П'ятниця, 11 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Фоторепортаж
07/07/2013 14:45

Це було на нашій землі

2013-го минає 160 років від початку Кримської війни 1853–1856 рр. Цей військовий конфлікт середини ХІХ століття безпосередньо стосується України. Адже територіально його події розгорнулися на наших теренах, за масовою участю українців – і військових, і цивільних.  Кримська, або Східна, війна, між Російською імперією й союзницькими військами Османської імперії, Великої Британії, Франції та Сардинського Королівства була боротьбою за панування на Близькому Сході й Балканах

Синопський бій

У лютому 1853-го російський імператор Микола І відрядив до Стамбула морського міністра князя Олександра Меншикова. Той зажадав від султана Абд аль-Маджида згоди на протекторат Росії над 12 млн православних жителів його імперії, як того формально вимагав Кучюк-Кай­нар­джійський мирний договір між Оттоманською Портою та Російською імперією. Султан відмовився, натомість звернувся до урядів Франції та Великої Британії й попросив британсько-фран­цузький флот увійти в протоку Дарданелли, щоб захистити Туреччину від можливого російського нападу. 21 травня обурений Меншиков залишив Стамбул.

Проте в червні султан Абд аль-Маджид видав фірман, яким офіційно гарантував права та привілеї християн імперії, насамперед православних. Але запущену машину конфлікту вже не можна було зупинити. За наказом імператора Росії Миколи І, 82-тисячний російський корпус під командуванням генерала Михайла Горчакова 21 червня 1853-го форсував річку Прут і захопив Молдавію та Валахію – васальні князівства Османської імперії.

У відповідь на російську окупацію частини території Османської імперії та загострення ситуації представники Британії, Франції, Прусії та Австрії зібрались у Відні й ухвалили звернення до султана з вимогою дотримуватись усіх попередніх угод щодо православного населення, водночас попередили й Росію щодо стриманості. Султан проігнорував цей заклик і зажадав відходу російських військ за Прут. Цар відмовився – 16 жовтня (за новим стилем) Туреччина оголосила Російській імперії війну. 20 жовтня Микола І підписав маніфест «Про війну з Оттоманською Портою».

Спершу події розвивалися на користь Росії. Її війська розбили турків на Кавказі. Чорноморський флот під командуванням адмірала Нахімова потопив ворожу ескадру в Синопській бухті. Турки втратили майже всі кораблі та 3/4 особового складу. Але наступного року, 4 січня, Велика Британія та Франція ввели свої ескадри в Чорне море й зажадали від Миколи І негайно вивести війська з Молдавії та Валахії.

Микола І відмовився. Відтак Велика Британія та Франція офіційно оголосили Росії війну. Досі нейтральна Австрійська імперія теж висунула Росії ультиматум про вивід її військ із Молдавії та Валахії, що межували з територіями Австро-Угорщини. Згодом до англо-французької коаліції приєдналося Сардинське королівство. Російська імперія опинилась у пов­ній політичній ізоляції.

Зимовий час дав змогу туркам із Тульчі 10 січня 1854-го влаштувати гарматну батарею на о. Чатал у гирлі Дунаю. Тульча була захоплена російськими військами 12 лютого 1854 року, їхні втрати сягали від 400 до 750 осіб.

У червні 1854-го кілька тисяч сімей болгар із чималою кількістю худоби та возів, побоюючись помсти турків, просили дозволу переправитися понтонними мостами через Дунай. Їм дозволили їхати за російськими військами, що відступали.

 

Оборона Севастополя

Наприкінці липня 1854 року російські війська повністю очистили раніше окуповані території. Наступною метою противників було знищення російського Чорноморського флоту як головної загрози для Туреччини. Для цього вирішено заволодіти Севастопольською бухтою, в якій Чорноморський флот сховався від флоту союзників. У деяких міфах ідеться, що, мовляв, російський флот був «застарілим вітрильним», а союзники нібито мали «прогресивний гвинтовий флот». Насправді, певна перевага в пароплавах та у флотах союзників компенсувалася наявністю в їхньому складі вітрильних кораблів, спущених на воду за часів наполеонівських війн і навіть раніше. Тож казати про повну перевагу союзників на морі було б щонайменше некоректно.

