«Сер Мушавер» з Радянського Союзу
Більш ніж на два роки заступник начальника УВС Івано-Франківського облвиконкому Володимир Васюренко став «сером Мушавером». Так в Афганістані у 80-ті роки називали старших радників представництва МВС СРСР.
В Афганістан – зі шматком сала
Навесні 1986 року заступника начальника по кадрах Івано-Франківського обласного управління внутрішніх справ полковника Васюренка викликали до міністерства, де сповістили про його закордонне відрядження. Про те, що працювати доведеться в Афганістані, він тоді лише здогадувався.
Через якийсь час він був ознайомлений у Москві з наказом про призначення старшим радником представництва МВС СРСР в Афганістані. Бувалі люди порадили брати з собою в далеку країну шматок сала, чорний хліб і консервованого оселедця. Мовляв, це – найкращий гостинець для колег, які там працюють.
– Летіли хвилин 40, – згадує Володимир Трохимович. – Висота – 12 тисяч метрів. Згодом відчули, що знижуємося, але якось дивно. Літак зірвався у штопор. В ілюмінаторі бачу: під нами – гори, кружляють гелікоптери і стріляють. Думав, що б’ють по нашому літаку, а виявилося, що то наші стріляли тепловими ракетами над аеродромом. Якби душмани запустили «Стінгер», то він зреагував би на ракету і спрямував удар на неї.
Коли приземлився літак відчинили двері, то нас обдало розпеченим, немов у сауні, повітрям. Здрастуй, Афганістане!
Царандой – це сила
Володимира Васюренка разом із двома колегами поселили у трикімнатній квартирі в центрі Кабула. «То було таке собі містечко у місті, збудоване нашими фахівцями, – розповідає Володимир Трохимович. – Стіни і долівка – залізобетонні. Спека жахлива що вдень, що вночі. Добре, що хоч вода була з артезіанської свердловини. Лягали спати – біля ліжка ставили тазик з водою. У ньому намочували простирадло і – на себе. Через дві-три години прокидаєшся – весь мокрий від поту, а води в тазику немає – випарувалася. В перші дні я так обгорів на сонці, що став чорний. Перекладач, афганець Алі, дав баночку з якимось кремом (вона, до речі, у мене ще й досі є). Змастив ним обличчя, а вранці помився і шкіра полізла клаптями. Ось така була акліматизація».
Полковник Володимир Васюренко мав співпрацювати безпосередньо з заступником міністра генералом Бакі, якого радянські правоохоронці поміж себе називали кривим Тимуром через його кульгавість. В обо¬в’яз¬ки Васюренка входило кадрове забезпечення народної міліції – царандою. На той час це була найкраще підготовлена й організована структура. Васюренко в Кабулі не засиджувався, побував з інспекційними поїздками в усіх провінціях. І не по одному разу. На його рахунку 84 вильоти. Не раз потрапляв під обстріл. А якось Ан-32, на борту якого він перебував, упав під час злету. Машина не витримала перевантажень – відпала хвостова частина і повідлітали колеса. На щастя, ніхто серйозно не постраждав.
Найкращий подарунок – капці
– Володимире Трохимовичу, відомо, що афганські моджахеди буквально полювали за радянськими офіцерами, тим паче тими, які займали високі посади, – звертаюся до Васюренка. – Гинули частіше військові радники, ніж міліцейські. – Хоча з МВС нас було більше. Тоді царандой мав сильний вплив у країні, і крім того, розгалужену мережу інформаторів. Якщо надходила агентурна інформація, що в якійсь провінції нас можуть очікувати серйозні неприємності, маршрут міняли. Чи не всі керівники царандою на периферії мали зв’язки з бандформуваннями. Вони казали ватажкам душманів: «Сер Мушавер» привіз гуманітарну допомогу, зброю. Якщо його підстрелите – більше не дадуть.
Напади на наші представництва траплялися, як правило, вночі. Доводилося відстрілюватися. Я завжди мав при собі пістолет ПСМ – оперативний варіант «Макарова». А ще носив у «дипломаті» вкорочений автомат Калашникова і обов’язково 4–5 гранат. Нас навіть у відрядження не відправляли, якщо не взяв гранати. Хоча жодного разу не застосовував їх у бойовій обстановці. Ні бронежилета, ні каски не носив. Одягав лише, коли починався обстріл.
Бувало, їхав сам, а зі мною – 15–20 афганців. Але випадків підлості, віроломства з боку місцевих не можу пригадати. Можливо, тому, що їздив до них з гуманітарною місією. З’ясовував, які мають проблеми, чого не вистачає. І завжди привозив якісь речі, взуття, продукти. Особливо афганці раділи капцям. Ніяких чобіт, туфель вони не визнавали.
