Людина у вовчій шкурі
Майже рік прожив у лісі, переховуючись від правосуддя, 48-річний Михайло Юрченко з Добрянки Ріпкинського району Чернігівської області, поки його не затримали працівники карного розшуку Ріпкинського райвідділу міліції. Кілька років тому Михайлові вже доводилось тривалий час жити «на лоні природи», щоправда не в лісі, а на болоті.
- Ми давно за ним «полювали», – розповідає заступник начальника Ріпкинського райвідділу Олег Жирняк. – У квітні минулого року разом із двома своїми товаришами Михайло вчинив розбійний напад в Олешні Ріпкинського району. Тоді, втрьох побивши чоловіка, розбійники відібрали в нього скутер. Двох нападників ми затримали, а Михайло заховався в лісах. Шукали його довго, і, відверто кажучи, надії затримати його вже було мало.
Михайло – двічі судимий. Уперше сів за грабіж. Відбувши покарання, скоїв разом з братом Іллею крадіжку, після чого обидва пішли на болото, де викопали землянку й у ній переховувались. Іллю ми затримали швидко – він вийшов «на люди» й потрапив на очі правоохоронцям. А з Михайлом довелося поморочитись: він років зо два жив на болоті й виходив «у світ» тільки для того, щоб купити харчів. Якось місцеві жителі, побачивши його в селі, зателефонували до міліції. Тоді його нарешті й затримали.
Цього разу ситуація була тотожною, лише з тією різницею, що ховався Михайло в лісі. Його помітили місцеві жителі, коли він прийшов до крамниці, де набрав товару в борг на 86 гривень. Знаючи, що цього чоловіка розшукують, селяни повідомили про нього в райвідділ. На жаль, приїхавши до Вербівки (саме там відлюдник отоварився), дізналися, що він уже пішов. Ми вирішили шукати Михайла по слідах на снігу. Оперативники обійшли всі покинуті будинки, яких у селі, як і по всьому району, вистачає. В якомусь із них, як стало відомо, іноді ночував наш «герой». Цього разу пощастило: саме біля хатини, в якій уже давно ніхто не жив, побачили сліди, що вели до лісу.
По тих слідах йшли близько години, поки не побачили «стоянку» Михайла. Він спокійнісінько спав. «Ліжко» чоловіка нас шокувало. Він спалив багато дров, потім, загасивши вогонь, прикрив гаряче вугілля сосновими гілками і ватяною ковдрою. Другою ковдрою вкрився. Ми знайшли тут і валізу, в якій були каструля, ложка та шмат господарського мила. Хоч у цьому «джентльменському наборі» і був мийний засіб, та, коли привезли Михайла до райвідділу, насамперед відмили його, бо був він аж чорний від бруду (вочевидь, тривалий час не мився).
Під час допиту затриманий розповідав, що вижив лише завдяки тому, що в армії служив на Байконурі, де пройшов курс спецпідготовки. За словами Михайла, влітку й восени він заробляв на прожиття тим, що збирав у лісі гриби та ягоди, які продавав. За місяць часом міг заробити до 2500 гривень. А ось узимку йому доводилось скрутно. Як то кажуть, харчувався підніжним кормом. Наприклад, назбирає в полі кукурудзи, почистить і жує неварену. Відлюднику допомагала якась родичка з Вербівки: то грошима, то харчами. Місяць тому жінка померла і йому стало зовсім непереливки, бо, окрім неї, більше ні з ким із рідних не спілкувався. А якщо до цього додати, що чоловік хворий на сухоту, то взагалі важко уявити, як він пережив зиму, та ще й таку сувору. До речі, через свою невловимість Михайло отримав у оперативників прізвисько «Вовк».
Нині підозрюваний перебуває в ізоляторі тимчасового тримання і мріє поїхати до брата в Росію, аби там розпочати нове життя. Та коли це буде, невідомо, бо попереду – суд, який визначить, скільки йому доведеться пробути за ґратами.
Щодо брата, з яким Михайло потрапляв до в’язниці, то той після звільнення не спілкувався з ним. Ілля одружився і проживає в Добрянці. В нього народилося двоє діток, яких, кажуть, чоловік обожнює. Дружину Тетяну колись, ще до зустрічі з Іллею, позбавляли батьківських прав. Тих своїх дітей вона чомусь так і не повернула. А ось цими не натішиться. В селі дивуються – такої матері, як вона, ще треба пошукати. У сільраді вважають, що й Михайло міг би взятися за розум після свого звільнення, адже йому виділялась грошова допомога на ремонт батьківського будинку й на прожиття попервах. Та він чомусь обрав інший шлях.
Продавщиця з Вербівки Лідія Пантюшенко, в якої Михайло брав продукти, розповіла ось що:
– Я знаю Михайла з дитинства. Він змалечку відставав у розвитку. Жив з тіткою у Вербівці, а восьмирічку закінчував у Добрянці. Саме тут проживали його батьки, та він усе одно продовжував жити з тіткою, пішки долаючи кілометри до школи. Жодного разу не бачила, щоб батьки провідували сина у Вербівці. Знаю, що перед другим своїм ув’язненням Михайло проживав із жінкою років 60-ти, а коли його заарештували, вона дуже побивалася за ним і тривалий час їздила до нього у в’язницю. Після звільнення Михайла від нього відмовилась сестра. Нещасний розповідав, що брат продав батьківську хату й не пускає його до себе, тож доводиться тинятись білим світом.
Його давно шукала міліція. А в п’ятницю, 19 березня, він прийшов до мого магазину, коли нікого не було, і попросив харчів у борг, запевняючи, що всі сподівання – тільки на мене. Якщо я не дам йому попоїсти, то помре з голоду… Михайло був такий худий, що його аж хитало. Обличчя пожовкло. Я пожаліла його, адже в дитинстві ми жили по сусідству: двір його тітки – поряд з нашим. Коли вона була жива, трохи підгодовувала Мишка. Час від часу він ночував у тітки й мився. Мишко у цьому світі був нікому, окрім неї, не потрібний. Але не стало сердешної… Гадаю, у в’язниці йому буде краще: погодують і спатиме в теплі.
Ольга Мусій, Анатолій Сенчук, м. Чернігів
друкувати
