвідчених правоохоронців, які володіли двома пістолетами з 32 набоями?
Зробив усе, що міг
Варто загострити увагу читача на іншій дійовій особі в цій історії – Єв­генові Козюберді. Так, правоохоронці дещо розгубилися. Деякі розумники, які всього цього не бачили, подейкують, що Женя злякався, утік з місця пригоди. Сидячи десь на лавиці й лузаючи насіння, простіше простого удавати із себе героя, що здатний легко впоратися з кількома супротивниками.
– Євген тоді зробив усе, що міг. Він вистрілив двічі – ми згодом знайшли кулі, випущені із «Макарова» Козюберди. Отже, діяв, впливав на ситуацію. Питають, чому не влучив, – зауважує представник прокуратури. – А якби ті критики опинилися на його місці, як вони вчинили б і куди побігли б? Козюберда вцілів, бо відстрілювався, тому сержанта переслідувати побоялися. Коли негідники поїхали, напарник миттю кинувся до Олександра, намагався допомогти: викликав «швидку», зателефонував керівництву, побіг у село по допомогу.
…Кісліченко закликав подільників убивати міліціонерів. Це було вигідно передусім йому. П’яні друзяки майже одразу перейшли до справи. Білого збили з ніг потужними ударами в голову дерев’яною битою й резонатором від легковика. Неповнолітній Юрченко викинув скривавленого глушника, а потім відкрив капот, узяв викрутку й почав нею виймати очі в жертви.
– Коли я спілкувався з молодшим братом Володимира Андрієм, той зізнався, що завше мріяв потрапити за ґрати, вважаючи те ознакою «крутизни», – пригадує Шумейко. – Ці люди були малограмотними, заробляли коли торгівлею горіхами та пташиним пухом, а коли й злодійством. Приміром, стосовно тих же фігурантів раніше вже розслідували низку справ за фактами крадіжок металовиробів із залізниці на території Красноармійська й розкрадань на Дніпропетровщині. У суді вони поводилися нахабно, самовпевнено, навіть жодного натяку на каят­тя не було. Навпаки – підсудні та їхні родичі сипали прокльони на адресу сім’ї загиблого міліціонера. Навіть мені, коли я працював з підозрюваними в СІЗО, погрожували: мовляв, звільнимося – й одразу ж поквитаємося. Утім, на результат слідства то не вплинуло.
«Завжди молитимуся за нього»
– Ми їхали й у мороці побачили, як «жигулі» виробляють викрутаси на дорозі. З-під авта вилітали іскри – як потім з’ясувалося, це по асфальту скребла напіввідір­вана вихлопна труба, – згадує Євген Козюберда. – У нас був ввімкнений «маячок». Я кажу: «Саню, зупинімо автівку, подивімося, що то за народ такий їде. Напевно, там п’яна компанія». Легковик, додавши швидкості, став відриватися, прямуючи у бік Красноармійська. «Жигулі» летіли немов навіжені, а потім різко звернули в поле неподалік села й спинилися. Порушники одразу поперли на нас, обсипаючи лайкою: «Менти, ви зовсім оборзіли! Чого це пхаєтеся за нами? Вважайте, що нарвалися на великі неприємності…». Двоє напали на Олександра, а ще двійко, розмахуючи палицями, з криками «Валимо мусорів!» побігли до мене. За якісь секунди по мені вже стріляв Богдан. Підсудні під час слухання справи зізналися, що навмисно вивели екіпаж ДАІ на путівець, у відлюдне місце, щоб нас убити й забрати формений одяг. 
Як показало слідство, того грудневого дня Богдан Кісліченко хоч і перебував у розшуку, та все-таки з’явився в Красноармійську: хотів навідати могилу батька. Запросив із собою друзів. Щоправда, відвідини кладовища перетворилися на брутальну пиятику, що затяглася до 11-ї вечора. Пішли лише, коли випили всі запаси горілки й пива. Затим компанія вирішила покататися з вітерцем. Автівку не жаліли. На швидкості влетіли в баюру, де й відірвали глушника.
