Оперативник пече пироги
У карному розшуку Святошинського райуправління столиці сектор розшуку злочинців і зниклих громадян очолює Олена Вікторівна Скидан. Побачивши цю жінку на вулиці без форми, ніколи не здогадаєшся, що вона – міліціонер, та ще й оперативний працівник. При цьому лише оперативного стажу Скидан має 5 років, загалом же в ОВС вона прослужила 18 літ.
З самого дитинства Олена мріяла бути схожою на батька: навіть коли виходила заміж, залишила собі його прізвище. Той усього в житті досягав сам. Після служби в армії прийшов працювати в ОВС звичайним шофером. Вступив до школи міліції, потім – до КВШ. Пройшов горнило Чорнобиля, дослужився до полковника. Службі віддавав себе сповна. Так і помер на робочому місці. Не судилося справдитися доньчиній мрії – сфотографуватися разом із татом, коли сама отримає лейтенантські погони…
У міліцію Олена прийшла уже пропрацювавши кілька років на підприємстві: розплутувати хитросплетення кримінальних історій здавалося набагато цікавішим, ніж стояти біля верстата. Книжки Олександри Мариніної дівчина буквально «ковтала», по телевізору дивилася усі передачі, присвячені правоохоронній тематиці. Скільки років минуло відтоді, а захопленню юності не зрадила – тільки тепер Скидан аналізує інформацію з суто практичною метою, для розшуку злочинців та зниклих громадян. Не раз ставала у пригоді й інтуїція – оперативне відчуття, що змушувало шукати рішення там, де його, здавалося б, не може бути. Втім, те, що ми звикли називати інтуїцією, насправді виробляється в людини роками й приходить разом із досвідом.
Заслужити на пошану у підлеглих вдається далеко не кожному керівникові. Олену Вікторівну в колективі щиро поважають і цінують. Підлеглі намагаються на затримання їздити переважно з нею: як самі зізнаються, за її присутності почуваються спокійніше і впевненіше. Виїзди з дому о 6-й годині ранку, нічні затримання та засідки – звичне явище для начальника сектору. Альтернативи для Скидан не існує – на її переконання, навчати підлеглих треба на особистому прикладі.
Як зізнається сама Олена Вікторівна, найвище поцінування для неї – коли колеги кажуть, що вона на своєму місці. Те, що це дійсно так, вважає й керівництво: майже за два десятиліття служби жінку не раз заохочували відомчими нагородами за відмінні показники у роботі. Їй повсякчас доводиться мати справу з різними випадками, людьми, і ніколи не знаєш, чим усе може закінчитися.
Якось до Олени Вікторівни прийшла заявниця з проханням розшукати чоловіка: той пішов по гроші на роботу й не повернувся. Жінці навіть наснилося, начебто її коханий лежить у лікарні побитий. Детально розпитавши відвідувачку, Скидан взялася до пошуку сама: особисто обдзвонила лікарні, перевірила інформаційно-довідкову базу на затриманих, безвісти зниклих, невпізнані трупи та психічно хворих, базу знайдених документів. Все було марно – чоловік ніде «не засвітився». Як згодом з’ясувалось, поки начальник сектору марнувала час і сили на його розшук, «пропажа» вже чекала на дружину вдома…
У практиці Скидан чимало таких історій. Бувало, що до міліції кожного ранку, як на роботу, приходила мати зниклого 32-річного чоловіка, сідала в кабінеті на стілець і дивилася на працівників жалібними очима. За словами жінки, син посварився з нею через її постійне втручання в його особисте життя і пішов із дому. Місяць вона чекала на нього, не подавала в розшук, доки знайомий не побачив за кермом автомобіля, що належав сину, іншого чоловіка. Підозрюючи найстрашніше, стурбована мати прибігла до міліції. Не будемо наводити усіх подробиць розшуку – зрештою, це службова інформація, – скажемо лише одне: хоч чоловік і змінив номери телефонів, місце проживання та зробив усе, щоб «зникнути», його все ж таки вдалося розшукати. Важко передати його здивування, коли цікава зустріч, на яку він чекав, виявилася лише добре спланованою оперативною комбінацією.
Старих і молодих, жінок і чоловіків – кого тільки не доводилося розшукувати Олені Вікторівні… Особливо тривожно, коли заручниками у безвідповідальних дорослих опиняються діти. Якось до Скидан звернулася жінка – її донька зникла разом зі своєю дитиною. Другу дитину жінка залишила бабусі. До розшуку було залучено всі підрозділи райуправління, перевірялася безліч інформації. Нарешті в одному з парків знайшли кошик від дитячого візка, а в іншому – сам візок. Як з’ясувалося, молода жінка «пустилася в мандри» з трьома чоловіками, ночувала в лісі просто неба, дитину ж годувала молоком із магазину, підмішуючи пиво. Прихильницю вільного життя разом із дитинкою таки було розшукано.
А якось трапилося так, що Олені Вікторівні довелося призначати побачення … злочинцеві. Фотографії у розпорядженні міліції не було, тому ловили його, що називається, навмання. Зателефонувавши розшукуваному, Олена призначила побачення на вокзалі. Щоправда, особисто не збиралась із ним зустрічатися – затримати його мали підлеглі. Але без фотографії, тільки за описом, ті його не впізнали. Тому довелося самій їхати на вокзал і шукати чоловіка серед приїжджих. Злочинець, який кілька років підряд примудрявся залишатися «в тіні», був вкрай здивований, що його все-таки викрили.
Складна робота майже не залишає вільного часу, забираючи при цьому сили. Тож доводиться тільки дивуватися енергії цієї жінки. Олена Вікторівна самотужки виховує 12-річну доньку Наталю й при цьому є дуже активною мамою: катається на роликах, ковзанах, велосипеді, грає в теніс, їздить верхи на конях, любить співати. А ще вона – завзята кулінарка: дуже полюбляє готувати, особливо пекти пироги. Шкода тільки, що відпустка буває лише раз на рік. «От якби ще й другу давали!» – жартує чарівний оперативник.
Тетяна Малишева, м. Київ
