МІЛІЦІЯ ЧИ ПОЛІЦІЯ

Право та економіка

Історичні аспекти становлення податку на додану вартість в Україні

УДК: 336.226.322 (477) (09)

СКАЛОЗУБ Леонід Павлович,

начальник Департаменту ДСБЕЗ МВС України,

генерал-майор міліції.

Анотація: У даній статті автором розкриваються питання, пов’язані з історичними аспектами становлення податку на додану вартість.

Ключові слова для

електронного пошуку: податки, ПДВ, національна безпека, бюджет.

Серед податків особливе місце належить податку на додану вартість, який є одним з наймолодших різновидів обігового податку, уведеного для зв’язування обігових коштів підприємств і стримування перевиробництва.

На даному етапі розвитку Україна прагне створити ефективну податкову систему. Життєздатність і надійність податкової системи залежить від двох чинників. По-перше, від правильності побудови цієї системи, адже нераціонально побудована податкова система не може надійно функціонувати. По-друге, від рівня організації податкової служби держави і налагодженості податкової роботи, а також належної взаємодії з іншими правоохоронними та контролюючими органами.

Для виконання своїх функцій доцільно відпрацювати роботу кожного податку, а також установити контроль за його справлянням. Особливо це стосується податку на додану вартість, де з кожним роком не припиняється зростання вчинення правопорушень, зокрема тих які пов’язані із незаконним відшкодуванням податку на додану вартість – (далі ПДВ).

Якщо до кінця грудня 2006 р. обсяги заявленого до відшкодування, але невідшкодованого ПДВ були скорочені до 6,9 млрд. грн., то за 11 місяців 2007 р. вони збільшилися на 19,6% і досягай 8,25 млрд. грн. (станом на 01.11.07 сягнули 8,8 млрд. грн.), у т.ч. сума невідшкодованого ПДВ із порушенням встановлених законодавством строків складає 2,79 млрд. грн.

Динаміка обсягів заявленого, але невідшкодованого ПДВ

(станом на перше число кожного місяця)

млрд. грн.
\	01	02	03	04	05	06	07	08	09	10	11	12
2006	4,1	4,4	5,2	5,0	5,3	5,3	5,3	5,5	5,9	6,8	7,2	6,9
2007	6,7	7,3	8,0	7,8	7,6	7,8	8,1	8,1	8,1	8,3	8,8	8,2

За даними Рахункової палати України та ДПА

Тенденції у динаміці обсягів заявленого до відшкодування, але не відшкодованого податку у 2007 р. були аналогічними до попереднього року.

Обсяги невідшкодованого ПДВ з порушенням визначених законодавством термінів, за даними ДПА, складали:

станом на 01.08.2007 р. — 3,65 млрд. грн. станом на 01.11.2007 р. — 3,28 млрд. грн. станом на 01.12.2007 р. — 2,79 млрд. грн. [1].

З вищенаведених причин випливає надзвичайна актуальність такої теми, як історичні аспекти становлення податку на додану вартість.

Окремі аспекти цих питань вивчали і продовжують досліджувати вітчизняні та зарубіжні вчені, зокрема Копіца О.В., Амоша О.О., Василинчук В.І., Чернявський С.С., Щербака В.М, Эбрилл Лайам, Кин Майкл, Боден Жан-Поль, Саммерс Виктория , та ін.

Податок на додану вартість – це частина новоствореної вартості на кожному етапі виробництва продукції (виконання робіт, надання послуг), що надходить до бюджету після їх реалізації. Тобто, ПДВ – це непрямий податок, який стягується до бюджету у вигляді надбавки до ціни товару, який сплачується споживачами.

Незважаючи на те, що податок на додану вартість використовується в Україні вже деякий період часу, про що буде далі зазначено, він залишається «terra incognito» як для платників, так і збирачів. ПДВ був запроваджений як альтернатива податку з обороту та податку з продаж. Це був цікавий експеримент, бо за своїм змістом ПДВ найкраще працює в демонополізованій економіці з мінімальним застосуванням «внутрішньокорпоративних» цін та відсутністю так званих «зв’язаних осіб».

Натомість, головна мета планової системи є зворотною – підтримання планового ціноутворення, збереження єдиного власника в особі держави.

Ідею податку на додану вартість відносять до 1920-х рр., авторство належить німецькому підприємцю фон Сіменсу. «Справжній» ПДВ «з розвантаженням» (consumption tax) розроблявся у Франції у 1948 — 1954 рр., у шт. Мічиган (США) у 1953 р., але «запрацював» він лише з появою комп’ютерної техніки і програм, підкріплений пізніше системою штрих-кодів [2].

Спільним для цих податків є, з одного боку, широка база оподаткування, з іншого, їх визнання митними союзами (на зразок ЄС і СОТ) як таких, що можуть бути задіяні у двосторонніх торговельних угодах. Інші назви ПДВ — універсальний акциз, універсальний непрямий податок. Якщо інші податки призначені для наповнення бюджету (прибутковий податок), регулювання споживання (акциз) чи оновлення виробництва (податок на відсталість технології, інноваційні та екологічні збори, штрафи тощо), то ПДВ призначений насамперед для глобалізаційного перерозподілу.

Від самого початку податок був потужним стимулом для міжнародної торгівлі: ідея запровадження ПДВ та угод щодо його уникнення була особливо привабливою для архітекторів ECSC (Об’єднання з виробництва вугілля та сталі, створене у 1951 р. за участю Франції, Німеччини, Бельгії, Італії, Люксембургу і Нідерландів), пізніше — ЄЕС (Європейський економічний союз, 1957 р.), нині — ЄС [3].

Серед найважливіших (хоча й не єдиних) чинників зміни влади, конфліктів, піднесень і спадів економіки країн глобалізованого світу — система ПДВ і договорів про його уникнення з регульованими грошовими потоками конвертованої валюти. На їх основі відбулася тотальна транснаціоналізація торгівлі, виструнчилася піраміда міжнародного поділу праці, піраміда статків, освіти тощо (чим більший тиск ПДВ у країні та її торговельна «відстань» від центрів емісії ВКВ, тим бідніша країна і тим менше в неї коштів на освіту та ін.).

Отже, уперше ПДВ було запроваджено у Франції в 1954 р., після чого він набув значного поширення – спочатку в інших країнах Європи (кінець 60-х – початок 70-х рр.) і дещо пізніше – в країнах Азії, Африки і Латинської Америки.

Так, до запровадження ПДВ такі країни, як Німеччина, Нідерланди, Бельгія, Італія, Іспанія, Австрія використовували кумулятивний податок з обігу, Данія, Великобританія, Португалія, Швеція, Норвегія, Ісландія – податок з оптового продажу, Франція, Греція, Туреччина – податок з виробників обробної промисловості тощо.

Нині ПДВ стягується майже у 80 країнах, серед яких є практично всі промислово розвинуті країни. Єдиною з таких держав, де немає цього податку, є США. Але й там протягом останнього десятиріччя ведуться інтенсивні дискусії щодо заміни податку з обороту федеральним податком на додану вартість. У кінці 80-х на початку 90-х років ПДВ було запроваджено у країнах Східної Європи (Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, Словаччина, Чехія), а також у деяких країнах СНД (Білорусь, Казахстан). В Україні і Росії податок на додану вартість був запроваджений у 1992 р. [4]. Запровадження ПДВ стало одним з основних напрямів глобальної податкової реформи 80-х – 90-х років [5]. Визнання ПДВ в багатьох країнах і значне його поширення пов’язане з сутністю цього різновиду податків.

Аналіз доводить, що характер політики стосовно ПДВ жорстко пов’язаний з національними інтересами і національною безпекою держави, особистою безпекою лідерів країн світу.

Наприклад, на нашу думку та думку інших вчених, зокрема Щербака В.М., секрет «економічного дива» Чилі — зменшення ставки ПДВ Піночетом у 1988 р. з 20 до 16%. Зауважимо, що пізніше диктатор зазнав ініційованих США і транснаціональними структурами судових переслідувань. Наприкінці 1990 р. президент Ейлвін підвищив ставку до 18% (ніби тимчасово для виконання соціальної програми), а пізніше було прийнято рішення, що з жовтня 2003 р. по січень 2007 р. ставка становитиме 19% з подальшим поверненням до 18%. Нині вже ніхто не говорить «про чилійське економічне диво» [3].

Як свідчить аналіз нормативно-правових актів України щодо податку на додану вартість, то це питання є досить не стабільне і норми мають між собою великі розбіжності.

Податок на додану вартість в Україні є внутрішнім податком і не може регулюватися нормами міжнародних договорів, крім договорів, ратифікованих Верховною Радою України. З часу прийняття першого Закону України «Про податок на добавлену вартість» від 20.12.1991 р. було видано ще чотири законодавчі акти, якими вносилися зміни та доповнення до закону. Пізніше став діяти Декрет Кабінету Міністрів України від 26.12.1992 р. «Про податок на добавлену вартість», до якого неодноразово вносилися зміни та доповнення. Сьогодні податок на додану вартість в Україні регулюється Законом України від 3 квітня 1997 року №168/97-ВР «Про податок на додану вартість», зміненим і доповненим більш як 50 разів [6]. Даний закон містить 11 статей, якими визначено категорії платників ПДВ, об’єкти, базу та ставки оподаткування, перелік неоподатковуваних та звільнених від оподаткування експортних та імпортних операцій, порядок спеціальної реєстрації платників ПДВ, визначення податкового кредиту та податкових зобов’язань [7].

Сутність податку на додану вартість полягає у сплаті податку продавцем (виробником, постачальником) товарів, робіт, послуг із тієї частини вартості, яку він додає до вартості своїх товарів (робіт, послуг) до стадії їх реалізації. Додана вартість створюється у процесі всього циклу виробництва та обороту товарів, починаючи зі стадії виготовлення і закінчуючи реалізацією кінцевому споживачу. Відповідно, податок сплачується на кожній стадії виробництва та обороту. Тому ПДВ має широку податкову базу і практично охоплює всі види товарів, робіт і послуг. Продавець включає ПДВ у вартість своїх товарів, робіт і послуг, але й він сам сплачує ПДВ за придбані ним для свого виробництва сировину й матеріали. Отже, сума сплаченого ним податку становить різницю між сумами податку, отриманим від покупців за реалізовані товари і послуги, і сумами податку, сплаченими постачальникам при придбанні тих товарів, які необхідні в процесі виробництва оподатковуваних товарів (робіт, послуг). Платник ПДВ має право на вирахування податку, сплаченого ним постачальникам [8].

Об’єкти, база і ставки оподаткування податком на додану вартість, платники податку, перелік неоподатковуваних та звільнених від оподаткування операцій, особливості оподаткування експортних та імпортних операцій, поняття податкової накладної, порядок обліку, звітування та внесення податку до бюджету з 1 жовтня 1997 визначаються Законом «Про податок на додану вартість».

Відповідно до п.7.7.1 ст.7 даного Закону сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов’язання звітного податкового періоду та сумою податкового кредиту такого звітного податкового періоду.

При позитивному значенні розрахованої суми така сума підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету у строки, установлені даним законом для відповідного податкового періоду.

