Скарбниця слави й досвіду

Найчисельніший міліцейський гарнізон країни – донецький. Проте славиться він не лише кількістю «багнетів». Адже в згаданому регіоні, порівняно з іншими теренами, правоохоронцям завжди випадало чи не найбільше роботи: шахтарський край у плані кримінальної ситуації історично має непростий «зріз». У цьому легко переконатися, завітавши в Музей міліції Донецької області.

Спочатку була книга

Тридцять шостий рік поспіль берегинею скарбниці міліцейських артефактів є Діна Боярських, яка зголосилася ознайомити нас із експонатами музею. На кілька годин ми поринули в історію правоохоронної справи, багато довідавшись і про минувшину загалом.

1974-го з ініціативи керівника Донецької середньої спеціальної школи міліції Володимира Муравйова готували до друку книгу «Солдати правопорядку». В процесі збору матеріалу автори отримали чимало фотографій і предметів, пов’язаних зі становленням органів внутрішніх справ краю. Поступово накопичилося багато різних речей. Тодішній очільник УМВС Михайло Поперека вирішив облаштувати в щойно збудованому обласному краєзнавчому музеї окреме приміщення, де їх можна було б експонувати.

«За три роки експозиція настільки розрослася, що для роботи з нею вже потрібен був професійний музейник. Запросили мене – у краєзнавчім музеї я 13 літ завідувала радянським відділом і мала певний досвід. Проте на «міліцейській ниві» виявилося важче, ніж здавалося до цього, – згадує Діна Олексіївна. – Зрозуміла це одразу, щойно почалися поїздки областю в пошуках матеріальних свідчень історії. Замполіти до пуття не знали, як нам допомогти. Добре, що вдалося зустрітися з ветеранами, старожилами. Якби це почали робити на десять літ пізніше, чимало цікавих знахідок зникло б із поколінням, що їх берегло. А тоді дарували навіть золоті зірки героїв, ордени Леніна – нечувана нині щедрість! За часи після відкриття – в листопаді 1977-го – фонд музею, який нараховував півтисячі експонатів, збільшився вдесятеро».

Музей тричі переїздив, доки не «заякорився» в новому приміщенні главку, де йому надали доволі велику площу. Завдячувати цим треба тогочасному керівнику Головного управління Володимиру Малишеву. В активі генерала також розбудова міліцейського храму Святого Іоанна Воїна. Задум Володимира Степановича полягав у тім, щоб ці об’єкти та меморіал загиблим правоохоронцям утворювали єдиний комплекс, як данина пам’яті попередникам і героям та елемент виховної патріотики, якої тепер так не вистачає. Негативний вплив моральної кризи, що триває останні десятиліття, особливо відчула сфера культури. Не оминула ця прикрість і міліцейський музей. У радянську добу туди чи не щодня приходили екскурсії, до того ж не лише галасливі школярі, студенти, а й курсанти відомчих вишів. З розпадом СРСР відвідуваність упала: не до того було. Проте музей вижив.

«2004-го Володимир Малишев розпочав велике переселення служб. Інформаційний центр і вибухотехніки з першого поверху перебралися в інші місця, а звільнені площі дали освоювати нам, – продовжує співрозмовниця. – Ми зробили так, щоб до нас міг вільно зайти будь-хто. Спочатку капітально відремонтували перші дві зали. Керівник главку нас усебічно підтримував. Це нині тут усе милує око, а якби ви знали, скількох зусиль те вартувало, як усе прораховано, щоб оптимально розмістити в невеликих приміщеннях об’ємні предмети – одяг, зброю, техніку, прилади...».

