Валентина Андрущенко
Валентина Андрущенко могла б успішно вписатися в черговий бестселер Дар’ї Донцової. Через її руки за 20 років служби в слідстві пройшли тисячі кримінальних справ. Жінка чудово стріляє з пістолета Макарова, володіє прийомами рукопашного бою, не раз нагороджувалась керівництвом МВС за відмінну службу. Перше враження, яке вона справляє на незнайому людину, – ласкава, домашня. Проте м’який голос і добрий погляд якось неймовірно поєднуються з вимогливістю, рішучістю й наполегливістю в її поведінці. Валентина обіймає посаду заступника начальника відділу з розслідування загальнокримінальних злочинів слідчого управління Луганської обласної міліції.
Ваш прихід на службу в міліцію – випадковість чи усвідомлена мета? – запитую в моєї співрозмовниці.
Таке рішення я прийняла усвідомлено й цілком самостійно, – щиро відповідає Валентина Іванівна. – Коли, вже маючи середню юридичну освіту, вступила на юридичний факультет заочного відділення Ростовського університету, написала заяву до Артемівського райвідділу міліції з проханням прийняти на посаду слідчого. Начальник відділу кадрів тоді сказав мені: «Не жіноча це робота – з болота тягти бегемота!» А все ж направив рапорт до обласного управління. Тож не дуже-то й сподівалася, і дзвінок з Ленінського райвідділу міліції став приємною несподіванкою.
Які труднощі довелося долати в новій роботі, чого навчитися насамперед?
Слідчі несуть великі моральні і фізичні навантаження. Іноді під час чергування по 24 години на добу виїжджаєш на місце злочину: тільки оглянеш квартиру, де скоєно крадіжку – знову повідомлення з чергової частини про грабіж або розбійний напад. Чи то дощ, чи то сніг, мороз або спека, а ти з ручкою і блокнотом – уперед! Мій колишній колега, начальник слідчого відділу Ленінського райвідділу міліції Петро Васильович Количев – великий майстер афоризмів. Він не раз повторював мені: «Хвороба й слідчий – поняття несумісні».
Буває, за добу чергування матеріалів набирається дуже багато, а їх потрібно швидше відпрацювати. Від того, наскільки чітко і грамотно зібрана первісна інформація, залежить успіх у розкритті злочину. Пам’ятається, коли я тільки-но починала працювати у відділі, в одному з будинків Лутугинського району був виявлений труп 18-річної дівчини. Вона проживала там з хлопцем, тож усі підозри спочатку впали на нього. Але оперативники дійшли висновку, що співмешканець, найпевніше, не причетний до вбивства. Наша слідча група в пошуках доказів не обмежилась ретельним оглядом будинку. На паркані неподалік були виявлені сліди крові, які й привели нас до сусіднього будинку. Там знайшли закривавлені кросівки і спортивні штани. Як з’ясувалося, їх носив юнак, батьки якого орендували цей будинок під дачу. За два дні підозрюваного затримали в Луганську й він зізнався, що в чужий будинок прийшов, щоб поцупити що-небудь, та, побачивши дівчину, зґвалтував її, а потім убив, завдавши 56 ножових ударів. А якби огляд місця події був проведений неякісно, злочину не розкрили б так швидко.
Робота слідчого вимагає цілодобової самовіддачі: голова зайнята версіями, доказами, свідками… Навіть у вільний час буває важко цілком розслабитися. Доречно згадати ще один афоризм від Петра Васильовича: «Слідчий – не професія, а захворювання».
Важко уявити, щоб злочини, які розслідуються, не викликали емоцій. Чи заважають вони приймати рішення?
Емоції в нашій справі – зайві, – зізнається Валентина Іванівна. – Доводиться гнати геть почуття й намагатися раціонально мислити. Якось у Кремінському районі був скоєний резонансний злочин: троє неповнолітніх хлопців по-звірячому вбили 4-річну дівчинку за виноградну грону. Підлітки назбирали винограду, а дитина випадково зайшла на подвір’я, де побачила зібрану ними ягоду і з’їла її. Дівчинка була з неблагополучної родини – маленька й худенька, ходила постійно голодна. Коли я проводила слідчий експеримент – відтворення вбивства – поняті плакали. Хлопчиська показували, як для покарання запихали дитині в рот сіль і шкарлупу, примушуючи їх з’їсти. Підвішували маленьку за одяг на дверну ручку, а коли вона починала задихатися знімали, а потім знову підвішували. На запитання, навіщо вони це робили, почула відповідь, яка всіх жахнула: «А нам було цікаво, як у неї язик вивалювався». На завершення мучителі поставили дитину на ліжко, і один з них вдарив її в спину ногою. Дівчинка впала на плиткову підлогу й убилася. Я не мала права виявляти емоції в ході слідства. Не дозволяла собі навіть голос підвищити, хоча, як кожну нормальну людину, мене тоді захлиснули біль і лють. Злочинці, звичайно, понесли заслужене покарання, але чи стало те 10-річне позбавлення волі для них уроком, стверджувати не беруся. Протягом тривалої слідчої роботи я пропустила через себе, через свою душу, тисячі доль… Але, якщо плакала, то тільки вдома, коли ніхто не бачить.
Чи є, все ж, якісь відмінності в стилі роботи чоловіків і жінок у погонах?
Мені здається, особливих відмінностей немає, тому що в кожного з нас є душа, і ми однаково, незалежно від статі, переживаємо біль людей, які втратили рідних і близьких, яким довелося страждати. У нас, і в жінок, і в чоловіків у погонах, одна мета – захист законних прав і інтересів громадян, заслужене покарання кожного винного. Ми не маємо права на помилку.
Як, на вашу думку, заслужити довіру в колег-чоловіків?
У будь-якій професії головним критерієм в оцінці людини є її професіоналізм і порядність. Якщо ти гарний фахівець, то тебе будуть поважати не тільки колеги-чоловіки, але й навіть недоброзичливці. А ще, на мій погляд, яку б посаду не обіймала жінка, вона завжди, за будь-яких обставин повинна залишатися жінкою. Навіть дотримуючись найжорстокішого дрес-коду, в строгому діловому костюмі або в міліцейській формі, ми повинні виглядати жіночними й привабливими.
Ви щасливі?
Так, вважаю себе щасливою людиною. Я реалізувала свої сподівання. Стала слідчим, маю хорошу родину, в якій заряджаюся позитивною енергією. Маю чудову дочку, яка, до речі, теж юрист. Працюю в доброзичливому, надійному колективі. І цього цілком достатньо.
Валерія Тіганова, Луганська обл.
друкувати
