Педагог у погонах

Хоч МВС повсякчас і декларує принципи гендерної рівності у своїх лавах, все ж міліцейських жінок-керівників сьогодні можна перерахувати на пальцях. Тому напередодні 8 Березня з нашого боку було б неприпустимо не згадати про ту представницю прекрасної статі, якій вдалося не лише потрапити до їх числа, а й очолити департамент у кримінальному блоці міністерства. Маючи в собі стійкий «металевий стрижень» та неабияку волю до перемоги, Тетяна Бухтіарова, яку, до речі, надто рідко можна побачити без її улюбленої міліцейської форми, дуже строго й вимогливо ставиться до своїх підлеглих. Але в душі, здається, все одно залишається тією веселою Танею, яка колись стрибала з дерев і верховодила у класі.

Бухтіарова каже лише правду

…Одного теплого вечора компанія підлітків вирішила проігнорувати заняття у гуртках та секціях і влаштувати собі «несподіване свято»: купили 2 пляшки вина, десь роздобули склянку і гарненько так примостилися на якомусь ослінчику. Тільки-но встигли відкоркувати й налити «по першій», аж тут до хлопців підійшла висока тендітна жінка й упевненим суворим голосом запитала, що це вони тут святкують. Неочікувану міліцейську «гостю» впізнали майже відразу, адже вона нерідко навідувалася до місцевих шкіл. Не очікуючи відповіді, пані наказала всім іти за нею й спокійненько так довела півтора десятка парубків до опорного пункту міліції, де з ними вже проводили відповідну роботу.

Цю історію Тетяні Бухтіаровій і досі пригадують її друзі, дивуючись, як вона одна змогла доправити до відділку цілу ватагу 16-17-літніх лобуряк. Утім, за її словами, нічого надзвичайного у згаданому випадку немає, адже за 18 років роботи в інспекції у справах неповнолітніх Індустріального райвідділу Дніпропетровська її на дільниці знали всі. Так, вартовій порядку неодноразово доводилося ходити під’їздами багатоповерхівок у пошуках малолітніх любителів «дурману» чи «оковитої». Наткнувшись на чергову компанію підлітків, котрі ніяк не могли зрозуміти, чого до них причепилася якась жінка у цивільному, їй варто було лише промовити «магічне»: «Я – Бухтіарова!», як знахабнілі чада одразу ставали чемними дітьми.

Та й сама Тетяна Михайлівна, яка й досі сумує за своєю роботою «на землі», про своїх підопічних знала все: до кого у школу прийти поспілкуватися, з чиїми батьками провести «виховну бесіду», а чию присутність перевірити на заняттях спортивної секції. Усі 30 років своєї служби в міліції вона завжди дотримувалася одного головного принципу: ніколи не брехати дітям. Адже вони завжди дуже гостро відчувають обман і удавану усмішку на обличчях дорослих.

«Ще коли я працювала інспектором у Дніпропетровську, одна моя колега запрошувала дітей начебто просто поспілкуватися, а сама відправляла їх, приміром, на обстеження до психлікарні, – розповідає полковник міліції Бухтіарова. – Я тоді на все життя запам’ятала, як вони казали потім: «Вона погана – вона бреше». Тому якщо мені треба було підлітка відправити на обстеження, то я йому завжди прямо говорила: «Зараз ми поїдемо до лікарні». І діти цінували мою чесніть та людяне ставлення до них. Ці ж принципи я повсякчас намагаюся донести й до моїх підлеглих. І їм завжди відверто кажу правду, адже це мій обов’язок як керівника. Тоді людина розуміє свої помилки і намагається їх виправити».

Сміливість виховується з дитинства

Уже під час служби в «дитячій міліції» у пригоді Тетяні Михайлівні стали її педагогічна освіта та досвід роботи у школі, де був чи не найбільший у місті контингент важких підлітків. Тим паче спілкуватися з ними доводилося постійно, позаяк вона працювала не звичайним вчителем, а заступником директора з виховної роботи. Жінка й досі пам’ятає свій найважчий клас, у якому було 16 хлопців і вдвічі менше дівчат. Хуліганили страшно! Найпростіше, що вони могли зробити, так це виповзти попід партами з класу, поки старенька вчителька хімії писала на дошці формули, залишивши її у порожньому кабінеті. З такими учнями треба було постійно працювати, приводити їх до тями, інколи навіть влаштовувати «трудотерапію». Справа в тому, що тоді молода вчителька разом з іншими колегами мешкала у шкільному будиночку. І от, бувало, збере своїх бешкетників і питає: «Хто сьогодні після уроків йде до нас дрова рубати?» Погоджувалися практично всі, причому, наввипередки! І поки хлопці махали сокирами, вона встигала розговорити кожного, дізнатися, так би мовити, хто чим дихає.