При від’ємному значенні розрахованої суми така сума враховується у зменшення суми податкового боргу з цього податку, що виник за попередні податкові періоди (у т.ч. розстроченого або відстроченого відповідно до Закону №168), а за його відсутності зараховується до складу податкового кредиту наступного податкового періоду.

Процедура відшкодування ПДВ платникам податків регулюється відповідним Порядком відшкодування податку на додану вартість (зі змінами і доповненнями), який затверджений наказом ДПА та Державного казначейства України від 02.07.1997 №209/72 (у редакції наказу ДПА України та Державного казначейства України від 21.05.2001 №200/86), зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 08.06.2001 за №489/5680 .

Слід зазначити, що в березні та липні 2005 року Закон України «Про податок на додану вартість» зазнав суттєвих змін, які внесені Законами України від 25 березня 2005 року №2505, від 3 червня 2005 року №2642 та від 7 липня 2005 року №2771. У новій редакції Закону №168 змінено підхід до визначення осіб платниками ПДВ, об’єктів оподаткування по послугах між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, бази оподаткування, порядку відшкодування податку, вилучення осіб з реєстру платників ПДВ і т. ін.

Отже, вже настав час коли необхідно внести зміни до цілого ряду законодавчих актів, зокрема: Господарського, Кримінального, Кримінально-процесуального, Цивільного кодексів України, законів України «Про державну податкову службу в Україні», «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», «Про банки і банківську діяльність», а також запровадження з урахуванням міжнародного досвіду порядку реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності, який би унеможливлював створення фіктивних підприємств; уточнення терміну «фіктивне підприємництво», визначення ознак фіктивної підприємницької діяльності, наслідків припинення такої діяльності, цивільно-правових наслідків укладення договорів суб’єктами господарювання, діяльність яких у судовому порядку визнано фіктивною; врегулювання порядку оперативного втручання контролюючих та правоохоронних органів з метою запобігання фіктивній підприємницькій діяльності; уточнення порядку проведення позапланових податкових перевірок підрозділами податкової міліції; посилення кримінальної відповідальності за здійснення фіктивного підприємництва; забезпечити впровадження електронного контролю за обігом податку на додану вартість.

Нами підтримуються думки фахівців щодо проекту нового податкового Кодексу України де передбачено розділ 5, який регулює питання податку на додану вартість, а також змістовні пропозиції щодо доповнення розділу «Загальні адміністративні норми» абзацом …Державна податкова адміністрація кожного 10-го числа місяця після звітного розміщає на своєму сайті інформацію, в розрізі регіонів, відносно суми неповерненого податку на додану вартість, на початок і кінець звітного місяця – сума податку, який повернено на протязі звітного місяця, а також інформація у розрізі податкових зборів, які достроково поступили у зведений бюджет, у тому числі державний бюджет і місцеві бюджети в цілому.

Підсумовуючи вищесказане, податок на додану вартість посідає чільне місце в податковій системі України, і з моменту його ведення існували певні проблеми. Тому, виходячи із історичного досвіду та досвіду інших країн, доцільно розробити та впровадити в Україні такі механізми ПДВ, щоб до мінімуму зменшити процеси незаконного відшкодування із бюджету податку на додану вартість.

Список використаних джерел:

1. Про стан виконання рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 грудня 2006 року «Про заходи щодо попередження і нейтралізації загроз національній безпеці, пов’язаних із нестабільністю правового регулювання відносин у сфері адміністрування податку на додану вартість» Довідка МВС України – 2008 р.

2. Эбрилл Лайам, Кин Майкл, Боден Жан-Поль, Саммерс Виктория. Современный НДС. Пер. с англ. — М.: Издательство «Весь Мир», 2003. — 274 с.

3. Щербак В.М.Регуляторні механізми глобалізації: податковий, торговельний і фінансовий аспекти

4. Потапов В.И. Объекты налогообложения в некоторых зарубежных странах // Налоговый вестник. – 1995. – №8. – С. 41-46.

5. Козырин А.Л. Налоговое право зарубежных стран: вопросы теории и практики. – М., 1993. – 386 с.

6. Закон України від 3 квітня 1997 року №168/97-ВР «Про податок на додану вартість».

7. Дяковський Д.А. Оподаткування доданої вартості в Україні: Автореф. дис... канд. екон. наук: 08.04.01 / Національна Академія Державної податкової служби України. – Ірпінь, 2004. – 19 с.

8. Гега П.Т., Доля Л.М. Основи податкового права: Навчальний посібник. – К.: Знання, 1998. – 273 с.

Особливості підходу в організації боротьби з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом

УДК: 343.37

ОЛІЙНИК Володимир Володимирович,

курсант навчально-наукового інституту підготовки кадрів кримінальної міліції Київського національного університету внутрішніх справ.

Анотація: Розглянуто питання наукового підходу щодо організації ефективної боротьби з легалізацією доходів, одержаних злочинним шляхом.

Ключові слова для

електронного пошуку: легалізація, відмивання, кошти.

Процес легалізації грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом інакше називають процесом відмивання коштів. Під терміном «відмивання коштів» слід розуміти всі операції, які здійснюються з метою приховати існування, походження або цільове призначення майнових цінностей, джерелом надходження яких є злочин, для того, щоб розпочати отримання від даних цінностей регулярних доходів.

Відмивання коштів — це заключний етап перетворення злочинності у надприбутковий та ефективний механізм, що здійснюється неконтрольованою групою осіб.

У науковій літературі , питання правового забезпечення протидії легалізації доходів злочинного походження досліджували такі вчені: В.М.Алієв, А.С.Беницький, О.В.Кальман, В.А.Нікуліна, В.М.Попович, А.В.Савченко, І.Г.Андрущенко.

Віденська Конвенція про запобігання незаконного обігу наркотиків та психотропних засобів від 20 грудня 1988 року була першим документом, що містив зобов’язання держав «великої сімки» встановити кримінальну відповідальність за відмивання коштів.

На даний момент кримінальна відповідальність за відмивання коштів існує в усіх країнах Західної та Центральної Європи, а також США.

В сучасних умовах господарювання, головне завдання держави, включаючи його правоохоронні органи — розробка та впровадження такої технології боротьби з відмиванням коштів, яка б не суперечила економічним інтересам країни, через обмеження фінансових потоків, та могла б реально перешкодити включенню «брудних коштів» в ці потоки і, тим самим, зробити беззмістовним багато масштабне та економічно вагоме отримання коштів злочинним шляхом.

Однією з важливих вимог інтеграції України в європейські та світові економічні структури є зміцнення її економіки, створення сприятливого інвестиційного клімату, виконання міжнародних угод щодо економічного співробітництва та боротьби з економічними злочинами. Виконання зазначених умов неможливе без зменшення долі «тіньового» сектору економіки, створення несприятливих умов для здійснення підприємницької діяльності поза рамками правового поля.

Основними рисами «тіньової економіки» є отримання її суб’єктами надприбутків, значна частини яких надходить від сфери злочинного бізнесу, такого як торгівля зброєю, наркотичними речовинами, порнографічною продукцією та від скоєння господарських злочинів. Наявність значних прибутків, неконтрольованих державою, підриває її економічний суверенітет, негативно позначається на міжнародному іміджу. Одним із факторів, що обумовлює існування «тіньової економіки» є можливість реалізації (використання) її доходів в легальній економіці здійснюване в переважному шляхом надання ним офіційного статусу (легалізації).

Необхідно зазначити, що ефективна боротьба з вказаними негативними проявами в економічній сфері тісно пов’язана з процесами реформування в економіці, а їх ефективність в певній мірі залежить від прийнятих відповідних законодавчих актів.

Метою роботи є дослідження поняття легалізації доходів, а також особливості підходу в організації боротьби з відмиванням брудних коштів, одержаних злочинним шляхом.

Проблема відмивання (легалізації) брудних коштів характерна для багатьох країн світової спільноти, про що свідчать вживані нею зусилля у вигляді прийняття відповідних міжнародних нормативних документів, направлені на боротьбу з цим негативним явищем, зокрема Радою Європи (РЄ) у 1990 році прийнято Конвенцію «Про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом», яка підписана і ратифікована 42 країнами світу, у тому числі і Україною.

З урахуванням положень Конвенції РЄ Президентом та Парламентом України у 2000-2001 роках прийнято низку законодавчих актів та вжито організаційних заходів, спрямованих на активізацію боротьби з «відмиванням» грошових коштів та майна, здобутих злочинним шляхом. Зокрема, Законом України від 5 квітня 2001 року №2341-111 прийнято і введено в дію з 1 вересня 2001 року нову редакцію Кримінального кодексу України, яка містить статтю 209 «Легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом», тобто вчинення таких дій в Україні є кримінально карним.

На перший погляд, відмивання «брудних» коштів є таким собі 6езневинним діянням. Вочевидь, жодна людина не зверталася до правоохоронних органів із заявою про те, що він став жертвою відмивання. Незважаючи на це, на проблему легалізації злочинних доходів міжнародним співтовариством, зарубіжними країнами, а останнім часом і Україною звертається значна і, мабуть, цілком заслужена увага. У Заяві Кабінету Міністрів України від 28 серпня 2001 р. стосовно боротьби з легалізацією («відмиванням») коштів, одержаних злочинним шляхом (Урядовий кур’єр. — 30 серпня 2001 р. — №155), вказується на три основні причини здійснення такої боротьби. По-перше, це дає можливість виявити злочини, спрямовані на отримання «брудних» коштів, корупцію, наркобізнес, шахрайство, ухилення від сплати податків та інші форми організованої злочинності. По-друге, відмивання злочинних доходів сприяє розвитку міжнародної корупції, що підриває зусилля України, спрямовані на встановлення демократичних політичних інститутів та стабільної національної економічної системи. По-третє, боротьба з легалізацією допомагає захистити цілісність вітчизняної; фінансової системи від негативного впливу кримінального капіталу. Треба зазначити також, що внаслідок відмивання «брудних» капіталів господарюючі суб’єкти, які не мають злочинного фінансування, не витримують конкуренції і витісняються з ринку фірмами, діяльність яких є нібито цілком законною. Завдяки вливанню в економіку коштів, «зароблених» організованою злочинністю, лінія розмежування між легітимним і кримінальним бізнесом втрачає чіткість.

Отже, стають зрозумілими, по-перше, зусилля України гармонізувати національне; законодавство з міжнародно-правовими стандартами у сфері протидії відмиванню «брудних» коштів і, по-друге, не сприйняття позиції, згідно з якою «гpoші не пахнуть», протидія легалізації — це начебто боротьба проти свободи ринкових відносин, а дозволити собі високі стандарти у сфері обігу фінансів можуть хіба що високорозвинені країни. Поява за таких умов фундаментального монографічного дослідження кримінально-правових аспектів легалізації злочинних доходів засвідчує той позитивний факт, що вітчизняна доктрина звертається до найбільш актуальних і складних проблем сьогодення і пропонує шляхи їх вирішення [1, с.26].