Севастополь був добре укріплений із моря. Тому британсько-франко-турецька армія вдалася до маневру – 1 вересня несподівано висадилася з кораблів поблизу Євпаторії, де не було російського гарнізону. Союзники суходолом вирушили в напрямку Севастополя, не­­­ захищеного з тилу. 14 вересня їхня армія з’явилися на околицях головної бази Чорноморського флоту. Севастополь опинився в облозі, що тривала 349 діб та ввійшла до вітчизняної історії як «Героїчна оборона Севастополя».

У червні–липні 1854-го сили флоту союзників Великої Британії та Сардинії – 34 і 55 фрегатів (здебільшого парових) блокували російський флот (14 лінійних вітрильних кораблів, 6 фрегатів і 6 пароплаво-фрегатів) у бухті Севастополя.

13 вересня 1854 року вважають початком 349-денної облоги Севастополя. Битва на Альмі розгорнулася 20 вересня; союзники атакували російську позицію й після запеклого бою змусили російські війська відступити. Останні втратили близько 5 700 осіб, союзники – понад 3 300. Після першого кривавого зіткнення обидві сторони були виснажені, переслідування російських військ, що відступали, не було організоване, тож вони встигли безперешкодно відійти на південну сторону Севастополя.

Поблизу входу в Севастопольську бухту були затоплені кілька старих кораблів, що не давало змоги флотові противника зайти туди. Екіпажі більшості інших суден перевели на берег для посилення місцевого гарнізону; корабельні гармати стали звозити на берег для посилення оборони укріплень. Севастополь готувався до тривалого й запеклого захисту.

Маючи відомості про сили російських укріплень на півночі Севастополя, маршал Сент-Арно (Франція) вирішив обійти місто й атакувати його з півдня, де, за його інформацією, воно було погано укріплене. Таким чином союзники здобували убезпечену від обходу позицію на Херсонеському півострові, чудові стоянки для суден у численних бухтах та зручну комунікацію із флотом – головну базу постачання наступаючих військ.

Тим часом князь Меншиков, побоюючись бути замкненим у місті й відрізаним від Росії, покинув Севастополь, здійснивши фланговий марш на Бахчисарай. Його війська під час цього руху не раз перебували неподалік ворогів, які рухалися в протилежному напрямку, але через закриту місцевість та нічний час відбувалися лише випадкові зіткнення.

Оборону Севастополя доручили адміралам Нахімову та Корнілову, у розпорядженні яких залишалося 18 тис. людей – здебільшого флотських екіпажів. Водночас розпорядження начальників противників були слабкі і нерішучі через хворобу маршала Сент-Арно та повільність ветерана наполеонівських війн британського генерала лорда Раглана. 6 жовтня 1854-го французи взяли Федюхіні висоти, а британські війська – Балаклаву, у бухту якої тоді ж зайшов їхній флот. Французи розташувалися на західній частині Херсонеського півострова й розмістили свою базу в Камишовій бухті.

26 вересня керівництво над французькими військами перейшло до дивізійного генерала Канробера, оскільки Сент-Арно дорогою до Константинополя помер. Адмірал Нахімов, який командував наземними військами та моряками на півдні Севастополя, дізнавшись про появу ворога на Федюхіних висотах, був готовий до штурму. Але союзники, побоюючись великих втрат, на взяття не зважувалися, а приступили до облогових робіт. Це дало час російському командуванню на переведення більшості військ із півночі на південь та посилення оборони.

Усі фортифікаційні роботи проводили під керівництвом інженер-підполковника Е. Тотлебена.

30 вересня до Севастополя наблизився князь Меншиков із військами, і на другий же день надіслав підкріплення в гарнізон. Та через це армія князя настільки ослабла, що він уже не міг діяти відкрито й очікував прибуття свіжих військ, які відправив до нього князь Горчаков. Власне, він взагалі найбільш активно допомагав Кримській армії в цей період.

Уночі на 10 жовтня французи під керівництвом генерала Форе на захід від Сарандінакіної балки заклали 1-шу паралель на 400 сажнів від 5-го бастіону; а британці, які стали на схід від цієї балки наступної ночі відрили траншеї завдовжки 700 сажнів від 3-го бастіону; для забезпечення ж облогової армії, обсерваційний корпус Боске силою у дві французькі дивізії став на Сапун-горі, маючи праворуч 8 турецьких батальйонів.

Стан армій союзників був невтішним: холера забирала вояків; не вистачало харчів та теплого одягу. Щоб забезпечити себе, вони відправили кілька пароплавів до Ялти, пограбували місто і його околиці, але дістали небагато «трофеїв».

