Наступав 1984 рiк. Проминули новорiчнi свята i почались звичайнi напруженi буднi, пов’язанi з численними звiтами до рiзних iнстанцiй. (Я на той час працював заступником начальника Вiддiлу оперативної служби мiнiстерства (пiзнiше — 7-ма служба)). Саме з вирiшенням цiєї проблеми я i пов’язав виклик до начальника щойно створеного в системi Мiнiстерства внутрiшнiх справ Полiтичного вiддiлу О.І.Боровика. Проте помилився.

Олександр iллiч поцiкавився справами в пiдроздiлi, наявними проблемами та моїми думками щодо їх вирiшення, розмова скотилась до моїх iнтересiв i вподобань, стало зрозумiлим, що причина виклику не пов’язана зi звiтами. А деякi натяки наводили на думку щодо можливої змiни мiсця служби.

Через деякий час Олександр Іллiч зателефонував першому заступнику мiнiстра В.В.Дурдинцю, поговоривши з ним, звернувся до мене i сказав, що нас чекають. Василь Васильович зустрiв мене привiтно, навiть якось не по-службовому. Василь Васильович i Олександр Іллiч, вже вдвох, почали мене переконувати, що це «самостiйна робота», дуже важлива для мiнiстерства i колегiї, що вона вiдкриває зовсiм новi перспективи в службi тощо. Нарештi й прояснили ситуацiю, запропонувавши менi нагоду вiдповiдального редактора газети МВС Української РСР «Радянський мiлiцiонер».
Ця новина мене приголомшила, шокувала, убила (можна знайти ще безлiч синонiмiв, але усi вони разом не зможуть навiть наближено передати мiй стан). Адже важко було уявити себе керiвником газети, коли за спиною маєш лише агрономiчну освiту i щойно завершене навчання у Київськiй вищiй школi МВС СРСР.

З чого ж починати? Перш за все, в Управлiннi кадрiв ознайомився зi штатним розкладом редакцiї. i знову шок. Кiлькiсний склад редакцiї, рiвень наявних посад та грошове забезпечення працiвникiв (i це при тому, що газета була безгонорарною) не витримували критики. Що ж стосується посади вiдповiдального редактора, то її рiвень (як за граничним званням, так i за оплатою) був таким, з якого я починав службу в органах МВС у 1977 роцi. Моє вiдкриття ентузiазму не добавило, але i назад шляху не було. І я попросив Василя Васильовича надати менi чергову вiдпустку...

З одного боку, це давало менi можливiсть трохи оговтатись пiсля такого життєвого зигзагу, а з iншого — отримати необхiднi консультацiї у друзiв-журналiстiв i працiвникiв редакцiї, щоб не виглядати смiшним у своєму колективi. Моє стажування було насиченим, пiзнавальним i корисним. А «Довiдник журналiста», який менi подарувала Таня Махiнчук, зберiгаю й досi. В усякому разi усi цi кроки не стали даремними. Редакцiйним колективом я був сприйнятий.
Згадується дуже багато рiзних епiзодiв редакцiйного життя. i як ми працювали над формуванням «редакцiйного портфеля», як сперечались щодо змiсту газети, рубрик, форми подачi матерiалiв i ще багатьох нюансiв: вiд художнього оформлення до обсягу i перiодичностi випуску. Але це тема окремої розмови. Головне, що найбiльше врiзалось у пам’ять, — це жорсткий контроль за перiодичними виданнями (i це не лише стосувалось змiсту, а й граматики) з боку партiйних органiв, що призводило до серйозної напруженостi в роботi, невпевненостi й остраху за своє майбутнє. А коли врахувати, що один з перших номерiв газети, який був пiдписаний мною в якостi вiдповiдального редактора, присвячувався висвiтленню подiй, пов’язаних зi смертю Генерального секретаря ЦК КПРС Ю.В.Андропова, а це — зовсiм iншi вимоги до оформлення газети i помилки тут не допускались, то буде зрозумiлим в якому станi я перебував пiсля випуску майже кожного номера.

Проте ця «незручнiсть» повнiстю компенсувалась доброзичливим ставленням до колективу керiвництва мiнiстерства. Була пiдтримана i запропонована редакцiєю нова концепцiя щодо змiсту газети. Оскiльки вона виходила перiодичнiстю тричi на тиждень, ми намагались кожен номер зробити тематичним: або присвячений дiяльностi певної служби, або найбiльш актуальному питанню правоохоронної дiяльностi. Кожен такий номер вiдкривала передова стаття мiнiстра чи одного з його заступникiв з постановочними завданнями, публiкувались критичнi матерiали, давались розширенi коментарi фахiвцiв до наказiв, розпоряджень, директив, висвiтлювався наявний позитивний досвiд роботи. Чи було це виправдано? Мабуть, так, адже без телеграм i вказiвок з питань передплати на газету протягом пiврiччя її тираж зрiс майже в чотири рази. Це дало можливiсть за пiдтримки керiвництва МВС проводити щомiсячний конкурс на кращий матерiал, тобто фактично запровадити гонорар найактивнiшим громадським кореспондентам та працiвникам редакцiї.

Можна багато розповiдати про той перiод, коли менi довелось очолювати вiдомче перiодичне видання, адже з ним пов’язано дуже багато подiй. i трагiчних, i доленосних, i, м’яко кажучи, не зовсiм зрозумiлих. Характерними рисами того часу стали Чорнобиль, Афганiстан, перебудова, гласнiсть, боротьба з пияцтвом i алкоголiзмом тощо. i я також гордий з того, що став першим представником мас-медiа, котрий побував у зонi аварiї на ЧАЕС. Щоправда, функцiї виконував там не зовсiм журналiстськi — разом з колегами з мiнiстерства та УВС Київської областi забезпечував евакуацiю Прип’ятi. i лише через деякий час ми змогли вести репортажi з мiсця подiї.

Були й комiчнi випадки у моїй роботi. Якось на останнiй сторiнцi недiльного номера ми опублiкували фото нiмецьких рибалок разом з виловленим трофеєм — 50-кiлограмовим сомом. Буквально через декiлька днiв отримую з Одеси гнiвного листа. Автор його вимагає вiд мене спростувати опублiкований матерiал, оскiльки «нашi соми — бiльшi». До листа додавалась фотографiя рибини бiльш нiж двометрової довжини i довiдка про її вагу (близько 150 кг). Фото i лист були негайно опублiкованi.

Насамкiнець вiдверто зiзнаюсь, що займався цiкавою, конче потрiбною, важливою, але не своєю справою. А тому постiйно вiдчував душевний дискомфорт. Тому хочу побажати працiвникам редакцiї «iменем Закону» завжди почувати себе на своєму мiсцi, отримувати реальну пiдтримку i розумiння керiвникiв вiдомства i читачiв, цiкавих вам тем i натхнення!

Олександр ГІДА —
головний редактор газети «Радянський мiлiцiонер». (1984-1987 рр.)