Відвідувача одразу стрічає конференц-зал – приміщення, яке несе подвійне навантаження. Генерал Малишев хотів, щоб тут можна було проводити зустрічі з удовами загиблих правоохоронців та їхніми дітьми, приймати делегації, та й щоб літні екскурсанти могли присісти. Помічаємо вітрини з усілякими сувенірами, презентами від українських та закордонних колег, громадян. Деякі з них мають незвичайну історію. Приміром, ікону із зображенням Богоматері привезла жіночка з Ростовської області Росії. Її син потрапив у халепу, проте донецькі міліціонери розібралися по-справедливому, бо підліток не був ні в чому винен. Тоді вдячна матір передала образ начальникові главку, а той віддав його в музей. Великою є й колекція символів-талісманів

облуправлінь: львівський лев, дніпропетровський ведмедик... А ще – численні «сліди» перебування гостей із Туреччини, Канади, Великобританії.

Кожна епоха має свій запах і свої відмітини

«Історію служби намагалися предметно відтворити ще з часів Петра І, – мовить хранителька міліцейського «антикваріату». – Матеріалу було обмаль, адже відтоді нашими землями прокотилися дві світові й громадянська війни, революція й подальша руйнація всього «старого». Ми відтворили макет вулиці Артемівської кінця ХІХ століття: сторожка, у ній городовий, поряд – банк. А от стенди про становлення червоної робітничої міліції значно багатші. Примітно, що в її загонах у Юзівці (згодом – Сталіно, Донецьк) було чимало інтелігенції із меткомбінату, зокрема інженерів, серед яких переважали есери».

Експонати буквально просякнуті часом, навіть здається – чуєш запах іншої епохи, що лине від перших, уже вижовклих, рукописних мандатів, курток-шкірянок, нарукавних пов’язок «міліція», славнозвісних маузерів чи нагородних годинників. До речі, до війни документи округової міліції й розшуку (на певному етапі – окремі структури), як і посвідки, грамоти на Донбасі готували українською мовою. Це наочно демонструє низка раритетів. Приміром, посвідчення донецької губернської управи. Їхній дизайн у кожному місті був свій і помітно відрізнявся. Українську тоді широко застосовували у повсякденні. Наприклад, у зверненні до громади товариства «Геть злочинність!», членами якого були і правоохоронці. А година тоді була неймовірно жорстока – лише 1921-го в регіоні міліціонери знищили 657 бандитів і 218 захопили в полон, а втратили понад 220 колег. Приростаючи «багнетами», міліція позбавлялась випадкових людей, що брутально поводилися з громадянами, пиячили, вимагали хабарів, звільняли з-під варти бандитів і покривали їх. «Чистка» 1923 року з донецької міліції витурила 12% особового складу!

Манекен у дебютній міліцейській формі немов чатує експонати своєї доби, з-поміж яких – нагороди «з історією»: орден Червоного прапора молодшого міліціонера з Маріуполя Федора Власова, знак «15 років РСМ» очільника Красноармійського райвідділу. Привертає увагу фото, на якому зображено статного офіцера – Вольфсона, керманича округової міліції, репресованого 1937-го. Примітно, що серед правоохоронців були й колишні білогвардійські офіцери. Зокрема, перший керівник чекістського відділку Юзівки Федір Каминін.

«Поволі змінювалися міліцейські посвідки: 1932 року поряд зображення Леніна з’явився профіль вождя народів, – розповідає директор музею. – Тоді ж запровадили паспортну систему. Особливо актуальною вона була для Донбасу, де на об’єкти індустріального будівництва звідусіль з’їжджався різномастний і не зовсім законослухняний люд».

Дивно про це дізнаватися, та стахановський рух був поширений і серед міліціонерів. Там теж були свої, так би мовити, ударники. Сучаснику навіть лячно уявити, що спокій міста оберігали люди, які змагалися за те, хто більше запроторить за ґрати не лише злодіїв, а й іншої контри. Відвідувач може побачити тут письмове «трудове» соцзобов’язання, дане міліціонером, що йшов на службу. Щоправда, відбувалися тоді й прогресивні речі. Серед експонатів передвоєнної секції – перша стандартна табельна зброя: пістолет ТТ. Доти стражі порядку ходили з револьверами, гвинтівками Мосіна й навіть обрізами.

