Стереотипи сильніші за біль
Ревнує – значить любить, б’є – то ще сильніше любить…Здається, українська жінка стерпить усе: побої, приниження, п’яні витівки благовірного, – аби лиш зберегти родину, та й виволікати бруд із хати якось не годиться… Саме такі стереотипи, закладені ще з прадавніх часів, панують у свідомості багатьох наших співвітчизниць, спонукаючи їх терпіти постійне насилля в сім’ї, тим самим ускладнюючи цю проблему й заганяючи її вирішення фактично у глухий кут. На жаль, мало хто з них замислюється, що колись ці «дрібниці» можуть закінчитися зовсім не кількома замаскованими синцями…
«Сині» ревнощі
Таких прикладів у міліцейській практиці – не один десяток. Один з останніх випадків стався на Миколаївщині. Там до районної лікарні доправили жінку з тілесними ушкодженнями. Як розповідає представник прес-служби міліції області Євген Ласкін, перед правоохоронцями відкрилася жахлива картина: тіло 27-літньої постраждалої нагадувало суцільну синю пляму. Невдовзі бідолаха померла. Судмедексперт під час огляду тіла виявив у неї велику кількість гематом, перелом усіх ребер, розрив селезінки та легенів.
Знайти вбивцю за лічені години міліціонерам допомогли сусіди жертви. Всі в один голос вказували на 26-річного співмешканця жінки, котрий неодноразово, інколи й на очах в односельців, знущався над своєю цивільною дружиною. Втім і сам чоловік не заперечував, що полюбляв прикласти руку до своєї «благовірної». Особливо перехиливши чар¬чину-другу. Переважно гамселив через ревнощі – як і того фатального дня. До нього начебто дійшли чутки про кохання дружини з іншим селянином. Добряче хильнувши, «Отелло» вирішив провчити бідолаху: з неймовірною люттю бив руками, ногами, палицею від швабри – аби запам’ятала надовго…
Коли терпіти не варто
Як засвідчує практика, саме алкоголь у багатьох випадках стає причиною агресії з боку чоловіків: заливши очі спиртним дуже легко показувати, хто в домі господар. Тим паче, вранці завжди можна попросити пробачення. І розпочати все спочатку. Хоча в народі поширена думка: якщо чоловік вдарив жінку один раз – винен він, якщо другий – винна вона сама. У тому сенсі, що дочекалася наступного разу, а не пішла після першого. Наступна історія – яскравий тому приклад: своїм терпінням представниця прекрасної статі спричинила страшну трагедію, внаслідок якої фактично втратила власного сина. Про цю кримінальну справу, що нині перебуває в провадженні слідчого відділу Артемівського РВ Луганська, нам розповіла інспектор прес-служби місцевої міліції Юлія Щербакова.
…Коли Івану виповнилося 7 років, його мати пішла з родини до іншого чоловіка, залишивши малого з бабусею і тіткою. Свого батька хлопець навіть не пам’ятає. З ненькою малий бачився дуже рідко: новий цивільний чоловік був проти їхнього спілкування. Спочатку співмешканець дозволяв жінці забирати сина на вихідні, але незабаром і це короткочасне перебування хлопчика в їхній квартирі почало його дратувати. У ті дні, коли Ваня приїздив до них, «господар» почасти приходив додому п’яний і влаштовував скандали, інколи навіть розпускав руки. Прохання дитини не ображати матір він ігнорував, часом діставалося й самому захиснику. Всі намагання сина переконати матір піти від цього чолов’яги були марними – вона стверджувала, що сильно кохає свого співмешканця. На початку минулого року 20-літній Іван на наполегливу вимогу неньчиного коханця зовсім перестав ходити до них у гості. Бачилися рідні лише коли жінка, дочекавшись вихідного, поспішала до сина. Тоді вона розповідала, що стосунки із чоловіком стають дедалі складнішими й нестерпнішими: він постійно знущається над нею, принижує, б’є…
За кілька місяців терпець жінки увірвався й вона, зібравши речі, поїхала додому. Син неймовірно зрадів приїзду матері, але щастя їх тривало недовго. Наступної доби ввесь будинок прокинувся від галасу. Покинутий коханець, що був явно напідпитку, стукав у ворота й викрикував усілякі образи. Раптом знадвору почулися жіночі крики. Іван вибіг з хати й побачив, як чоловік тримає його неньку за волосся й жорстоко б’є, а бабуся намагається її захистити. Хлопець спробував відтягнути маму вбік, але колишній співмешканець відкинув його на кілька метрів і далі лупцював жінку. Тоді Ваня підвівся й, зрозумівши, що сили нерівні, пішов на кухню за ножем. Після цього вдарив ним розлюченого чолов’ягу, але той не зупинявся. Аби заспокоїти нелюда та вирвати матір з його «обіймів», хлопець завдав йому ще кілька ударів ножем. Лише тоді він утихомирився. Побиті жінки надали пораненому першу допомогу й викликали «швидку», але наступного дня в лікарні він помер.