Як розповідає наша героїня, такі організаторські здібності у неї проявилися ще під час навчання в школі, де вона не один рік була секретарем комсомольської організації. Там усі знали: цій старшокласниці можна доручити найвідповідальніше завдання – вона не лише сама не підведе, а й правильно налаштує інших. А от завжди бути лідером, та ще й серед чоловіків, майбутньому міліціонеру доводилося ще з дитинства. Адже таких сміливих та активних дівчат, як Бухтіарова, у місті ще пошукати треба було! Вона й досі пам’ятає, як у 5-му класі разом із хлопцями ходила стрибати з величезного дерева. Тоді вони розстелили на землі фуфайки і, залізши майже на саму верхівку, стрибали додолу. Тетяна Михайлівна й донині не може повірити, що стрибнула тоді. Доки стояла вгорі та дивилася вниз, наказувала собі: «Не боятися, не боятися…».

А коли іноді разом з єдиною подружкою (з якою вона, до речі, 7 років просиділа за однією партою та й досі спілкується) поверталися темними вулицями додому й ладні були бігти від єдиного шелесту кущів, вона вчилася проганяти страх навіть за двох. І, здається, за десятьох виховувала в собі мужність та силу волі, ще з дитинства закарбувавши в пам’яті відому істину: «Тільки воля кричить – тримайся!».

Міліцію брала штурмом

Ученицею Тетяна Бухтіарова завжди мала п’ятірку з літератури: з неабияким захопленням читала практично все – від класичних романів до модерністських новел. Під впливом прочитаного у старшокласниці Тані з’явилося непоборне бажання, яке згодом трансформувалося у чітку мету: бути міліціонером. Окрім роботи правоохоронця, дівчину неабияк приваблювала форма вартових порядку, в котру вона буквально закохалася на все життя. Втім, доля трохи підкорегувала плани мрійниці і перший крок до реалізації своєї мети вона зробила вже під час роботи у школі, ставши позаштатним працівником райвідділу внутрішніх справ. За деякий час Бухтіарова народила сина і разом з родиною із рідної Росії переїхала до Дніпропетровська. У новому місті без вагань пішла влаштовуватися на нове місце роботи – до найближчого відділку міліції. Звичайно, з першого разу вчорашню вчительку на службу не прийняли: у кадрах відповіли, що немає відповідних вакансій.

Тоді вони ще не знали, з якою наполегливою та заповзятливою жінкою їм доведеться мати справу – спочатку Тетяна ходила до райвідділу щомісяця, потім – кожного тижня, а згодом – мало не щодня. І через рік таки добилася свого. В один із візитів нашої героїні начальник кадрової служби міліції Дніпропетровська нарешті сказав: «Як же ви мені набридли! Невже ви дійсно так хочете в нас служити?!». Отримавши ствердну відповідь, наказав писати заяву, і у 1981-му Тетяна Михайлівна стала звичайним інспектором у справах неповнолітніх Індустріального райвідділу внутрішніх справ. А після трьох років роботи очолила «дитячу міліцію» району на цілих півтора десятка літ.

Карате займаюсь, дітей не б’ю!

Розповідаючи про ті часи, жінка-правоохоронець завжди дякує долі за свій тамтешній колектив, у якому працювали настільки віддані, надійні та порядні люди, що вона ні разу навіть не замислилася про перехід в іншу службу. Пригадує, як зі своїми дівчатами-підлеглими – їх тоді була більшість – постійно ходила на заняття фізкультури. Про їхню любов до спорту, до речі, знали практично усі мешканці району й пошепки радили одне одному: з цими представницями «слабкої» статі краще не зв’язуватися. Тоді в Радянський Союз тільки-но «пробрався» і відразу став забороненим такий вид спорту, як карате. Ним займалася одна позаштатна працівниця інспекції й деколи давала уроки для своїх міліцейських колег. За деякий час чутка про це дійшла до секретаря виконкому, котрий викликав Бухтіарову і суворо запитав: «Кажуть, ви там карате займаєтеся, дітей б’єте?» На що міліціонер відповіла досить просто: «Карате займаюсь, дітей не б’ю!».