Боярських зауважує: правоохоронці регіону вже тоді мали певні «родзинки» вирізнення. Приміром, у краї діяла промислова міліція, що охороняла правопорядок на шахтах і заводах. Її оснащували й фінансували краще, аніж державну, бо службу утримували підприємства. Тому працю тут вважали відносно престижною. Кіннота теж сприяла безпечній індустріалізації, чергуючи ночами в шахтних поселеннях. 1939-го донецька міліція стала кращою в Україні й завоювала Перехідний Червоний прапор НКВС. А перед війною в Сталіно вже можна було спати з відчиненими вікнами – настільки вдалося збороти бандитизм. Щоправда, допомогли в тім бригади сприяння міліції – бригадміли. Кілька бригадмілівців та дільничний могли «тримати» порядок у цілому районі. А першою атестованою жінкою-міліціонером Донбасу стала Ольга Грекова. Коли Приморський райвідділ виїздив на затримання банди, вона залишалася чатувати «базу»: приймала заявників, відповідала на дзвінки, вела документацію й вартувала арештованих.

У Лондоні такого немає

…А потім прийшла війна. У музеї представлено чимало речей із епохи, яка зі звичайних людей робила героїв. Офіцери НКВС в тилу ворога готували осередки опору, виявляли шпигунів, диверсантів, дезертирів, мародерів. Легендою став Іван Косьминський – керівник повітової міліції Юзівки, який очолив партизанський загін. Знаного борця з криміналом зрадили, катували й живцем кинули в шурф шахти. Іншим загоном підпільників, що знищив понад 1,2 тис. окупантів, командував начальник окружної міліції Сталіно Михайло Карнаухов (Батя). Він героїчно поліг 1942-го, і теж через зраду.

Крізь скло експозиції розглядаємо книгу наказів, що дивом збереглася. Там закарбовано факти щодо мобілізації майже півтисячі донецьких міліціонерів, які влились у склад 71-ї бригади військ НКВС та інших підрозділів. Двісті з них загинули.

Закінчилася Велика Вітчизняна війна. З фронту приходили сержанти й офіцери: герої, груди в орденах. Декому довелося воювати й потому – із бандитами. Не всім ця справа виявилася під силу – ворог тут був зовсім інший, незвичний. Важко було й генерал-майору (звання отримав 1944-го) Михайлу Попереці – фронтовику, запеклому сталіністу. Після війни той був заступником міністра держбезпеки УРСР, а по смерті Сталіна, коли Донбас, як і країну, захлиснула хвиля амністованих кримінальників, його поставили на чолі міліції краю. Але армієць не хотів ставати міліцейським генералом. Якось у середині 1960-х в Іловайську він зустрівся з Брежнєвим, якого добре знав. Генсек здивувався, що той 20 літ в одному званні. Так Поперека став генерал-лейтенантом правоохоронного відомства.

Звісно, чимало експонатів розповідають про буремний фінал радянської доби й становлення української державності. Страйки шахтарів, бунти в тюрмах, молодіжні війни, розгул оргзлочинності додали на виставкові полиці сотні речей. Окремі виступали свого часу речдоками жахливих діянь. Фальшиві гроші, саморобна та заводська зброя, вибухові пристрої, наперстки й гумові кульки, обладнання для вироблення фальшивих товарів...

Цей музей був у переліку об’єктів краю, рекомендованих для відвідин гостями Євро-2012. Якось завітав підданий Великобританії. Кілька годин із допомогою перекладача (фахівця Інтерполу) він знайомився з історією міліції Донбасу. Вражений турист залишив запис у книзі відгуків: «Дуже хороший музей. Пізнавальна екскурсія, цікаві експонати. Обов’язково розповім про ці враження, коли повернуся в Лондон».

Геннадій КАРПЮК, «ІЗ».

Фото Олега ПЕРЕВЕРЗЄВА

друкувати