Іван сам прийшов до міліції й зізнався у скоєному злочині. Тепер йому загрожує від 7 до 10 років позбавлення волі…
Удар як останній аргумент
Але історії відомі й протилежні випадки, коли любов самої жінки до оковитої провокувала начебто нормального спокійного чоловіка підіймати руку на власну дружину. Звісно, ніяка причина не може виправдати застосування сили до слабшого за тебе, та почасти для мужчин, нездатних утримати ситуацію під контролем, удар стає єдиним аргументом. Кінцевим доводом він мав стати й у сварці однієї з антрацитівських родин, однак назавжди поставив крапку в людському житті.
За словами працівника ВЗГ ГУМВС Луганщини Маргарити Кіщак, після тривалого часу парубкування Ілля нарешті зустрів ту єдину – ніжну та добру Наталю, з котрою захотів одружитися. Через два роки в них народилася дівчинка, невдовзі – ще одна. Ілля трудився, не покладаючи рук, намагаючись дати своїй сім’ї тільки найкраще. Однак коли молодшій донечці виповнився рік, Наталю немов підмінили: вона стала нервовою, дратівливою, перестала піклуватися про дітей. А одного разу чоловік застав дружину напідпитку. Спробував поговорити, але почув лише одну відповідь: як хочу, так і живу, і ти мені не наказуватимеш! З того часу жінка почала пиячити щодня, йшла з домівки й могла не повертатися протягом кількох тижнів. На всі вмовляння відповідала, що хоче зробити своє життя суцільним святом.
Так тривало близько чотирьох років. Іноді в жінки траплялися часи «просвітлінь» і вона знову була люблячою мамою і дружиною.
Останньою краплею стала відсутність неньки в день народження старшої дочки. Минув тиждень. На порозі будинку з’явилися якісь люди і попросили забрати Наталю з їхньої оселі та повернути вкрадене нею. Викраденою виявилася…пляшка горілки. Ілля пішов за дружиною. По дорозі додому кричав на неї, благав подумати про дітей, але вона була настільки п’яною, що ледве ноги переставляла. Вдома чоловік знову намагався поговорити з дружиною. Тоді вона почала кричати, ображати другу половинку. Терпець Іллі ввірвався – він ударив жінку. Через велику дозу спиртного та не втрималася на ногах і, падаючи, вдарилася об кут кухонної плити. Прибулі медики констатували її смерть.
Насильство, яким би воно не було – фізичним, психологічним, сексуальним чи навіть економічним – це завжди проблема не тільки людини, до якої воно застосовано, а й усього суспільства. І закривати на неї очі – принижувати самих себе. Не терпіть насильства: ви його не заслуговуєте!
Олена Лебединська, практичний психолог, фахівець з кризового консультування:
Зазвичай людина терпить насильство в сім’ї, адже вважає, що заслужила, що так і має бути. Це – сформований у дитинстві сценарій «жертви», який вона прокручує знову і знову, притягуючи до себе одні й ті ж події. Існує спеціальний термін – «коло насильства»: людина опиняється у пастці свого сценарію, своєї концепції світу. Розірвати це «коло» можна лише взявши на себе 100% відповідальність за власне життя. Здається просто, але насправді вдається не багатьом: у звичності, повторюваності люди відчувають себе безпечніше, як би іронічно і парадоксально в заданому контексті це не звучало. У цій ситуації жертвам може допомогти суспільство, соціальні і психологічні служби, давши їм можливість відчути, що є «інша безпека». Але в будь-якому випадку відповідальність несуть обидві сторони: і соціум, і сама людина. Якщо індивідуум захоче змінити своє життя – він шукатиме способи, людей, можливості. І завдання суспільства – надати йому ці можливості.
Інше питання – спосіб вирішення життєвих проблем. Є п’ять стадій прийняття травмуючої ситуації: заперечення, гнів, торг, відчай і прийняття. Лише на останній з них можна вирішити проблему, прийнявши її такою, як вона є насправді.
Анна Торгоненко, «ІЗ»
друкувати