Утім, добра фізична підготовка не раз виручала вартову порядку, котра, проводячи рейди підвалами навіть разом із дужими дружинниками, злазила вниз лише першою, адже завжди брала відповідальність тільки на себе. Тим паче, сама робота у міліції передбачає спілкування не з найкращим контингентом нашого суспільства. Один «підопічний» Тетяни Михайлівни й досі стоїть у неї перед очима:

– Був у мене один хлопчик – Сергій – дуже важкий. Зазвичай таких, як він, я одразу попереджала, що спілкуюся лише один раз, максимум другий – потім починаю застосовувати заходи. З ним же я займалася дуже багато, спілкувалася і в школі, і вдома, і в райвідділі. І от одного разу прийшла до мене його мати, яка виховувала сина одна, й попросила забрати від неї малого, мовляв, більше несила терпіти. Тоді з дозволу батьків можна було помістити дитину на обстеження до психлікарні, але звісно туди ніхто особливо їхати не бажав. Я взяла машину, приїхала за ним і кажу – збирайся, ми їдемо в лікарню. Стою на порозі, а хлопець вмить підлітає до вікна й намагається вистрибнути. Дякувати Богові, воно було зачинене, й доки він повертав ручку я встигла його перехопити. Він одразу почав кричати, пручатися, намагався вивільнитися. А крім мене – один водій у машині. Тож так я з цим Сергієм і доїхала до лікарні у тісних обіймах. Потім на свої руки як подивилася, а вони всі в подряпинах.

Нам тоді, до речі, вдалося «довести» його до повноліття без жодної судимості, що вважається суттєвим досягненням для нашої служби. Та, зрештою, потім він таки потрапив до в’язниці. Вже після відсидки я одного разу зустріла його на вулиці. Кажу: «Що ж ти такий безвідповідальний? Я тебе виховувала скільки…», а він тільки плечима знизав.

Більше пощастило підлеглій Тетяни Михайлівни, котрій треба було забрати схожого «клієнта» й відправити до Новгород-Сіверського центру боротьби з наркоманією (в ті часи він був чи не єдиним на весь Союз). Мініатюрна дівчина, відмовившись від допомоги, пішла забирати двометрового підлітка. В її начальника, Бухтіарової, доки вона чекала на цю «парочку», все серце кров’ю облилося. Аж раптом – заходять разом! Виявляється, міліціонер сказала парубку правду, а він не повірив і пішов з нею, щоб переконатися.

Вечеря для важких підлітків

З улюбленою «землею» довелося попрощатися, коли настав час отримувати чергове звання підполковника міліції. За профілем Тетяни Бухтіарової в райвідділі такої посади не знайшлося, тому їй запропонували піти старшим «важняком» до підрозділу кримінальної міліції у справах неповнолітніх облуправління внутрішніх справ Дніпропетровщини. Там довелося дещо змінити формат роботи і спілкуватися переважно з колегами та підлеглими. Однак вже скоро енергійна натура вартової порядку збунтувалась проти такої зміни і вона знову почала бувати в школах, читати лекції, проводити різноманітні заходи з діть¬ми-сиротами, важкими підлітками тощо. Вже невдовзі її призначили заступником начальника служби КМСН області, а за три роки вона очолила цей підрозділ, в якому загалом служила майже 10 літ.

Спостерігаючи за розвитком дитячої злочинності вже у незалежній Україні та враховуючи міжнародний досвід, Тетяна Михайлівна дійшла висновку – чим більше зусиль буде спрямовано на профілактику цього ганебного явища, тим менше міліції доведеться з ним боротися. І почала активно впроваджувати новітні методи роботи з підлітками. В області налагоджувалася співпраця з громадськими організаціями, зокрема, такими фондами, як «Воскресіння», створювалися «зелені кімнати», розроблялися спеціальні програми для неповнолітніх із девіантною поведінкою. Так, одного разу цілий автобус таких дітей вивезли на кілька днів на турбазу, де, як згодом з’ясувалося, не було кухаря. Тож поки підлітки грали в командні ігри, дивилися показові виступи «Беркута» та займалися з психологами, Тетяна Бухтіарова разом зі ще двома своїми колегами-жінками поралися на кухні і готували їжу для півсотні голодних дітей.

