Афера століття

Багато років у різних країнах світу злочинці з допомогою простої схеми грабували банки. Першою жертвою стала банківська система Сполучених Штатів Америки. Афера принесла організаторам чималі гроші та сприяла розвитку Великої депресії цієї держави. Далі вже в 1991–1992 роках умільці використали її в банках Російської Федерації, які втратили понад 500 млрд рублів. Через рік ця схема спрацювала і в Україні… Про те, що ж то за схема і хто нею вміло оперував на території нашої країни, ми вирішили розповісти нашим читачам.

Чи знаєте ви, що…

Цю аферу й дотепер вважають найбільшою за всю історію існування світової банківської системи. Вона, у буквальному сенсі, ставила великі держави на коліна, допомагала росту інфляції, пришвидшувала девальвацію національної валюти. Злочинці не вигадували нічого надзвичайного, вони просто підробляли та направляли до банків кредитні телеграфні авізо.

Авізо – це письмове повідомлення про переказ грошей клієнтом, який обслуговується, скажімо, в банку А, на рахунок клієнта, котрий обслуговується в банку Б. Авізо використовувалися в системі міжбанківських розрахунків, коли існували розрахунково-касові центри.

В Україні не зважали на попередження сусідньої Росії про реальний ризик появи фальшивих авізо на теренах нашої держави. Національний банк України чомусь не забезпечив надійного захисту інформації та не поспішав упроваджувати нову систему міжбанківських розрахунків. Результатом такої бездіяльності стало заповнення в 1993 році фальшивими телеграфними та поштовими авізо тепер уже українських банків. Найцікавіше в цій ситуації те, що хоча давно справу завершено й винні вже відбули покарання, однак точної суми вкрадених коштів досі не встановлено. Контролювати ситуацію мав би НБУ, проте знову ж таки чомусь тут зволікали з проведенням квітовки – звірки авізо між пунктами їхнього відправлення та отримання. За різними неофіційними даними, тоді українські банки збідніли на 2-3 мільярди доларів США.

Маски знято

Осіли ці гроші в кишенях членів злочинного угруповання, яке очолювала 44-річна Марина Чумаченко, економіст за освітою, академік, що займала різні керівні посади. Вона контактувала з вищими посадовими особами України, проте в ході слідства не визнала ані своєї вини, ані причетності до цієї справи відомих у політиці людей.

Протягом 1993 – 1994 років правоохоронці порушували кримінальні справи за фактами розкрадань грошових коштів з допомогою підроблених кредитових авізо. Оскільки в 90-х роках роботи у вартових порядку було чимало, а досвіду розслідування справ такої категорії не було, то на державному рівні вирішили створити слідчо-оперативну групу, яка б займалася розв’я¬занням цієї «головоломки». Очолив групу Віктор Затула, старший слідчий в особливо важливих справах ГСУ МВС України. А до її складу ввійшли не лише працівники міліції, а й СБУ, податкової та спеціалісти інших відомств.

Під час розслідування слідчим довелося ретельно розбиратись у порядку взаєморозрахунків між банками, бухгалтерському обліку, порядку реєстрації підприємств, організації роботи телеграфної мережі та в багатьох інших питаннях. Справи цього напряму, яких було понад 100, вивчалися та аналізувалися, спеціалісти проводили численні виїмки документів у банках та фірмах, на рахунки яких з усієї України надходили крадені гроші для «відмивання».

У результаті копіткої роботи правоохоронцям вдалося розкрити групу людей, котрі були причетні до цієї справи. Проте довести причетність вищих посадових осіб до такої масштабної афери так і не вдалося.

Високі посадовці до останньої секунди підтримували організаторку під час її «відсидки» за ґратами. Та й після виходу з тюрми вона почувається чудово. Нині жінка працює у сфері нерухомості… У ході розслідування ця пані поводилася дуже продумано: заперечувала свою вину та явні факти, підтверджені низкою доказів. Далі відмовлялася від показань. За 18 місяців перебування під вартою жінка не розкривалася перед співкамерницями й заявляла, що вона ні в чому не винна й тут опинилася випадково. Її примхою стала відмова від самостійного ознайомлення з кінцевим варіантом постанови про притягнення, яка налічувала 367 аркушів. Відтак слідчий мав оголосити її, себто прочитати. У ході оголошення обвинувачена сказала, що їй зле. Проте медпрацівники СІЗО спростували ці заяви. Постанову зачитували протягом кількох днів, щоразу складаючи протокол, із зазначеною кількістю прочитаних сторінок. Та все ж усі спроби підозрюваної протидіяти слідству успіхом не закінчилися.

Аби уникнути будь-яких провокацій з боку обвинувачених, керівник слідчо-оперативної групи Віктор Петрович не зустрічався з ними у слідчому ізоляторі. За це відповідав слідчий, якого зрештою затримані зуміли переманити… Він став зрадником і чимало заважав слідству, «зливав» інформацію, викрадав матеріали кримінальної справи, які потім доводилося поновлювати. «Оборотень у погонах» за час співпраці зі злочинцями придбав автомобіль «Ауді», який обачливо оформив на батька.