У світі є близько півсотні регіонів, які можна вважати «податковим раєм», але не всі вони є привабливими для злочинців. Деякі країни розташовані у важкодоступних регіонах, не мають систем інтернаціонального зв’язку, в них діють обмеження на обмін валют. В інших юрисдикціях прийняті строгі закони відносно податків на доходи іноземних компаній, що зменшує їхню привабливість для осіб, що відмивають гроші.

Використання «податкового раю» привабливе внаслідок визначеного податкового статусу компаній у цих зонах. Як відомо, податковий статус визначається на основі використання двох критеріїв — резидентності і територіальності. Компанія є резидентом, якщо володіння і управління нею, а також контроль за нею здійснюються на даній території. Резиденти компанії підлягають оподаткуванню по доходах як на території даної країни, так і за її межами. Критерій територіальності припускає, що оподаткуванню в даній країні підлягають доходи тільки на її території. Важливе значення цьому критерію надається в таких країнах, як Швейцарія, Ліхтенштейн.

Більшість країн застосовують різні сполучення цих двох правил: за основу береться критерій резидентності, який доповнюється системою оподаткування «у джерела». При реєстрації компанії дуже важливо знати, за яких умов дана компанія є резидентом з точки зору оподаткування в даній країні [2, с. 591].

Особливу увагу контролюючих органів слід зосередити на посиленні протидії відмиванню грошових коштів та іншого майна, отриманих злочинним шляхом, боротьбі зі злочинністю у сфері економічних відносин, приватизації, при реформуванні агропромислового сектору і, зокрема, розпаюванні землі. Зазначимо, що нерідко спроби відмивання «тіньових» коштів потрапляють у поле зору правоохоронних органів лише тоді, коли в процесі оперативно-розшукових заходів здійснюється перевірка протиправної діяльності конкретних злочинних груп [4, с.13].

Проаналізувавши оперативну інформацію, а також матеріали документальних перевірок діяльності, організатор оперативно-розшукових заходів повинен побачити, що діє злочинне угрупування, яке здійснює незаконну конвертацію грошових коштів. Розподіл ролей між учасниками угрупування визначається загальним напрямком і окреслені злочинним замислом учасників конвертаційного центру.

В структурі конвертаційного центру виділяють:

1) його керівництво;

2) диспетчера;

3) дилера;

4) юриста;

5) осіб, що здійснюють прикриття злочинної діяльності і засоби по безпеці.

Плануючи оперативно-розшукові заходи, необхідно враховувати цілеспрямованість діяльності окремих, виділених вище, структурних підрозділів злочинної групи і відповідно розкрити механізм функціонування конвертаційного центру. Як правило, керівництво конвертаційним центром здійснюють особи, котрі знайомі з порядком здійснення банківських розрахунків, ведення підприємницької діяльності і відображення в обліку відповідних операцій. Часто роль керівництва центру виконують посадові особи та службовці банківських закладів. Керівництво діяльності представленої структури здійснюється через мережу дилерів та диспетчерів. Слід враховувати при проведенні оперативно-розшукових заходів, що особливу роль в роботі центру виконує юрист. В даному випадку це особи чи суб’єкти підприємництва, які реєструють підприємства «під ключ». «Юрист» надає учасникам організованої злочинної групи повний пакет реєстраційних документів, в т.ч. і данні про відкриті розрахункові рахунки в банках. Слід відмітити, що цьому питанню в останній час злочинними угрупуваннями приділяється особлива увага. Клієнтам, які користуються послугами по відмиванню грошових коштів потребуються документи з найбільшою вірогідністю підтверджуючих факт виконаної операції. Інші вимоги пред’являються до реєстрації підпільних підприємств, які використовують для відмивання грошових коштів. В сучасних умовах підпільні суб’єкти підприємництва проходять необхідну процедуру державної реєстрації. У тому числі вони здійснюють реєстрацію підприємств в органах статистики, пенсійному фонді, податкових органах та органах соціального страхування. Легально здійснюються заходи по виготовленню печаток, штампів, відкриваються розрахункові рахунки у закладах банку. Для реєстрації фіктивних підприємств в сучасних умовах стали менше використовувати документи осіб, котрі померли чи виїхали на постійне проживання в інші країни. Для цих цілей запрошуються особи (засновники, керівники) котрі фактично не виконують вказані обов’язки. Такі підприємства існують незначний термін часу (від 3 до 20 днів). Вони виконують свою роль і на їх місці створюються нові підприємства. Це ускладнює процес їх виявлення налоговими органами і зберігає грошеві кошти від блокування на розрахункових рахунках. Це повинні враховувати оперативно-розшукові служби при плануванні роботи. Іноді строк діяльності фіктивних фірм («конвертаційних» центрів) складає від 1 до 3 років. В таких випадках їх діяльність здійснюється під прикриттям легального бізнесу. [5, с.6].

Як свідчить практика, ефективність розкриття і розслідування злочинів багато в чому залежить від цілеспрямованої, вміло організованої, здійснюваної відповідно до розпоряджень правових норм взаємодії правоохоронних органів. Велика її роль і в підвищенні якості розслідування, скороченні термінів розкриття злочинів. Проте окремі злочини можуть бути розкриті тільки завдяки узгодженій діяльності правоохоронних органів. За своїм характером ці злочини мають таке суспільне звучання, що в літературі та на практиці вони одержали назву резонансних. Це особливо складні злочини проти особи, в кредитно-грошовій, банківській сферах, інші економічні злочини, пов’язані з корупцією та організованою злочинністю.

Кримінально-процесуальне законодавство України передбачає можливість створення слідчих груп при розслідуванні особливо складних кримінальних справ (ст.119 КПК) [3, с.70]. Ця стаття, на думку багатьох авторів, є підставою і для створення міжвідомчих слідчих груп, до яких входять слідчі різних правоохоронних органів. Однак у Кримінально-процесуальному кодексі та інших законодавчих актах не визначено, що таке особливо складна кримінальна справа.

У дисертаційному дослідженні «Бригадний метод розслідування в радянському кримінальному процесі» А.А.Герасун як підставу для створення слідчої групи (бригади) застосовує такі терміни: складна справа, трудомістка справа та велика за обсягом кримінальна справа. На основі докладного розгляду питання про підстави створення слідчої групи (бригади) А.А.Герасун дійшов висновку, що складною справа є в тих випадках, коли виникає необхідність в одночасній перевірці кількох версій про обставини злочину і осіб, що його скоїли, або необхідно проводити розслідування на різних об’єктах, досліджувати велику кількість епізодів чи злочинну діяльність осіб, що застосовували різноманітні методи вчинення і приховування злочинів [6, с.7].

Складність злочину як необхідність у розслідуванні групою слідчих відзначають Г.А.Матусовський і В. М. Сущенко. На їх думку, складною може бути справа за певних обставин, до яких можна віднести:

1) необхідність перевірки багатьох версій про можливих суб’єктів злочину і його обставини;

2) наявність даних про кілька взаємозалежних епізодів злочину, роздільний розгляд яких є недоцільним;

3) необхідність розслідування одного чи кількох взаємозалежних злочинів, вчинених на деяких об’єктах, у різних населених пунктах, областях (при відсутності можливості виділити їх у самостійні кримінальні справи);

4) притягнення до кримінальної відповідальності кількох обвинувачуваних, які спільно вчинили один чи кілька злочинів [7, с.53].

Конкретизуючи положення закону, який зумовлює необхідність створення слідчих груп для розслідування складних справ, М. І. Кулагін виділяє такі обставини: необхідність одночасної перевірки великої кількості версій; дослідження багатьох взаємозалежних діянь, які вчинені на одному чи ряді об’єктів; участь у скоєних злочинах групи обвинувачених; ведення розслідування злочинів, вчинених групою осіб у кількох населених пунктах чи ряді районів країни; надзвичайна актуальність кримінальної справи, розслідування якої необхідно закінчити в найкоротший термін [8, с.6].

Таким чином, можна зробити такі висновки:

1. З питань планування оперативно-розшукових заходів по накопиченню доказів, встановленню осіб, які скоїли злочин та розкриття, розслідування злочинів у кредитно-банківській сфері вказується, що після порушення кримінальної справи слід негайно і по можливості запланувати і здійснити наступні заходи:

— одночасно провести обшуки (виїмки) за місцем проживання та на робочих місцях усіх виявлених членів злочинного угруповання, в офісних, складських, виробничих приміщеннях фірм-одержувачів кредитів, банках, фірмах, що надали гарантійні листи чи страхові поліси, та інших;

— одночасно з вилученням документів опитати або, якщо порушена кримінальна справа, допитати всіх без винятку посадових осіб фірми-одержувача кредитів (засновників, власників, бухгалтерів та ін.);

— у випадках, коли кредити надавались за умов попереднього страхування, допитати керівників страхових компаній;

— оглянути журнали обліку договорів та інші документи.

Усе перелічене вимагає значних витрат часу і сил, а також спеціальних знань при розслідуванні кримінальних справ вказаних категорій, що одному слідчому не під силу.

2. Суспільна небезпека економічних злочинів і необхідність підвищення боротьби з ними визначається тим, що:

а) в їх скоєння втягуються особи, яким довірені матеріальні цінності держави або громадських організацій;

б) досить часто економічні злочини вчиняються організованими злочинними групами, які діють довгі роки та втягують у скоєння злочинів працівників апарату управління, а також працівників правоохоронних органів;

в) вони не тільки завдають великої шкоди економіці, а й спотворюють економічні зв’язки, систему розподілу матеріальних цінностей;

г) економічні злочини не тільки зазіхають на систему виробництва і споживання матеріальних благ, а й одержують іноді політичне забарвлення.

Все це необхідно враховувати, плануючи оперативно-розшукові заходи, слід також враховувати, що розслідування злочинів у сфері економіки пов’язане зі значними труднощами, оскільки:

1) справи названої категорії в переважній більшості є багатоепізодними, з розгалуженою мережею злочинних зв’язків не тільки на території країни, а й простягаються у країни далекого й близького зарубіжжя;

2) вони вчиняються організованими добре законспірованими групами, для успішного викриття яких необхідна тісна взаємодія слідчих зі співробітниками оперативно-розшукових підрозділів податкової міліції;

3) при розслідуванні таких злочинів слідчі, а також оперативно-розшукові підрозділи податкової міліції повинні використовувати допомогу і співробітників експертно-криміналістичних підрозділів, які можуть разом з ними вивчати сотні, а часом і тисячі документів, виявляти підробки, підчищення, фальшиві цінні папери, підроблені підписи і спотворення комп’ютерних програм.

У справі організованої й ефективної боротьби зі злочинністю по відмиванню «брудних» грошей важливе значення має постійна взаємодія правоохоронних органів України. Небезпека злочинності посилюється не тільки в умовах поглиблення соціальної та економічної кризи в країні, наявності серйозних прогалин у кримінально-правовому, кримінально-процесуальному законодавстві, а й при відсутності чи недосконалості механізму міжвідомчої координації спільних зусиль правоохоронних органів.

Тому саме сьогодні назріла необхідність формування при Генеральній прокуратурі слідчих і слідчо-оперативних груп, у складі яких були б слідчі-представники всіх існуючих слідчих апаратів правоохоронних відомств, а також оперативні працівники Міністерства внутрішніх справ, Податкової міліції, Служби безпеки України.

