Генерал солдатської кухні
Це сталося восени 1986 року. В сімферопольському аеропорту жінка з квитком на ташкентський рейс звернулася до працівника аеропорту, яка проводила посадку на літак «Сімферополь – Москва», з незвичайним проханням:
– Пропустіть, будь ласка. Я до Афганістану лечу – на службу. Мене мама проводжає. Не хочу, щоб вона знала, де мені доведеться служити.
Віра Перекотій – саме так звали ту жінку – махнула неньці рукою і зникла за дверима, через які пасажири виходили на посадкову смугу. А полетіла вона зовсім іншим рейсом, спочатку – до Ташкента, а вже звідти – вертольотом до Кабула.
Тільки через півтора року, коли Віра Юхимівна приїхала у відпустку, її рідні довідалися про всю правду. Та й то випадково. Розглядала ненька фотографії дочки і раптом побачила її на тлі палацу Аміна, що не раз по телевізору показували. Отут усе й зрозуміла.
Про те, що серед обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані були жінки, у нас згадують рідко. Але ж там, на обпаленій війною афганській землі, представниці слабкої статі вели діловодство, обслуговували телефонні станції, надавали нашим солдатам медичну допомогу.
Віра Перекотій два роки простояла на військовій кухні біля плити, забезпечуючи радянській армії надійний тил. Можливо, тому й вважає себе представницею суто чоловічої професії. «Та хто сказав, – дивується Віра, – що кухар – професія жіноча? Робота важка, не кожний витримає, особливо, якщо потрібно нагодувати цілий взвод».
Під сонцем Кабула
Кабул справив на Віру Перекотій тяжке враження: «Особливо жахали околиці, що нагадували нетрі, та голодні, брудні, обірвані діти. Я довго не могла до цього звикнути».
Утім, у місто вибиратися доводилося рідко, тільки з дозволу командування, та й то із супроводом. Місцеве населення, на диво, непогано розуміло російську мову. «Вони нам усміхалися, – говорить Віра Юхимівна, – але за пазухою тримали «камінь». Ми не одразу це зрозуміли». У самому Кабулі бойових дій не велося, та відгомони війни долина ли постійно. Час від часу й до військової частини, де служила Віра Перекотій, доносився гуркіт канонади. «Спочатку незвично було, – згадує моя співрозмовниця, – ходили, ввібравши голову в плечі, а потім якось звикли». Можна сказати, що в Афганістані на кухарській ниві дослужилася Віра Юхимівна до «генеральського» чину. Працювала спочатку у звичайній солдатській їдальні, виїжджала з польовою кухнею на місця боїв, потім обслуговувала представників вищого військового командування. Солдатський капусняк кухаря Перекотій куштували й генерали Варенников, Громов і багато інших вищих чинів радянської армії, що служили в Афганістані або приїжджали для ознайомлення з обстановкою.
У кухаря своя зброя
Така вже людина Віра Перекотій – слова зайвого не скаже. «Ну що ви хочете ще почути про Афганістан? – докірливо запитує вона мене. – Нам довелося такого надивитися... Але я жодного разу не пожалкувала, що туди поїхала. Завдяки Афганістану в людях розбиратися стала».
Повернувшись додому, Віра дала собі слово, що нізащо більше не піде до війська. Але життя зробило черговий зиґзаґ. Розвалився Радянський Союз, а з ним і налагоджена система радянського «общепіта». Треба було шукати роботу. Нині Віра Юхимівна займається кухарською справою у сімферопольській частині внутрішніх військ МВС – годує особовий склад стрілецького батальйону, на який покладені завдання з конвоювання, екстрадиції та охорони підсудних і засуджених. Трудовий день кухаря Перекотій нерідко починається з чотирьох годин ранку. Над традиційним солдатським меню Віра Юхимівна щось мудрує, аби страви були по-домашньому смачними. Що там сьогодні? Салат з капустою, гречана каша, риба, чай, масло, хліб… Апетитний запах розноситься далеко за межі солдатської їдальні.
– Та які можуть бути секрети кулінарного мистецтва на загальній кухні? – сміється кухар зі стажем, що становить 39 років. – Скрізь та сама технологія, скрізь єдиний стандарт.
– Це вона через свою скромність так говорить, – у розмову вступає заступник командира батальйону з виховної роботи майор Олександр Присяжнюк. – Ви ж розумієте, як важко смачно нагодувати цілий батальйон. А обіди Віри Юхимівни, повірте, дуже смачні. Будь-який солдат вам про це скаже.
– Віра Юхимівна в нас – для чоловіків приклад, – розповідає начальник групи зв’язків із громадськістю Кримського територіального командування внутрішніх військ підполковник Сергій Гвоздецький. – У військах правопорядку, дислокованих у Криму, служать більше трьохсот жінок. Служба тилу, медичне обслуговування, зв’язок – усе на їхніх тендітних плечах.
Щодня солдати, які заступають у наряд по їдальні, несуть службу під керівництвом Віри Юхимівни.
– Солдат і на кухні – солдат, а кухар на кухні – «генерал», – запевняє Віра Юхимівна. – Буває, звичайно, що втомлюються хлопці, або настрій у них не той. Ну, то я їх великою алюмінієвою ложкою – по чолу, – сміється, – і все проходить. В армії немає чоловіків і жінок. Кожний виконує свої службові обов’язки – от і все.
Юрій Поляков, АР Крим