17 жовтня почалося бомбардування Севастополя й із суші, і з моря. Однак воно було малоефективним, попри чималу кількість випущених снарядів.

Відчутною втратою для захисників була смерть віце-адмірала Володимира Корнілова, який дістав поранення на Малаховому кургані. Загальні втрати захисників міста становили 1 250 осіб, союзників 900–1000 вояків.

Бомбардування ніякої користі союзникам не принесло. Наступні дні вогонь з обох сторін тривав із перемінним успіхом, проте французи встигли значно посунути вперед свої облогові позиції. Армія князя Олександра Меншикова тим часом поступово збільшувалася, його наділили правом головнокомандувача.

 

Балаклавська битва

Через швидке наближення французів до 4-го бастіону, Меншиков зважився відвернути увагу противника диверсією проти його лівого крила. Для цього генералу Павлу Ліпранді зі 16-тисячним загоном доручили атакувати союзні війська поблизу Балаклави. Ця атака бажаних результатів не дала. Хоча облогові роботи дещо уповільнилися, але бомбардування тривало. Головний прорахунок полягав у тому, що Балаклавська битва звернула увагу союзників на їхні слабкі сторони й відкрила їм наміри князя Меншикова.

26 жовтня противник почав посилено зміцнювати Балаклаву й Сапун-гору, а одна французька дивізія трималася там у постійній бойовій готовності. Облогові роботи просунулися настільки, що союзні генерали вже припускали можливість штурму 4-го бастіону. Князь Меншиков, якому ці плани частково були відомі від дезертирів, попередив про це керівництво севастопольського гарнізону, наказавши вжити заходів на випадок штурму. Його армія налічувала вже 100 тис. вояків, тож він зважився скористатися цим, і перейшов у наступ. Адже захисники Севастополя вже знемагали в безперервних боях, та й союзники чекали на підкріплення.

 

Інкерманський бій

5 листопада відбувся Інкерманський бій, у якому російські війська мали спочатку успіх, проте далекобійні нарізні гармати союзників звели таку перевагу нанівець. Ця невдача остаточно посіяла у військах недовіру до командування.

До початку 1855-го російські сили під Севастополем перевершували сили союзників, і попри те, що імператор Микола настійно вимагав від Меншикова рішучих дій, останній зволікав і втрачав слушну нагоду.

Нарешті, коли наприкінці січня в Євпаторію прибув морем турецький корпус Омер-паші, то головнокомандувач, побоюючись руху турків до Перекопу або до Севастополя, дозволив генералу Хрульову із 19-тисячним загоном атакувати Євпаторію.

17 лютого Хрульов зробив спробу взяти місто, але безуспішно: втративши близько 800 осіб, відступив. Отримавши звістку про цю поразку, імператор Микола І призначив князя Горчакова замість Меншикова.

Тим часом союзники отримали підкріплення, їхня армія під Севастополем уже налічувала 120 тисяч осіб. До того ж прибув і майстерний французький інженер, генерал  Ніель, що дав новий напрямок облоговим роботам. Відтепер вони були спрямовані проти Малахового кургану. Під час цієї оборони війська дізналися про смерть імператора Миколи І.

9 квітня розпочалося друге масове бомбардування, після нього мав бути штурм. Пекельний вогонь упродовж десяти днів не дав очікуваних результатів. Зруйновані укріплення захисники відновлювали за ніч. Штурм відклали, втрати росіян сягнули понад 6  тисяч осіб.

Облогова війна тривала, сили союзників у Криму зросли до 170  тис. З огляду на таку чисельну перевагу, Наполеон III вимагав рішучих дій і надіслав складений ним план. Однак Канробер не зміг виконати його, тож командування військами передали генералу Пелісьє. Він відправив експедицію в східну частину Криму, щоб унеможливити постачання російської армії з берегів Азовського моря й зв’язок із Севастополем через Чонгарську переправу та Перекоп.

У ніч на 23 травня 16 тис. чоловік відправили на кораблях із Камишевої бухти та Балаклави, а наступного дня вони висадилися поблизу Керчі. Командувач 9-тисяч­ного загону росіян на сході Криму барон Врангель мав відступати Феодосійською дорогою.

Малахів курган

3 червня Пелісьє взяв під контроль Федюхіні й Балаклавську висоти та долину річки Чорної. Потому вирішив захопити Малахів курган. Князь Горчаков втрачав надію врятувати Севастополь і думав про те, як вивести звідти гарнізон без великих втрат. Облогу ворог посунув вже на 200 сажнів до Малахового кургану й на 115 сажнів до 3-го бастіону; жорстокий артилерійський вогонь тривав безперервно. 18 червня, рано-вранці, французи та англійці кинулися на штурм згаданих укріплень, але зазнали величезних втрат. Цей успіх дещо підбадьорив їхніх захисників.