Список використаних джерел:

1. Бенuцькuй А. С. Уголовная ответственность за легализацню (отмывание) денежных средств и иного имущества, нрио6ретенных преступным путем: проблемы квалификaции и соверщенствования законодательства: Монография. –Луганск: РИО ЛИВД, 2001. – С. 352.

2. Бутузов В. М., Андрущенко І. Г. Умови відмивання «брудних» коштів та шахрайські дії на ринку цінних паперів в процесі інтеграції фінансових ринків // Міжвідомчий науковий зб. «Економічні злочини: попередження і боротьба з ними». – К., 2001. – 25 т. – С. 591-594.

3. Кримінольно-процесуальний кодекс України – К,: Видавничий дім «Скіф», 2007. – 196 с.

4. Ларіна О. В. Відмивання «брудних» грошей — міжнародний злочин // Кіевлянинъ. – 2002. – №1.(46) – С.24.

5. Вознюк А. О. Между офисами махинаторов и банком была налажена конспиративная связь // Сегодня. –1999. – №392. – С.14.

6. Герасун А. А. Бригадный метод расследования в советском уголовном процессе: Автореф. дис. канд. юрид. наук. – М., 1968. – С.12.

7. Матусовский Г. А., Сущенко В. Н. Организация работы аппаратов дознания и предварительного следствия ОВД: Учеб. пособие. – Х., 1983. – С.53-54.

8. Кулагин Н. И. Планирование расследвания сложных многоэпизодных дел: Учеб. п-бие. -Волгоград, 1976.– С.462.

Правоохоронні органи

Діяльність міліції щодо охорони навколишнього природного середовища

УДК: 351.74.078 : 502/504

ЗОЛОТАРЬОВА Наталія Іванівна,

кандидат юридичних наук, доцент, професор кафедри адміністративного права та організації адміністративної діяльності Академії управління МВС,

підполковник міліції.

Анотація: В статті розглянута проблема адміністративно-правового регулювання діяльності органів внутрішніх справ з охорони навколишнього природного середовища. Зроблено порівняльний аналіз правового забезпечення цих відносин в період існування СРСР та в сучасній Україні. Показані недоліки відомчого регулювання адміністративної діяльності ОВС в нинішніх умовах.

Ключові слова для

електронного пошуку: діяльність міліції, охорона навколишнього природного середовища, оперативно-профілактична операція, природоохоронні органи, об’єкти навколишнього природного середовища.

Нині стан навколишнього природного середовища та екологічна безпека є найгострішою соціально-економічною проблемою в нашій країні Відповідно статті 16 Конституції України, забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України є обов’язком держави [1]. Він покладений на відповідні органи влади та місцевого самоврядування, які здійснюють охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки та життєдіяльність людини.

Основними функціями виконавчої влади у сфері охорони природи є реалізація екологічного законодавства, контроль за додержанням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, досягнення узгодженості дій державних і громадських організацій у галузі охорони навколишнього природного середовища [2].

В юридичній літературі органами екологічної безпеки поділяють на органи загальної та спеціальної компетенції [3]. Особливе місце серед них займають спеціально уповноважені органи виконавчої влади — Міністерство охорони навколишнього природного середовища, Державне агентство земельних ресурсів України, Державний комітет по водному господарству, Державний комітет лісового господарства України, а також урядові органи зі спеціальними повноваженнями: Державна екологічна інспекція, Державна служба заповідної справи, Державна гідрометеорологічна служба, Департамент рибного господарства та інші. Але серед спеціальних органів в сфері охорони навколишнього природного середовища хоч і не названий такий орган як міліція, основним призначенням якої є охорона громадського порядку та громадської безпеки, захист прав і свобод людини, припинення правопорушень та злочинів. Однак поряд з цим вона здійснює адміністративну діяльність з охорони природи, але її повноваження в цій сфері визначені не повно.

В радянські часи адміністративна діяльність міліції по охороні природи регулювалась глибше, в першу чергу природоохоронним законодавством, а саме законами про охорону природи, прийнятими в союзних республіках, а також постановами і розпорядженнями Ради Міністрів СРСР та ради міністрів Української РСР, в другу – на відомчому рівні, в наказах МВС СРСР [4,5]. Нормами цих правових актів були утворені підрозділи міліції особливого призначення в різним регіонах країни, діяльність яких була направлена на забезпечення охорони природи [6]. Багато в чому ми дорікаємо радянській системі державного управління, однак навіть визначалось, що міліція відноситься до спеціальних галузевих державних органів, які вирішують завдання в області охорони природи за допомогою організаційно-правових заходів, реалізація яких направлена на зміцнення законності і правопорядку, ставилися завдання перед органами внутрішніх справ щодо здійснення нагляду за дотриманням санітарних правил утримання вулиць, дворів та інших територій населених пунктів, а також загородніх міст відпочинку і пляжів, сприяння відповідним органам з охорони та захисту від забруднення природних багатств, боротьби з браконьєрством і порушеннями правил охоти і рибальства [7,8].

Чітко проводилася взаємодія органів внутрішніх справ з природоохоронними органами щодо охорони природи. Так, Наказом МВС СРСР №215 від 28 листопада 1983 року «Про вдосконалення роботи ОВС щодо сприяння природоохоронним органам» передбачив ряд заходів підрозділів органів внутрішніх справ для забезпечення охорони навколишнього природного середовища.

Дотепер адміністративна діяльність міліції в сфері охорони навколишнього природного середовища у чинному законодавстві України врегульована поверхово. Так в статті 1 Закону України «Про міліцію» зазначено, що міліція захищає природне середовище. Вона також вказує що для забезпечення громадського порядку на об’єктах і територіях, які мають особливе народногосподарське значення або постраждали від стихійного лиха, екологічного забруднення, катастрофи, Міністерством внутрішніх справ України з дозволу Кабінету Міністрів України можуть створюватись спеціальні підрозділи міліції [9]. Але ці підрозділи діють лише тимчасово і експериментально в різних областях України. Періодично органами внутрішніх справ проводяться оперативно-профілактичні операції щодо захисту відповідних об’єктів навколишнього природного середовища. Це такі операції як «Новорічна ялинка», «Первоцвіт», «Полювання».

Органами внутрішніх справ щорічно проводиться оперативно-профілактична операція «Новорічна ялинка» з метою упередження та недопущення несанкціонованої вирубки та реалізації хвойних дерев. Згідно розроблених ГУМВС України в різних областях планів на території областей в кожному лісовому господарстві створюється штаби, мобільні групи та організовується їх робота. У складі цих підрозділів працюють співробітники органів внутрішніх справ, лісничі та представники Державної екологічної інспекції. Постійно проводяться рейдові перевірки з метою недопущення і виявлення порушень при заготівлі, перевезенні та реалізації новорічних ялинок. Також створюються тимчасові пости на дорогах, залізничних станціях і в населених пунктах, на яких здійснюються перевірки документів на право перевезення та реалізацію ялинок. Такі операції дають відповідні результати.

В грудні 2007 року правоохоронці Київської області вилучили 600 ялинок, затримано 77 браконьєрів, що готували ялинки для продажу на ринках міста Києва. Порушники завдали збитків державі майже на 10 тисяч гривен.

На Буковині у 2007 році за адміністративні правопорушення пов’язані з вирубкою та реалізацією хвойних дерев співробітники міліції затримали 65 осіб. Вилучено 891 ялинка на загальну суму 8418 гривень. Аналогічно ситуація склалася і інших регіонах України.

Співробітники органів внутрішніх справ проводять загальнодержавну оперативно-профілактичну операцію «Первоцвіт», метою якої є захист від порушників рослини, занесені до Червоної книги, що опинилися під загрозою повного зникнення. Згідно зі ст.88-1 частиною 1 Кодексу України про адміністративні правопорушення, «порушення порядку придбання чи збуту об’єктів тваринного або рослинного світу тягне за собою накладання штрафу від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією об’єктів тваринного або рослинного світу чи без такої». Тобто, екологічні правопорушники за кожну зірвану рослину змушені будуть заплатити штраф від 51 до 136 гривень. Крім того, штрафні санкції очікують також і директорів міських ринків, на території яких продаватимуться рідкісні види квітів. Однак торгувати квітами закон дозволяє, якщо їх було вирощено вдома на присадибній ділянці, що повинно підтверджуватися довідкою із сільської ради. Так, наприклад при проведенні операції «Первоцвіт» у Львівський області було здійснено 15 перевірок у місцях реалізації – на львівських ринках. 13 осіб притягнуто до відповідальності за статтею 88-1 ч.1 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

У відповідності до Закону України «Про мисливське господарство і мисливство» від 22 лютого 2000 року №1478-11, Положення про Державний комітет лісового господарства України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2007 року №883, Наказів Державного комітету лісового господарства України від 9 липня 2007 року №224 «Про проведення полювання на пернату дичину в мисливський сезон 2007/2008 року», а також «Про проведення полювання на диких парнокопитних та хутрових тварин у мисливський сезон 2007-2008 року» від 20 квітня 2007 року №50 відбувається полювання на території України.

В цей період співробітниками органів внутрішніх справ у взаємодії з мисливськими товариствами та органами охорони навколишнього природного середовища здійснюється операція «Полювання» згідно Вказівки МВС України та розпорядження відповідного підрозділу органів внутрішніх справ [10].

Під час цієї операції проводиться комплекс заходів щодо контролю за дотриманням правил зберігання, перевезення мисливських рушниць, техніки безпеки при поводженні зі зброєю, який здійснюється в дні полювання встановлюється чергування співробітників органів внутрішніх справ на виїздах із населених пунктів з метою виявлення правопорушників правил полювання. Дільничні інспектори міліції постійно чергують в дні полювання на зонах, де є водойми та ліси. Для контролю за незаконним використанням зброї, дільничні інспектори здійснюють перевірку за місцем проживання осіб, у яких закінчився термін дії дозволу на зберігання мисливської зброї.

Значних результатів у виявленні правопорушників в сфері полювання дають спільні рейди співробітників органів внутрішніх справ та екологічних інспекторів в години полювання на мисливських угіддях. Так лише у Світловодському районі Кіровоградської області у грудні 2007 року було затримано 17 порушників правил полювання. На цих осіб були складені протоколи і вони були притягнуті до адміністративної відповідальності за статтею 85 частиною 1 Кодексу України про адміністративні правопорушення «Порушення правил використання тваринного світу».

Як бачимо на сьогоднішній день вчиняється велика кількість правопорушень в сфері використання рослинного та тваринного світу. Для того щоб покращити цю ситуацію необхідно, по-перше, законодавчо визначити повноваження органів внутрішніх справ. В Законі України від 22 лютого 2000 року №1478-11 «Про мисливське господарство і мисливство» в 2 розділі «Державне регулювання у галузі мисливського господарства та полювання» серед повноважень державних та громадських органів у галузі мисливського господарства та полювання передбачити повноваження органів внутрішніх справ в окремій статті. Також в Законі України 9 квітня 1999 року №581-ХІV «Про рослинний світ» в статті 6 серед органів, що здійснюють державне управління у сфері охорони, використання та відтворення рослинного світу визначити також і органи внутрішніх справ.