Роботи – як на дві служби

Фактично очоливши два роки тому Департамент кримінальної міліції у справах дітей, наша героїня не побоялася «закотити рукава» і кардинально змінити підхід до роботи працівників цього підрозділу по всій Україні. Каже, ніколи не боялася брати на себе відповідальність, тим паче, за ту добру справу, яку намагаєшся зробити для майбутнього нашої держави. І як надзвичайно діяльна людина, яка постійно шукає щось нове, за ці два роки Тетяна Михайлівна встигла об’їздити майже всю країну. Завдяки їй у «дитячій» міліції «зазеленіли» кімнати, зазвучали «Фанфари Ялти», з’явилися «Юні кінологи», зацвіла «Червона калина», ремонтуються приймальники-розподільники для неповнолітніх, регулярно проводяться екскурсії для різних категорій дітей до МВС, колоній, історико-культурних пам’яток. Усього й не перелічити. Інколи очільник департаменту телефонує своїм підлеглим і питає: «Ще не втомилися? Ну, тоді виконуємо наступне завдання!».

«На жаль, КМСД завжди звучить дуже скромно і мало хто помічає ту величезну роботу, яку виконують наші працівники за численними напрямами діяльності, – наголошує полковник міліції Бухтіарова. – Нещодавно я була на конференції в Росії, де розповідала про нашу оперативну та профілактичну діяльність. Потім до мене підходили іноземні колеги і уточнювали, чи не дві служби одразу я очолюю».

Сьогодні перемогою департаменту його начальник вважає прийняття Верховною Радою законопроектів, поданих на розгляд ще два роки тому, щодо антиалкогольного законодавства та влаштування дітей до приймальників-розподільників. Утім, відкритих питань, як і раніше, залишається достатньо. Зокрема, на думку Тетяни Михайлівни, сьогодні не можна судити дітей за тими ж принципами, що і дорослих, а тим паче за такі злочини, як крадіжка на суму 61 гривня. У нас же неповнолітнього, котрий поцупив кілька разів якусь домашню птицю в селі, суд може спокійно відправити на «зону». Крім того, нині надзвичайно актуальними для країни проблемами є педофілія, дитяча порнографія, втягнення підлітків до релігійних сект, зникнення дітей. І це – справа не лише міліції, а й усього суспільства загалом.

Винести такий вал роботи на своїх плечах не кожен чоловік, не те що жінка, зможе. Та, як зазначає сама начальник ДКМСД, в українській міліції нині працює чимало представниць прекрасної статі, високі професійні якості яких дозволили б їм очолити навіть цілі облуправління внутрішніх справ. І відразу згадує свою підлеглу, котра керувала «дитячою» міліцією в Нікополі. Вона за місяць сама розкривала… по 25 злочинів. Ця жінка могла б «заправляти» й усім розшуком, адже на своїй ділянці роботи знала все й усіх. Утім, як і 20 років тому, на усіх керівних міліцейських заходах Тетяна Михайлівна й досі залишається єдиною жінкою серед кількох сотень чоловіків.

Завжди в чудовій формі

Син нашої героїні пішов неньчиними стопами й нині також служить у міліції, але в податковій. І хоча маму йому доводилося бачити зрідка (вихідний у неділю вона отримала лише з чотири роки тому), ще підлітком він твердо їй заявив: «Хочу бути, як ти!». Тоді жінка лише усміхнулася й поставила синові одну умову – дослужитися до генерала. Й навіть не сумнівається: він свого слова дотримається. Тим паче, одну радість він вже подарував – чотири роки тому зробив її бабусею.

Та, з огляду на активний спосіб життя Тетяни Михайлівни, бабусею її називати якось ніяково. Вона й досі займається спортом і щотижня намагається відвідувати басейн. А ще їй подобається зустрічати Новий рік на площах великих міст. Хоча за все життя їй це вдалося чотири рази: на Майдані Незалежності у Києві (ще під час роботи у Дніпропетровську), на Красній площі у Москві, біля Ейфелевої вежі у Парижі та останнього разу – на Площі святих Петра і Павла у Ватикані. Наступна мрія Тетяни Бухтіарової – Ріо-де-Жанейро. Як скоро вдасться її здійснити, поки що невідомо, але, як наголошує вона сама, головне – вірити…

Анна Торгоненко, «ІЗ»

друкувати