Облога, тимчасово уповільнена невдалим штурмом, тривала, і становище гарнізону ставало нестерпним. Найкращі його ватажки вибували один за одним. 19 березня загинув доблесний захисник Малахового кургану, контр-адмі­рал Істомін, 12 липня – Нахімов.

Наприкінці липня до Криму прибуло підкріплення – 3 піхотні дивізії. 8 серпня за наказом імператора Олександра II головнокомандувач зібрав військову раду, щоб ухвалити рішення, як покласти край цій жахливої бійні. Більшість членів ради висловилися за наступ від річки Чорної. Князь Горчаков, хоча й не вірив в успіх нападу на укріплені позиції ворога, проте піддався наполяганням деяких генералів. 16 серпня розпочалася битва на Чорній річці. Атаку російського війська відбили, воно відступило, зазнавши чималих втрат.

17–20 серпня вогонь із 800 гармат обсипав захисників безперервним градом свинцю. Російські солдати та матроси втрачали щодня 900–1 000 осіб. 15 (27) серпня в Севастополі освятили міст на плотах (завдовжки 450 сажнів) через велику бухту, яку спроектував і побудував генерал-лейтенант А. Є. Бухмейер.

4 вересня почалося шосте посилене бомбардування, що змусило замовкнути артилерію Малахового кургану і 2-го бастіону. Севастополь перетворився на руїни.

Здача Севастополя

8 вересня, після жорстокого вогню, союзники опівдні рушили на штурм. За півгодини французи підкорили Малахів курган. Князь Горчаков вирішив залишити Севастополь і за ніч перевів війська на північ. Місто горіло, порохові погреби були підірвані, військові судна, що стояли в бухті, потопили. 11 вересня союзники ввійшли в Севастополь.

За 11 місяців облоги союзники втратили близько 70 тис. осіб, не враховуючи померлих від хвороб; російські війська – приблизно 83 тис. Великі втрати були й серед мирного населення.

Відступивши, російська армія розташувалась уздовж північного берега великої бухти; союзні ж війська (понад 150 тис. нараховувалося лише піхоти) зайняли позиції від Байдарської долини до Чоргуні, по річці Чорній і південному березі великої бухти. У військових діях настало затишшя.

Здача Севастополя означала для Росії неминучу втрату Криму й перенесення бойових дій вглиб імперії. Учасники конфлікту, а також Австрія та Пруссія, зібрались у Парижі на міжнародний конгрес. Глава російської делегації граф Олексій Орлов 30 березня 1856 року підписав капітуляцію Росії.

Війна закінчилася Паризьким миром 1856-го. Він позбавив на певний час Росію права мати військовий флот на Чорному морі, а також фортеці й прибережні арсенали. Російська імперія публічно відмовилася від претензій на Молдавію, Валахію та південну Бессарабію. Російського царя позбавили покровительства над християнами Османської імперії, замінивши таку опіку колективним патронатом усіх великих держав.

***

У національній пам’яті зберег­лися тисячі імен учасників цієї війни,  солдатів і матросів, унтер-офіцерів  та офіцерів, що захищали Севастополь та Крим. Багато хто з них, таких, як легендарний матрос 30-го флотського екіпажу Петро Маркович Кішка, були уродженцями України. Результат і причини війни не можуть заперечити  таких понять, як подвиг, стійкість, мужність та самопожертва, якими просякнуті дні і ночі Кримської війни та першої севастопольської оборони. Згадаймо цих відомих та невідомих героїв та віддамо їм шану. Це було з нашими прадідами, це було на нашій землі і Кримська війна – і світла, і трагічна частина нашої національної історії, про яку не слід забувати. 

Вшановуючи пам’ять та історичні подвиги наших предків МГО «Червона зірка» за підтримки Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства доходів та зборів України, Севастопольської міської державної адміністрації 6 липня проводить військово-історичне відтворення бою Кримської війни, а клубом «Air Sguadron» організовано проліт історичних літаків.

Це данина пам’яті та усвідомлення необхідності розвитку співдружності наших народів.

 

 

Сергій ЛЕКАРЬ

 

   

 


друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар

Інші статті