Список використаних джерел:

1. Конституція України. Відомості Верховної Ради України. – 1996. — №30. – Ст.141.

2. Закон України від 25 червня 1991 року №1264-ХІІ «Про охорону навколишнього природного середовища» // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1991. — №41. — Ст.546.

3. Шемшученко Ю.С. Екологічне право України. Академічний курс. К. Юридична думка. 2005. — С.164-165.

4. Боголепов Р.Д. Правовые основы деятельности милиции по охране природы. М. ВШ МООП СССР, 1967, С.8-9.

5. Боголепов Р.Д., Жаворонков Н.М., Разаренов Ф.С. Административная деятельность милиции по охране природы. М. 1972. С.9.

6. Приказ МВД СССР от октября 1988 года №206 «О создании отрядов милиции особого назначения».

7. Боголепов Р.Д., Жаворонков Н.М., Разаренов Ф.С. Земельное, колхозное право и правовая охрана природы. М. 1972. С.55.

8. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 29 грудня 1972 року «Про посилення охорони природи і покращення використання природних ресурсів». ЗБ СРСР, 1973, №2. Ст.6.

9. Закон України від 20 грудня 1990 року №565-ХІІ «Про міліцію» // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. — №4. – Ст.20.

10. Наказ МВС України від 26 грудня 2003 року №221/1637 «Про підвищення ефективності взаємодії органів внутрішніх справ та державних органів лісового господарства з питань охорони лісів».

Сутність адміністративної діяльності міліції України і поліції зарубіжних країн

УДК: 351.74.078 (477 : (1 — 87))

БАСС Вікторія Олександрівна,

викладач кафедри адміністративного права та організації адміністративної діяльності Академії управління МВС,

старший лейтенант міліції.

Анотація: Проаналізоване питання порівняльної характеристики основних видів адміністративної діяльності міліції України та поліції Великорбританії, Канади і США. Розглянута система відповідальності за скоєння адміністративного правопорушення, а також підстави і порядок затримання та засудження правопорушників.

Ключові слова для

електронного пошуку: адміністративна діяльність, зарубіжні країни, загальна система права, проактивна позиція, континентальна система права, муніципалітет, концепція комунального поліціювання.

Адміністративна діяльність — це специфічний вид діяльності. Для того, щоб охарактеризувати це поняття, його зміст та принципи необхідно визначити ряд розбіжностей, які існують в Україні та в зарубіжних країнах. Крім того, інакше в названих зарубіжних країнах трактуються деякі правові явища, зокрема, й саме поняття правопорушення, у тому числі адміністративного правопорушення. Іншими є також принципи організації адміністративної діяльності в цих країнах.

Для проведення порівняльного аналізу, доцільно поділити правові системи згаданих зарубіжних країн на загальну систему, або британську (систему статутного права, до яких відносяться Великобританія і Канада, континентальну систему, представником якої є Франція та змішану (США). [1]

Існує кілька причин. Головною з них є те, що в країнах континентального права існують «писані», тобто прийняті вищими органами законодавчої влади кримінальні, кримінально-процесуальні і інші кодекси, які регламентують діяльність правоохоронних органів та весь процес виявлення правопорушень та їх попередження, а також покарання правопорушників.

У країнах загального (статутного) права такі детальні систематизовані кодекси відсутні і діяльність правоохоронних органів регламентується тут Статутами (актами парламенту), які приймаються щорічно, або судовими прецедентами.

У Великобританії існує усталена система статутів, прийнятих парламентом і які, з певними припущеннями, можна вважати кодифікованим законодавством, що регулює діяльність правоохоронних органів та поліції зокрема. [2] [3]

Характеризуючи зміст та принципи адміністративної діяльності міліції України можна з певністю відзначити, що вона відрізняється від подібної діяльності поліції зарубіжних країн.

Перш за все треба відмітити, що ця діяльність охоплює більше ніж дві третини всієї діяльності міліції України. Підтвердженням цьому є відповіді на анкетне опитування співробітників міліції Житомирської та Хмельницької областей за результатами цього дисертаційного дослідження та інші наукові дослідження. [3] [4]

Великий обсяг дій, пов’язаних з адміністративною діяльністю міліції в Україні є наслідком багатьох факторів, серед яких можна визначити такі як:

1. Детальну регламентованість суспільного життя адміністративним законодавством на відміну від зарубіжних країн де більшість відносин регулюються кримінальним законодавством.

2. Відносну пасивність більшості державних організацій, які повинні спостерігати за дотриманням адміністративного законодавства. На місцях деякі організації, які повинні відповідати за дотриманням адміністративного законодавства існують лише на папері. Це стосується, наприклад, комісій по боротьбі з пияцтвом та алкоголізмом, комісій у справах неповнолітніх та деякий інших громадських і державних формувань

3. Існування системи «показників» у діяльності міліції, які змушують її працівників імітувати активність і таким чином збільшувати обсяг адміністративної діяльності.

4. Наявність права у міліції приймати рішення по справах про порушення адміністративного законодавства, що ніби-то дає можливість попереджувати та припиняти правопорушення, а насправді — це додатковий вантаж на органи внутрішніх справ.

Якщо порівнювати таку діяльність із зарубіжними країнами, то такі фактори відсутні.

У юридичній літературі України існує декілька поглядів на те, що розуміється під поняттям «адміністративна діяльність». Розглянемо широковживані визначення.

Ряд авторів вважають, що головне в адміністративній та управлінській діяльності це видання нормативних та індивідуальних актів. [1]

Інші автори визначають адміністративну діяльність, як діяльність органів державної виконавчої влади, яка спрямована на забезпечення охорони прав громадян, громадського порядку та громадської безпеки, виявлення, припинення та попередження правопорушень. [5]

В юридичній літературі України та країн СНД також поширена думка, що сутністю адміністративної діяльності є реалізація функцій по практичному забезпеченню особистої безпеки громадян, охороні громадського порядку та громадської безпеки і що вона має свої складові, тобто поділяється на адміністративно-наглядову, адміністративно-розпорядчу та адміністративно-юристдикційну. [1]

Адміністративно-управлінська діяльність міліції України має дві сторони: внутрішньо-організаційну діяльність, тобто управління в системі МВС в цілому шляхом видання наказів, інструкцій, доручень та інших документів, та зовнішньо-організаційну діяльність, спрямовану на управління у сфері охорони громадського порядку та громадської безпеки шляхом видання постанов як загального, так і індивідуального характеру. У цьому плані вона тісно пов’язана з адміністративно-розпорядчою діяльністю.

У внутрішньо-організаційній адміністративно-управлінській діяльності вищі органи та посадові особи Керують підлеглими підрозділами та співробітниками міліції, конкретизуючи їх права та обов’язки, визначають порядок їх роботи, здійснюють розміщення кадрів, планують роботу, застосовують заходи заохочення, накладають дисциплінарні стягнення, контролюють виконання тощо. При здійсненні керівництва підлеглими органами та формуваннями використовуються специфічні методи адміністративно-юрисдикційної діяльності такі як видання наказів, розпоряджень, узагальнених вказівок тощо.

Зовнішньо-організаційна адміністративно-управлінська діяльність спрямована за межі апарату органів внутрішніх справ і адресована громадянам, громадським організаціям, державним підприємствам та установам, приватним підприємствам та установам, іншим суб’єктам. Вона чітко регулюється адміністративним законодавством. [6]

Адміністративно-наглядова діяльність здійснюється лише у вигляді зовнішньо організаційної діяльності і за своїм змістом та засобами вираження розглядається як засіб впливу на формування суспільних відносин, процесів поведінки та діяльності людей. Вона розуміється, як здійснення уповноваженими та суб’єктами систематичного нагляду за діями і поведінкою людей, їх юридичною оцінкою з позиції відповідності правовим установкам та припинення правопорушень, а також виявлення протиправних дій та осіб, які їх скоїли.

У тому значенні як адміністративна діяльність розуміється на Україні в більшості західних країн вона не виділяється. Основне значення терміну «адміністративна діяльність» для поліції західних країн — це підготовка матеріалів до суду та управлінська діяльність по організації діяльності поліції.

Юридичний словник Блека дає визначення адміністративної діяльності як практичного управління та керування різними органами та агенціями, які не є частиною державної влади. [7]

Якщо порівняти з класифікацією, яку ми визначили і яка застосовується в Україні то це адміністративно-управлінська внутрішньо-організаційна діяльність, яка здійснюється шляхом видавання наказів, інструкцій та інших актів, які регламентують діяльність поліцейських структур.

Cловник Гарнера визначає адміністративну діяльність як діяльність, яка визначає разом з адміністративним законодавством відносини між законодавцями, судовою владою та громадянами. [8]

Це визначення, якщо порівнювати з наведеною вище системою поділу адміністративної діяльності в Україні, охоплює частину адміністративно-процесуальної діяльності та адміністративно-розпорядчої діяльності.

У діяльності поліції Великобританії термін «адміністративна діяльність» застосовується досить часто. Але на практиці адміністративна діяльність, яка охоплюється цим терміном визначає діяльність поліції в таких сферах:

1. Підготовки протоколів, довідок, свідчень та інших матеріалів для розгляду у суді.

2. Перевірки протоколів, проведення запитів, додаткових оглядів місць правопорушення, виявлення додаткових обставин скоєння правопорушення, якщо такі спостерігаються.

3. Допитів свідків, правопорушників, опитування населення та інші дії з метою встановлення найбільш повної картини скоєння правопорушення.

Що ж стосується західних країн, то у Великобританії рішення по справах приймаються виключно судами, тому поліція не має ніякого відношення до прийняття рішень та їх виконання.

Робота Британської поліції по охороні громадського порядку, попередженню правопорушень, затриманню та ізоляції правопорушників, виданню окремих розпоряджень та нормативних актів спрямованих на покращення стану громадського порядку та громадської безпеки адміністративною діяльністю не зветься. У ряді випадків вживається термін «охорона королівського порядку» [9] та запозичений з Америки термін охорона «публічного» порядку.

Питання про те, хто займається охороною громадського порядку та попередженням правопорушень в юридичній літературі Великобританії також не ставиться. Мається на увазі, що всі поліцейські, які носять форму повинні цим займатися.[11]

«Адміністративна діяльність» до цієї роботи поліції не включена. Але, як свідчить статистика, робота по попередженню злочинності та правопорушень, охороні громадського порядку та громадської безпеки займає понад 55-60 відсотків всього робочого часу поліції Великобританії. [11]

Британські спеціалісти підрахували, що поліцейський у Лондоні може побачити вуличне пограбування на відстані 100 ярдів (близько 100 метрів) один раз у вісім років, а складає протокол про дрібні правопорушення, який розглядає суд магістрату приблизно один раз на три-чотири дні. [11]

Таким чином, ще раз можна констатувати, що британська поліція більшість часу займається адміністративною діяльністю, хоч практично ця діяльність та не зветься.