Кабулка з нечистотами
Васюренко ділиться спогадами про Кабул, де у «радянському» мікрорайоні жили радники МВС СРСР, Посеред міста був стадіон, який називали психодромом. Надвечір, коли спадала спека, по ньому прогулювалися наші спеціалісти. У містечку був військовий магазин із досить різноманітним асортиментом. Єдине, чого не вистачало, – нашого хліба. Улюбленим місцем вважався величний Палац радянсько-афганської дружби, де нерідко давали концерти зірки радянської естради і крутили радянські кінофільми. Але часу на їх перегляд у старшого радника Володимира Васюренка не знаходилось, бо не «вилізав» із відряджень.
На той час Кабул мав вигляд досить занедбаного міста. Навіть у центрі столиці стояли глиняні «мазанки». Ні водогону, ні каналізації. Від кожного будинку нечистоти рівчаком стікали на вулицю, а звідти – у річку Кабулку. Жінки, до речі, там… прали білизну.
Переважна більшість населення жила дуже бідно. Чого не можна було сказати про чиновників, керівників. Володимиру Трохимовичу доводилося бувати в гостях у начальників міліції провінцій. Розкішні помешкання, японська побутова техніка, всюди килими. Столи вгиналися від наїдків.
Контузія
Восени 1988 року полковник Васюренко замість генерала Фоменченкова, якого відкликали до Москви, був призначений заступником керівника представництва МВС СРСР в Афганістані. Радянські війська тоді вже підтягнулися до Кабула – йшла підготовка до їхнього виведення. Моджахеди практично оточили столицю і «лупили» по ній з гір. Обстрілювали щоночі. Тільки закінчиться перший намаз (а мусульманське богослужіння розпочиналося о четвертій ночі), як місто накривало шквалом вогню. До цих регулярних обстрілів люди звикали.
– Загорнешся ковдрою з головою, аби не поранило осколками скла (шибки міняли чи не щодня), і спиш собі. Сниться, ніби гроза бушує, – згадує ветеран.
У грудні Володимир Васюренко поїхав у відрядження в провінцію Саманган. Повертався з військовими на «бетеері». Заступник керівника представництва МВС сидів на «броні».
– Якщо знаходишся всередині машини, то постріли з автоматів чи кулеметів не страшні, – каже мій співрозмовник. – Але коли вибухне міна, шанси на порятунок мінімальні. За 8 кілометрів від Кабула наш транспорт наїхав на фугас. Вибуховою хвилею мене викинуло на узбіччя дороги. Машину буквально розірвало навпіл, колеса відлетіли на десятки метрів. Мабуть, ніхто в кабіні не вцілів. Мене ж контузило. Параліч лівого ока, розрив діафрагми, компресійний перелом хребця. Отямився у госпіталі. На цьому моє афганське відрядження й закінчилося.
Після тривалого лікування полковник Васюренко повернувся додому, на свою попередню посаду. Працював заступником начальника обласного управління внутрішніх справ з кадрів до 1992 року. Потім п’ять років очолював Івано-Франківське училище міліції. Загалом віддав міліцейській службі 32 роки. Про Афганістан йому нагадує не лише поранення, яке дається взнаки, і тривожні сни, а й бойові нагороди – радянський орден Червоної Зірки, афганські ордени Слави і Дружби народів та медалі.
Ігор Голинський, для «ІЗ»
Володимир Корнійчук,генерал-лейтенант міліції,голова Асоціації ветеранів МВС, учасник афганської війни:
25 грудня 1979 і 15 лютого 1989 року - дати, між якими для багатьох «афганців» простягалася лінія між життям і смертю. Відтоді на сторінках їхніх біографій чорними літерами викарбуване слово «війна». Ці дати, як віхи, уособлюють події – введення військ в Афганістан і остаточне їх виведення, початок неоголошеної війни і її кінець. А між ними люди – їхні долі, трагедії, мужність і героїзм одних чи зрада інших, ордени й медалі, труни і безвісти зниклі…
Нині, через пройдені роки, після епохальних змін у житті держави, яка брала участь у війні, якій врешті-решт було дано негативну оцінку, багато що можна переоцінити. Та це – вже історія. Далека історія для конкретної людини.
Ми – ті, хто повернувся звідти, завжди памятаємо ті дні, події, друзів, свої успіхи і невдачі. Там ми навчились по-справжньому дружити, навчились любити Батьківщину і сімю, цінувати життя, не боятися смерті, яка завжди ходила поряд. Там навчились думати, самостійно приймати рішення і відповідати за них, запалювати своїми цінностями та ідеалами інших.
Там довелося побачити і багато нікчемних, дріб’язкових душ, котрі перетворювали роботу на бізнес, – спекулювали, ошукували, торгували собою. Там проявилося невміння деяких командирів високих рангів керувати військами, великодержавний шовінізм особового складу і його неповага до афганського народу.
Разом із тим, не було цілодобового нагляду, доносів та інших підлостей. То були кращі роки в моєму житті. Повернувся я додому зрілою, самодостатньою людиною, зрозумівши, в чому сенс життя. В Афганістані я навчився , здавалося б, простої істини – любити людей. Гарт і досвід, набуті на чужині, дуже знадобилися мені пізніше, в організації дій підлеглих під час ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС.
друкувати