– За ці майже два роки я багато разів подумки прокручував ті події: що не так зробили, що стало причиною страшного фіналу, – говорить Козюберда. – Відтоді, як тільки з’являється можливість, навідуюсь у церкву – це хоч якась розрада. А найбільше вдячний нашому психологу – Вікторії Матушевській. Вона буквально витягла із кризи, не дала покинути міліцейську службу, хоч і перевівся в інший підрозділ ДАІ. Після такого не кожен здатний залишитись у строю. Що ж до колективу, то він розділився в оцінках. Хтось по-людськи мене зрозумів, а хтось навіть засуджує. Борони Боже їм опинитися на моєму місці... Повірте: я не втікав, як дехто вважає. Що міг, те й робив, адже боровся ще й за своє життя. Коли побачив, що в мене стріляють, вимушений був шукати сховок і звідти відстрілюватися. А тут ще затвор, як на збитки, заклинило… Сашко – герой, і таких нині мало. Я впевнений: він заслужив місце в раю. Даю слово, що завжди пам’ята­тиму й молитимуся за нього. У мене ж тепер чітка позиція: не бійся, коли ти правий, і якщо того потребує ситуація, застосовуй зброю.
Численні родичі й одноплемінники цих нелюдів гуртом психологічно тиснули на всіх під час судових засідань, – продовжує Євген. – Погрожували: знайдемо – дістанемо кожного. Коли ж зачитували вирок, на мене з тієї компанії привселюдно такий бруд виливали, що й не передати, а матір одного з неповнолітніх убивць насилала просто неймовірні прокльони. М’яко кажучи, нелегко було...
Герої анекдотів чи просто герої?
– Сашко в школі займався бальними танцями, боксом, карате, – розповідає Людмила Біла. – А підкорив своєю спортивною напористістю, цілеспрямованістю. Перед весіллям ми зустрічалися рік. Познайомилися, коли він працював охоронцем на шахті – я там була оператором відеоспостереження. Саня в 24 роки відслужив строкову в армії спеціально для того, щоб потім піти працювати в міліцію. Тоді ж завершив навчання у столичному виші. Дочці Насті виповнилося два місяці, як він поїхав в училище початкової підготовки. У патрульній службі було нелегко: постійно доводилося мати справу з усілякими неадекватними особами й кримінальними типами. У ДАІ працювалося краще, хоч часто скаржився, що ніяк не може виспатися. Свою роботу дуже любив. Як випадало кілька вихідних поспіль, інколи здавалося, що нудьгує вдома.
Сашко в коридорі квартири майже щодня віджимався, – веде далі Людмила. – Настя, коли те бачила, обов’язково бігла до нього й стрибала на спину. Вільного часу в чоловіка практично не було, бо постійно чимось займався. Двічі на тиждень ходив у тренажерний зал і мене з собою зав­жди брав. Останній місяць ніби щось передчував, якийсь не такий був. Приїде пізно з роботи, повечеряє, а потім – до дочки. Таким ніжним до неї став… Раніше цю ніжність намагався приховувати. А Лексуса – пса нашого – просто обож­нював! Сашко балував його: завжди якусь смакоту приносив собаці. І за що йому, людині, яка нікому не зробила зла, випала така страшна доля?
…У ДАІ, як і скрізь, працюють звичайні люди. Ще не придумано «інкубатора», де вирощували б таких собі ідеальних служак. Але в суспільстві чомусь узвичаєно сприймають представників цієї професії як потенційних героїв анекдотів і прикрих жартів та хабарників. І при цьому забувають, що з-поміж міліціонерів гине якраз чи не найбільше саме працівників Державтоінспекції. На жаль, громада голосніше обурюється фактами негативної поведінки інспекторів, ніж коли зазіхають на здоров’я, а то й життя даївця. 
Геннадій КАРПЮК, «ІЗ».
Фото Олега ПЕРЕВЕРЗЄВА
друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар
інший код

Інші статті

Інтерв’ю
Вікторія АРНАУТОВА: Ми вчимо солдатів повертатися додому здоровими…
Новини Усі новини
Фоторепортаж
Вся галерея
Листати
© 2005–2009 Тижневик МВС України « Іменем Закону »
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на imzak.org.ua
Дизайн та розробка сайту  — Студія Айкен (11.2009)