Деякі автори називають адміністративну діяльність, яка виділяється в роботі поліції Великобританії «паперовою роботою» в зв’язку з тим, що при виконанні цієї роботи використовується багато паперу внаслідок чого зміст адміністративної діяльності поліції Великобританії можна визначити, як юрисдикційною діяльністю, яка спрямована на фіксування правопорушень та роботу по підготовці до притягнення правопорушників до відповідальності.

У США поліцейські відомства стверджують, що їх основне завдання це боротьба із злочинністю. Але як стверджує статистика понад 50% усієї роботи поліції США — це рутинна повсякденна діяльність спрямована на охорону громадського порядку та громадської безпеки, виявлення, попередження та припинення дрібних правопорушень, підготовка матеріалів для розгляду в судах та інша діяльність. У більшості зветься охороною публічного (громадського) порядку. [10]

Джордж Ф. Коул з Конектикутського університету (США) проаналізував діяльність більше ніж 900 поліцейських США в процесі виконання ними своїх службових обов’язків. У результаті аналізу він наводить такі цифри:

1. У середньому за добу за час виконання своїх службових обов’язків поліцейські витрачають лише 3% свого робочого часу на злочини проти особи.

2. Кожен поліцейський витрачає до 15% свого робочого часу на розкриття злочинів пов’язаних з власністю, розшуком злочинців, які їх скоїли та інші пов’язані з цими злочинами дії.

3. На регулювання дорожнього руху у випадках ДТП та інших подій, спостереження за дорожнім рухом, перевірку водіїв та інші дії втрачається 9—11% всього робочого часу.

4. Частина часу, яка витрачається поліцейськими США на допомогу потерпілим, тим, які заблукали, людям похилого віку, на пошуки загублених речей, пошуки зниклих тварин та т.ін. становить приблизно 12—13%.

5. Весь інший час тобто приблизно 60% витрачається на адміністративну діяльність.

До адміністративної діяльності в даному випадку включається проведення різних нарад, підготовка матеріалів для розгляду в судах, виконання різних доручень, свідчення в судах, спілкування з потерпілими, їх допит, допит свідків та правопорушників, написання рапортів та збирання різних довідок.

Кількість часу, яку витрачає в середньому поліцейський США на різні види діяльності під час виконання своїх службових обов’язків розподіляється таким чином:

1. Робота по розкриттю злочинів, скоєних проти особи — 2,96%.

2. Робота по розкриттю злочинів, скоєних проти власності — 14,82%.

3. Регулювання поліцейськими дорожнього руху — 9,20%

4. Спостереження за станом громадського порядку — 9,20%.

5.Соціальна допомога малозабезпеченим верствам населення — 13,70%. 6.Адміністративна діяльність, тобто підготовка матеріалів для розгляду в судах, збирання різних довідок та допит свідків і потерпілих, доставляння правопорушників до суду, свідчення в судах, — 50,19%. [10]

Уцілому, на даний час, кількість часу на «адміністративну діяльність», «регулювання дорожнього руху» та «соціальну допомогу (службу)» збільшується, тому що основний напрямок роботи поліції США, як і багатьох поліцій інших країн Заходу, — це так зване «комунальне» або місцеве (зональне) поліціювання. Така система, насамперед, передбачає постійне перебування поліцейського у зоні обслуговування (районі, комуні), бажано пішки, а головною метою його діяльності є налагодження тісної взаємодії з населенням даної зони з метою попередження правопорушень. Працюючи за цим методом, поліцейський використовує, крім адміністративної, й інші види діяльності.

Характерними ознаками постійного зростання кількості часу, який витрачається поліцією США та Канади, є також інші факти.

Президентська комісія по контролю за роботою поліції та попередженню злочинності провела дослідження і виявила, що поліцейський може зустрітись з тяжким злочином, наприклад, вуличним пограбуванням один раз на 14 місяців, в той же час з будь-яким дрібним правопорушенням він зустрічається і оформлює відповідні документи раз на 2—3 тижні. Але ця діяльність не зветься в США адміністративною. Це робота по охороні громадського (публічного) порядку та оформлення документів на правопорушників. [9]

Приблизно така ж картина зафіксована і в Канаді. Поліцейський офіцер, згідно статистичних даних, реєструє правопорушення, за яке може бути порушена кримінальна справа приблизно один раз на тиждень. Але не обов’язково порушник може бути засуджений. Тобто, це так зване «сумарне» правопорушення, за яке правопорушник може бути притягнений до відповідальності суддею одноособове, але він може бути і не засудженим. Добивається ж засудження правопорушника поліцейський Канади в середньому один раз на 9 місяців.

Але порівнювати засудження громадянина Канади та громадянина України можна лише умовно, тому що в Канаді відсутнє поняття адміністративного правопорушення і він може бути засуджений як за дрібне правопорушення так і за тяжкий злочин. [10]

Більша частина роботи поліції як США, так і Канади — це розбирання різного роду інцидентів, сімейних скандалів, дрібних порушень громадського порядку, порушень та пригод, пов’язаних з вуличним рухом та інших. Реальні злочини та правопорушення — тобто ті, які вимагають оперативного втручання поліції, скоюються не так часто, як це відображають засоби масової інформації. [10]

Можна констатувати, що як поліція Великобританії, так і поліція США та Канади більш ніж половину всього робочого часу займаються діяльністю подібною до адміністративної діяльності міліції України. Принципи та зміст цієї діяльності співпадають, але зветься ця діяльність по різному. З іншого боку адміністративною діяльністю в юридичній літературі країн загального прав та і в практичній діяльності також, зветься діяльністю по підготовці матеріалів для розгляду в судах і в деяких випадках діяльність по управлінню силами та засобами поліції.

Якщо порівнювати з класифікацією прийнятою на Україні то це частини адміністративної діяльності тобто адміністративно-процесуальна діяльність та внутрішньо-організаційна адміністративно-управлінська діяльність.

Список використаних джерел:

1. Pomorsky S American Common Law and Principle «Nullum Crimean Sine Liege», Warszawa, 1985.

2. English I, Card R, Butterworth’s Police Law 6-th edition, Butterworth London, 1999.

3. Гончарук С.Г. «Адміністративні правопорушення та компетенція органів внутрішніх справ у боротьбі з ними», КВШ МВС СРСР., Київ, 1987.

4. Чабан В.П. «Акти адміністративного примусу в діяльності міліції України», автореферат кандидатської дисертації, НАВСУ., Київ, 2001.

5. Науково-практичний коментар зо Закону України «Про міліцію», УАВС, Київ, 1996.

6. «Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ», підручник під загальною редакцією І.П.Кондратьєва, УАВС., Київ, 1994.

7. Black H.C., Black’s Law Dictionary, edition, west Publishing company 1990.

8. Garner B.A., Dictionary of modern Legal Usage, edition, Oxford University Press, New -York 1995.

9. Административная деятельность органов внутренних дел. Ученик под. ред. А.П.Коренева. Московський юридический інститут МВД России. Узд-во «Щит-М», Москва., 1997 ст.7.

10. Губанов А.В. «Полиця запада: основы деятельности по охране правопорядка», М. ВНИИ МВД, 1993.

11. Муниципальная милиция: проблемы организации и правового обеспечения, зарубежный опыт. М: 1991.

Класифікація та структура іміджу міліції

УДК: 351.74 : 17.022.1

СТОЛБОВА Валентина Володимирівна,

старший науковий співробітник відділу інформаційного забезпечення виставкової та видавничо-редакційної діяльності Державного науково-дослідного інституту МВС України,

майор міліції.

Анотація: Стаття присвячена актуальним питанням дослідження іміджелогії органів міліції, класифікації, суб’єкту та об’єкту побудови іміджу міліції, взаємозв’язку між ними, структури іміджу органів міліції.

Ключові слова для

електронного пошуку: класифікація іміджу міліції, іміджелогія органів міліції, іміджмейкерство ОВС, іміджмейкінг органів міліції, суб’єкт та об’єкт побудови іміджу міліції, структура іміджу міліції.

Діяльність органів міліції України щодо створення населенню безпечного життя в суспільстві є одним із головних чинників формування позитивного іміджу міліції у свідомості громадян. Останнім часом питанням, що стосуються іміджу, приділяється певна увага громадськості. Здійснення процесу формування позитивного іміджу міліції потребує чіткого уявлення щодо його структури та класифікації. Однак в теорії і практиці роботи органів міліції не розроблено єдиних підходів до класифікації та структури іміджу, хоча практика вимагає займатися формуванням позитивного іміджу міліції постійно. З’ясування класифікації іміджу органів міліції та його структури є метою цієї статті.

Дослідженням питання класифікації іміджу займалися вітчизняні дослідники В.Г.Королько, Г.Г.Почепцов, Т.О.Примак. Корпоративний імідж органів міліції досліджувала О.Л.Порфімович. Питання структури корпоративного іміджу структурного підрозділу ОВС досліджувала О.Ф.Юрчук, структура іміджу органів міліції поки що залишилася недослідженою. Ми обстоюємо думку про те, що діяльність з побудови іміджу міліції повинна мати під собою наукові підвалини, спиратися на науковий досвід та дослідження вітчизняних та зарубіжних вчених. При цьому мають бути враховані рекомендації, напрацьовані практиками. Тому досить важливими у цьому плані виглядають розробки теоретичного визначення іміджу, його класифікації, структури, принципів, правил та методів побудови і підтримування, напрямків, а також оцінювання результатів. Таким чином, ми можемо із впевненістю стверджувати про зародження на теренах України нової науки з побудови і підтримування іміджу міліції – іміджелогії органів міліції та іміджмейкерства, професійної діяльності, спрямованої на підвищення авторитету, зокрема через формування позитивної громадської думки про міліцію. В.М.Бебик зазначає, що іміджелогія вивчає проблеми формування й створення в суспільній свідомості віртуальних образів (іміджів) суспільних інститутів (держави, політичних партій, організацій, установ) та окремих політичних лідерів, розробляє сукупність прийомів, технологій і засобів формування в суспільній свідомості відповідних образів реальних суб’єктів політики [ 1, с.166]. Однак, як нам видається, наведене визначення стосується процесу політичного та виборчого іміджетворення.

Введене в 1990 році в Росії В.Шепелем наукове поняття «іміджелогія» швидко одержало визнання. Однак поки що в Україні немає подібного науково-прикладного напряму і учбової дисципліни. У даний час «Іміджелогія» – має бути запитаною і стати обов’язковим компонентом учбового процесу у вищих учбових закладах, що займаються підготовкою працівників культури і фахівців по зв’язках з громадськістю. В Росії, Московському інституті індустрії моди і в Уральському державному професійно-педагогічному університеті (Катеринбург) створені кафедри іміджелогії. Україна поки що відстає від розвинених країн. Але вона йде по шляху наукового прогресу. Зародженням іміджелогії як науки в Україні слід вважати 1995 – ті роки, основоположником – президента Української асоціації паблік рілейшнз Г.Г.Почепцова та вихід у світ у 1995 році в Києві його книги «Имиджмейкер. Паблик рилейшнз для политиков и бизнесменов», а згодом декількох видань «Имиджелогии». В одному із них він зазначає, що іміджелогія – це ще не наука, поки що знаходиться на межі між наукою та мистецтвом [2, с 11]. Оскільки розробляються предмет науки іміджології – імідж, принципи, прийоми, методи, засоби, правила, напрямки, об’єкти та суб’єкти формування іміджу міліції, визріла необхідність говорити про іміджелогію органів міліції, як про науку з формування іміджу органів міліції. Безумовну потребу іміджелогії органів міліції в нашій країні можна пояснити тим, що вона є важливою складовою вихованості сучасного працівника ОВС; необхідним компонентом професійної компетентності фахівців найрізноманітнішого профілю; теоретико-методологічною підставою до того, щоб розвинути такі види професійної діяльності, як фахівець зі зв’язків з громадськістю, іміджмейкер, спіч-райтер, стиліст тощо.

Слід зазначити, що іміджмейкерство ОВС майже не проводиться за відсутності підготовлених фахівців, на відміну від іміджмейкерства політиків. В цілому світі іміджмейкерство є вигідним бізнесом. Іміджмейкерство політиків є досить прибутковою справою. Місячна зарплата відомих столичних іміджмейкерів становить від двох до п’яти тисяч доларів США, залежно від кваліфікації й послужного списку. Відомий приклад з роботи російських іміджмейкерів, коли завдяки їхнім зусиллям популярність Єльцина зросла за кілька місяців від 5 до 53% [3].

До іміджмейкерства Україна лише призвичаюється, тому поки що бракує відповідних технологій, зокрема щодо іміджмейкерства ОВС. Хоч, можливо, на ринку іміджмейкерства іміджмейкерство органів міліції не складає пропозицій. Таким чином, поки що теорія іміджмейкінгу органів міліції залишається галуззю суб’єктивних оцінок, де вдалі знахідки, великою мірою носять випадковий характер, а не являються результатом спеціальних знань.

За відсутності базової підготовки фахівців для підрозділів по зв’язках з громадськістю в ОВС роль іміджмейкера виконують непідготовлені як слід працівники, до функціональних обов’язків яких входить функція з формування позитивного іміджу міліції. Наука створення позитивного образу вимагає комплексного підходу, в тому числі підготовки професіоналів. PR-профі, працюючий над проблемою іміджу, повинен володіти змішаними знаннями в галузі психології, дизайну, журналістики і навіть фізіології людини; або це повинна бути команда творчо мислячих фахівців. Відповідно до інших видів суспільної діяльності, діяльність органів міліції на професійному рівні потребує сучасного іміджмейкерства та вузівської підготовки фахівців для цієї галузі, яка в системі ОВС поки що відсутня.

Слід погодитися із Т.Примак, яка вважає, що основна функція іміджу — формування позитивного ставлення до будь-чого, стосовно ОВС — формування позитивної громадської думки про міліцію. На даний час став явним той факт, що у свідомості громадян склалося упереджене ставлення до працівника міліції. Специфіка іміджмейкерства ОВС є досить складною. Діяльність ОВС спрямована на безпосереднє спілкування із населенням, при чому у найрізноманітніших ситуаціях. Важливим є те, що цим ситуаціям здебільшого властивий конфліктний характер, спрямована на застосування до громадян певних санкцій. Це вже само по собі викликає неприязнь до працівників міліції. Сучасні правоохоронні проблеми та розмаїті службові ситуації спроможні вирішувати тільки фахівці-професіонали (як з точки зору їх суто професійних, так і особистих характеристик). У зв’язку з цим виділяються дві рівнозначні проблеми: якісний відбір та підготовка майбутніх професіоналів та збереження існуючого професійного ядра ОВС. Надзвичайно гострою є в ОВС проблема матеріально-технічного та соціально-правового забезпечення персоналу, створення умов для самореалізації в службі та в житті. Ці проблеми тісно пов’язані між собою: падіння престижу праці, низький рівень матеріального забезпечення працюючих, їх соціальної безпеки завжди знаходиться по сусідству з виробничою пасивністю, порушеннями трудової дисципліни, зростанням плинності персоналу [4, с.184].

Окрім того в суспільстві відсутня позитивна мотивація щодо служби в ОВС, об’єктивна неувага з боку держави. Недостатнє бюджетне забезпечення, низький рівень заробітної плати, пенсії, які є неадекватними тим фізичним та психічним навантаженням, котрі доводилося переживати протягом служби, вкрай погане матеріально-технічне забезпечення, проблеми з виплатами страхових сум, незабезпечення житлом тощо. Міліція як наймасовіша із силових структур уражена «метастазами» політичної та економічної кризи в державі наскрізь і масштабно [5]. Якщо із міліції звільняється дисятки тисяч працівників, це свідчить про наявність значної сисстемної кризи в одному з найвідповідальніших правоохоронних органів держави. Тому охочих служити в українській міліції не так вже й багато. В США, наприклад, вважають, що наймання на роботу в поліцію правильно вибраних працівників безпосередньо впливає на ефективність, престиж та й цілі цієї організації [6, с.5]. Тому слід переглянути державну політику стосовно органів міліції, розробити іміджеву концепцію, забезпечену бюджетними фінансами.

Суспільство ставить досить високі вимоги до фахових, фізичних та морально-етичних рис особистості працівника міліції, саме люди в погонах повинні демонструвати взірець чесності, сумління, вірного служіння інтересам Вітчизни. Вимоги до людини, яка вирішуватиме долі інших людей, досить високі. До ОВС не повинно потрапити жодної випадкової, а тим більше нечесної людини. В міліції повинні працювати кваліфіковані і компетентні працівники, які сприятимуть формуванню її позитивного іміджу.

Проблема підвищення іміджу міліціонера може бути вирішена через постійну увагу держави до вирішення його проблем, слід забезпечити міліцію усім необхідним для існування. Керівництво МВС робить усе залежне від нього, щоб перетворити українську міліцію на цивілізовану поліцію правової держави; щоб майбутній український поліцейський був матеріально і технічно забезпечений так само, як американський; щоб наші службовці мали таку ж захищеність, як поліцейські Німеччини; щоб у них були такі ж права, яку італійських карабінерів, які не оглядаються на деякі заборони, що досі існують у нас; щоб українські поліцейські берегли свого гідність честь мундира подібно до більшості англійських поліцейських. П.П.Михайленко разом з керівництвом МВС вважає, що в нас є всі можливості і підстави для створення, виховання такого поліцейського, якому притаманні були б перелічені властивості цього збірного образу [7]. Такий підхід формуватиме довіру до міліції, притік до кадрових апаратів бажаючих служити в українській міліції, з яких можна відібрати найерудованіших, найкращих, що сприятиме підвищенню престижу, авторитету, забезпеченню позитивного іміджу органів міліції в суспільстві.

Та все ж імідж міліції в більшій мірі формується у свідомості мас від особистого досвіду спілкування із захисником закону. Тому імідж окремого працівника міліції є складовою іміджу органів міліції. Позитивний імідж стає відверто необхідним для стійкого, значного, тривалого успіху органів міліції.

Зупинимося на визначенні суб’єкта та об’єкта побудови іміджу міліції. О.Л.Порфімович з цього приводу слушно зауважує, що суб’єкт є багаторівневим, складним: загальний суб’єкт (кожен співробітник ОВС), суб’єкт загального рівня (начальники, їх заступники та підрозділи, які виконують зовнішньоорієнтаційну функцію Головних управлінь МВС України – ГУМВС, управлінь в обласних центрах і великих промислових містах, міських районах – УМВС, відділів в інших містах та районах), спеціальний суб’єкт (міністр, його заступники, департамент зв’язків із громадськістю та міжнародної діяльності МВС України, редакція газети «Іменем закону», журналу «Міліція України») [8, с.53 - 54]. Об’єктом формування іміджу міліції є громадська думка про діяльність міліції, яка поділяється на думку індивідуальну та громадську (яку, як нам видається, слід називати загальною). Між ними можуть проявлятися в якості посередників лідери думок до яких відносяться друковані ЗМІ, телебачення, радіо, Інтернет [8, с.55], так як суб’єкт не може безпосередньо впливати на об’єкт формування іміджу міліції. На жаль, відомий кінообраз дільничного Аніскіна – справжнього суворого піклувальника і старшого товариша кожної родини, що колись вдалося змалювати радянському кінематографу, сьогодні вже забутий. Не варто забувати гарні приклади радянської дійсності покращити імідж силового відомства в очах населення. У радянські часи, починаючи від міністра внутрішніх справ Щолокова і тих хто, був до нього, всі вони час від часу збирали у своєму кабінеті майстрів культури і розповідали їм про специфіку і складність міліцейської роботи, акцентували увагу на тому, що населення не повністю розуміє масштабів проблем міліції і закликали майстрів культури більше писати про героїчні подвиги міліціонерів, формувати авторитет міліціонерів. І тоді з’явились вірші і пісні про відважних працівників міліції, детективні романи, телесеріали про «знатоків». Свого часу Міністр внутрішніх справ Російської Федерації Борис Гризлов зібрав у себе представників творчої інтелігенції, лідерів думок, і попросив допомогти «відновити довіру населення до міліції». В числі запрошених були – Лев Лещенко, Володимир Винокур, Людмила Зикіна, Олег Табаков, Ілля Глазунов. Тепер залишається почекати, що зроблять ці співаки, гумористи і художники [9]. Таким чином лідери думок допомагають формувати позитивну громадську думку про міліцію.

Розглянемо класифікацію іміджу. У науковій літературі існують різні підходи до класифікації іміджу. В.Г.Королько говорить про види іміджу, Г.Г.Почепцов виділяє типи іміджу, Т.О.Примак класифікує типологізацію іміджу за видами. Тип — зразок, модель, форма, яким відповідає певна група предметів, понять, явищ [10, с.524]. Вид — окрема галузь роботи, заняття, різновид у ряді предметів, явищ та ін.; тип.; — підрозділ, що об’єднує ряд предметів, явищ за спільними ознаками і входить до складу загального вищого розділу — роду. [11, c. 279]. Класифікація — система розподілу предметів явищ або понять на класи, групи тощо за спільними ознаками, властивостями [12, с.258]. Тому, на наш погляд, доцільно говорити про класифікацію іміджу міліції.

В.Г.Королько виділяє два основних види іміджу: зовнішній і внутрішній (корпоративний) [13, с.307]. Зовнішній імідж має сприяти комфортному перебуванні структури на ринку, за якого товари або послуги успішно продаються, а прибутки зростають. Внутрішній імідж – концепція іміджу корпорації, як вона сприймається людьми в соціальному аспекті (впливовий суб’єкт чи просто виробник товарів) [8, c. 126]. Крім того, О.Л.Порфімович згадує про бажаний та реальний, а також позитивний імідж, не інтерпретуючи їх [8, с.189]. Така класифікація, на наш погляд, є неповною. Г.Г.Почепцов доповнює її, виділяючи декілька типів іміджу. За функціональним спрямуванням: дзеркальний, поточний, бажаний, корпоративний і множинний. Дзеркальний — це імідж, який властивий нашому уявленню про себе. Ми ніби дивимося у дзеркало і міркуємо, які ми. Цей варіант іміджу майже завжди позитивний тому, що психологічно ми висуваємо позитив на перше місце. Має суб’єктивний характер, не враховує думку зі сторони, віддзеркалює реальні факти і поведінку людини, організації. Мінус цього типу — мінімальне сприйняття сторонньої думки. Поточний — це варіант іміджу, який є характерним для погляду зі сторони. Це не просто погляд зовнішньої публіки загалом, це можуть бути погляди клієнтів, виборців, журналістів і т.д. Для створення іміджу враховуються всі можливі характеристики, за якими публіка здатна позитивно сприймати людину та організацію. Бажаний — це той тип іміджу, який відображає те, до чого ми прагнемо. Створення іміджу з урахуванням прагнень до ідеалу, тобто, того, якою бажає бачити себе в суспільстві чи підприємстві людина. Він особливо важливим є для нових структур, які тільки створюються. Про них ще нікому нічого не відомо, тому саме цей бажаний імідж і може виступати у вигляді єдиного можливого. Корпоративний — це імідж організації в цілому, а не якихось окремих підрозділів чи результатів її роботи. В цьому виді іміджу знаходяться і репутація організації, і її успіхи, і ступінь стабільності. Особливо важливим є такий імідж для силових структур, зокрема органів міліції. Множинний тип іміджу являє собою імідж, який створюється при наявності низки структур замість однієї корпорації, сумарний імідж організацій, які пов’язані господарською діяльністю чи належать до однієї сфери господарювання. До єдиного іміджу прагнуть, наприклад, авіакомпанії, які використовують власний символ своєї компанії, єдину уніформу і т.д. В кожній дрібниці пасажир повинен впізнавати символіку своєї авіакомпанії протягом усього шляху. Активно скріплюється єдиний (а не множинний) імідж при проведенні партійних зборів і т.д., в цьому випадку кожна складова працює на єдиний результат. Існує зворотній процес, коли невдача в одній галузі перекреслює іміджеві характеристики в іншій. Так, невдало проведена презентація російського концерну «Газпром» у Лондоні в результаті призвела до падіння цін його акцій на світовому ринку. Множинний тип іміджу органів міліції являє собою імідж, який створюється окремими структурними службами, підрозділами (карний розшук, підрозділи по боротьбі з незаконним обігом наркотиків, підрозділи державної автомобільної інспекції, патрульно-постової служби тощо). Кожен із зазначених підрозділів може формувати як позитивний так і негативний імідж міліції. Лише узгоджена їх професійна, ефективна діяльність сприятиме формуванню позитивного іміджу в цілому МВС як організації.

О.Ф.Юрчук класифікує імідж на: персональний і корпоративний; при чому персональний поділяє на візуальний, психологічний та комунікативний, соціальний (маркетинговий) імідж та подійний, політичний і професійний [ 14, с.3, 6, 10-11]. Корпоративний імідж пропонується класифікувати на позитивний, негативний й нечіткий. Однак, позитивним, негативним або нечітким може бути будь-який із видів іміджу.

Т.О.Примак доповнює класифікацію: за змістом, поділяючи імідж на політичний, соціальний, імідж керівника і його команди, імідж території, імідж ідеї, проекту [15]. Політичний ґрунтується на використанні політичних подій, фактів, які здатні на них впливати. Іммідж політимчний — образ, що цілеспрямовано формується й покликаний справити емоційно-психологічний вплив на певних осіб з метою популяризації, політичної реклами і т.ін. Населення формує своє уявлення про політика не на підставі безпосередніх контактів, як при звичайному знайомстві, а на основі його символічних уявлень в межах суспільних комунікацій. [16]. Соціальний спрямований на завоювання позитивного ставлення аудиторії через вирішення її соціальних проблем. Імідж керівника і його команди базується на відповідності іміджів керівника та його команди. При цьому кожен з іміджів створюється окремо. Тому імідж організації залежить від іміджу керівника, осіб, що представляють її. Правильним буде і зворотне ствердження: імідж організації впливає на її співробітників. Очевидно, що імідж керівника установи буде в значній мірі впливати на імідж установи, ніж на імідж якого-небудь співробітника. Імідж території — імідж окремої території, а не її структурних одиниць. Поняття «імідж» може бути застосовано не лише до людини, але до організації і країни. Імідж фірми створюють люди, тому яким є імідж України на Заході (так саме і на Сході), таким і є імідж українців, імідж людей, які представляють Україну світу. Імідж ідеї, проекту — коли певний образ створюється разом із ідеєю, проектом. Наприклад, у підрозділі міліції створюється професійна спілка атестованих працівників ОВС за аналогією профспілки, створеної в МВС України. Самого об’єднання ще не існує, та імідж самої ідеї, проекту вже склався.

За ступенем раціональності сприйняття — конгнітивний та емоційний. Когнітивний — надає «суху» раціональну інформацію. Емоційний — орієнтований на широку аудиторію, використовуються факти, здатні впливати на емоції, а не на розум (для прикладу, міністр внутрішніх справ Ю.Луценко досить вдало будує свій емоційний імідж за допомогою яскравого спіч-райту, емоційних слоганів, що запам’ятовуються).

За цілеспрямованістю ПР-діяльності – імідж поділяється на природний і штучний. Природний – коли у формуванні іміджу використовуються реальні факти (події) без коригування. Штучний — коли у формуванні іміджу використовуються реальні факти (події) з цілеспрямованим коригуванням, штучно створюються нові факти (міфи, легенди тощо).

За емоційним спрямуванням – імідж буває позитивний і негативний. Позитивний – позитивне ставлення громадськості до організації, її діяльності і товарів, які вона виробляє або послуг які надає. Негативний — негативне ставлення громадськості до організації, її діяльності і товарів, які вона виробляє.

За спрямованістю проявів імідж буває зовнішній і внутрішній. Зовнішній проявляється у зовнішньому середовищі, орієнтований на партнерів, клієнтів, споживачів тощо. Внутрішній – проявляється у враженнях аудиторії щодо роботи працівників підприємства та відносин між ними тощо. Існують і інші підходи до іміджу, які виникають в залежності від конкретики поставлених завдань [15, c. 103].

Підтримуємо думку О.Ф.Юрчук щодо виділення візуального іміджу (зовнішність, статура, стиль одягу, погляд, зачіска, аксесуари), однак пропонуємо класифікувати його за зовнішнім сприйняттям: візуальний, який складається як перше враження про людину (про такий імідж в народі кажуть, «зустрічають по одягу»). Науковці стверджують, що максимальну кількість інформації дає нам зовнішність людини – 55% [2, с.63]. Також не підтримуємо О.Ф.Юрчук з приводу віднесення голосу до ознак візуального іміджу, в цьому разі, як нам видається, потрібно говорити про аудіальний імідж (по радіо чуємо голос виступаючого, його тембр, дикцію, логічність побудови та стиль мовлення, і у нас складається певне враження, образ щодо нього) так як голосові характеристики дають 38% інформації про комунікатора [2,с.63]. Тому для формування позитивного іміджу міліції досить важливою є заміна несуттєвих візуальних або аудіальних характеристик на більш важливі з точки зору побудови іміджу. Це означає, що іміджмейкери органів міліції мають враховувати те, що візуальний та аудіальний імідж складає 93% від реального іміджу.

Що ж тоді віднести до запропонованого О.Ф.Юрчук комунікативного іміджу? На наш погляд він може включає в себе візуальний, аудіальний, вербальний, невербальний. Однак не варто ототожнювати комунікативний імідж із психологічним іміджем, якому притаманні ознаки: характер, тип темпераменту, інтелект, внутрішній світ. До соціального іміджу О.Ф.Юрчук відносить статус, трудовий шлях, сім’ю, оточення, хобі, манери поведінки в різних ситуаціях, в тому числі конфліктних, екстремальних.

На нашу думку, класифікацію іміджу слід доповнити за часом – тимчасовий (той, який діє на протязі певного проміжку часу), мінливий (такий імідж, який протягом певного проміжку часу змінює типологію ) і постійний (імідж, який протягом певного проміжку часу є сталим, незмінним); а також за реальністю існування: віртуальний (уявний імідж, який існує в нашій уяві, а не існує в реальному житті) і реальний (імідж, який існує в реальному житті), змішаний (поєднання цих двох видів).

В.М.Бебик пропонує виокремлювати такі підходи до формування іміджу: функціональний (на основі різних типів функціонування об’єктів і суб’єктів політики), контекстний (на пристосуванні до різних контекстів реалізації), порівняльний (на зіставленні близьких іміджів) [1, с.170]. Контекстний імідж передбачає сприяння впровадженню або функціонуванню іміджу в контексті використання його в певній сфері, орієнтується на певні верстви населення, рівень суспільної свідомості та ін. Наприклад, працівник ОВС може мати один імідж серед населення і зовсім інший серед колег, може користуватися популярністю серед свої товаришів і мати негативний імідж у середовищі державних чиновників тощо.

Зіставлювальний (порівняльний) імідж полягає в порівнянні тих чи інших іміджевих характеристик. Таке зіставлення може проводитися на рівні параметру іміджу ідеального і реального, іміджу зарубіжних поліцейських і вітчизняних правоохоронців. Не варто перебільшувати роль іміджу, який керівник ОВС та його команда намагається втлумачити в суспільну свідомість, бо в разі невідповідності рис характеру та особистих якостей конкретного працівника або керівника ОВС тим, що сформовані через ЗМІ, під час безпосереднього контакту з пересічними громадянами ці розбіжності можуть завдати стільки шкоди, що нейтралізувати її буде дуже важко.

Іноді говорять про інвестиційний імідж держави [17], правильний, гарний (привабливий) імідж тощо. Досить часто говорять про професійний імідж: імідж адвоката, лікаря, оперативний, політичний імідж тощо. Отже, імідж слід класифікувати на: зовнішній і внутрішній (корпоративний), за функціональним спрямуванням: дзеркальний, поточний, бажаний, корпоративний і множинний. персональні й корпоративні; візуальний, комунікативний, соціальний (маркетинговий) імідж та подійний, політичний й професійний; за змістом імідж поділяється на соціальний, імідж керівника і його команди, імідж території, імідж ідеї, проекту; за ступенем раціональності сприйняття — конгнітивний та емоційний; за цілеспрямованістю ПР-діяльності – імідж поділяється на природний і штучний. За емоційним спрямуванням – імідж буває позитивний і негативний; за спрямованістю проявів імідж буває зовнішній і внутрішній; за зовнішнім сприйняттям: візуальний, аудіальний; за часом – тимчасовий, мінливий і постійний; за реальністю існування: віртуальний (уявний) і реальний, змішаний; у контексті використання або існування контекстний, за порівнянням близьких іміджів зіставлювальний (порівняльний).

Розглянемо структуру іміджу міліції. Структура — взаєморозміщення та взаємозв’язок складових частин цілого; будова; устрій, організація чого-небудь; форма [10, с.432]. У побудові іміджу необхідним є систематизування PR-форм для ОВС та з’ясування структури іміджу міліції з тим, щоб знати, що будувати. В науков