Решта співучасників злочинної групи також мала вищу освіту та досвід роботи в економічній сфері. Зокрема, правою рукою Марини у цій справі стала її сестра Тетяна Чумаченко. Разом вони провели величезний обсяг роботи, аби здійснити цю аферу. Зокрема, вони створювали або купували фірми, які оформляли на підставних осіб. На банківських картках зі зразками печаток цих фірм зазначалось прізвище головного бухгалтера – Людмила Глуш¬ко, яка також посідала значне місце в банді.

Варто згадати й те, що розрахункові рахунки фірм відкривали виключно в банках, де були свої люди. На думку слідчих, керівники цих банків знали, що за допомогою них відмивають кошти, здобуті злочинним шляхом.

А де гроші?

Підставні фірми створювалися не лише на території України, а й далеко за її межами. Керівникам підприємств, на рахунки яких безпосередньо повинні зараховуватись кошти, обіцяли певний відсоток від «прокачаних» через них грошей. Знаходили фірми, готові до співпраці з шахраями чеченці, проте, коли хтось з директорів пручався, йому пояснювали вже по-іншому. Так, директору однієї з вплутаних в аферу фірми в лісосмузі продемонстрували вбивство безхатченка, аби залякати та довести, що і його вбити для них – не проблема. Саме завдяки заяві одного із заляканих підприємців і відкрилася перед міліціонерами таємниця цієї величезної афери. Подільники незаконно виготовили печатки та штампи несправжніх фірм, від імені яких повинні надходити кошти за фальшивими авізо. Їх використовували на різноманітних документах, які повинні були обґрунтувати надходження грошей та надати розкраданню вигляду законної господарської операції.

Київська фірма, де офіційно працювали члени злочинної організації, придбала 2 телеграфних апарати (телетайпи), з яких планували передавати фальшиві авізо та підтвердження до них. Звичайно, основним у проведенні цієї масштабної операції зі збагачення було налагодження зв’язків зі спеціалістами, які надавали потрібну інформацію про ключі автоматичного кодування позивних та автовідповідей телетайпів банків України, ключі криптографічних кодів. Такі цінні дані злочинці купували у працівників банківських установ за копійки… Загалом підготовка до масового грабунку банківської системи нашої держави тривала шість місяців.

Вражаючі факти

Під час афери злочинці направили до банків 43 фальшивих кредитових авізо. Розкрадання здійснювались з «Укрінбанку», «Укрекспобанку», «Промінвестбанку», «Укрсоцбанку», «Перкомбанку», банку «Гарант», розташованих по всій території України.

Співучасники злочинної групи обвинувачувались у розкраданні державного та колективного майна в особливо великих розмірах; замаху на розкрадання; шахрайстві з фінансовими ресурсами та приховуванні валютної виручки за межами України. Під час слідства допитано понад 2 тисячі свідків, проведено понад 1200 різного роду експертиз. Кримінальна справа налічувала 171 том, а обвинувальний висновок складався з 9 томів. Цікаво, що для їх перевезення до слідчого ізолятора задля ознайомлення із ними обвинувачених та адвокатів потрібен був вантажний автомобіль! А щоб їх прочитати, їм знадобився рік!

Як з’ясувалося, «відмивання» грошей відбувалося через сотні українських та іноземних підприємств 19 країн світу. Викрадені кошти аферисти вкладали в нерухомість, автомобілі, різноманітну техніку, придбали навіть теплохід, скуповували валюту, яку переказували за кордон. Так, лише до австрійської фірми надійшло понад 5 млн доларів США. На майно обвинувачених, вартістю більше 3 млн «зелених», накладено арешт. Решта грошей залишилася на закордонних рахунках грабіжників! На жаль, юридичної можливості повернути їх не було.

На початку 2001 року співучасників було засуджено від 6 до 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Проте вже за рік колегія суддів Верховного Суду України, розглянувши касаційну скаргу, перекваліфікувала вчинені злочини зі статей старого Кримінального кодексу України на відповідні статті нового. Завдяки цьому покарання по¬м’як¬шено, а термін перебування за ґратами зменшився до 8 років. На сьогодні всі засуджені – на свободі. Вони відбули лише 2/3 призначеного терміну та за зразкову поведінку були достроково звільнені.

Анна Рєпіч, «ІЗ»

Віктор Затула, очільник слідчо-оперативної групи, полковник міліції у відставці:

Про тиск на слідство з боку обвинувачених годі й говорити, адже за організаторкою стояли особи, які займали на той час високі посади не лише в НБУ. Було чимало спроб завадити нашій роботі. Ніколи не забуду ситуації, коли мій підлеглий (на той час уже зрадник) намагався дискредитувати мене як керівника групи. Зі слідчого ізолятора він приносив записки, які нібито випадково вилучав у організатора афери. У них йшлося про передану мені велику суму за закриття справи та звільнення обвинувачених. Про цю вигадку дізналися керівники міністерства та призначили службову перевірку. Вона дала результат – зрадника виключили з групи. Пізніше його звільнили з органів внутрішніх справ.

Кримінальну справу за фактами розкрадання грошових коштів з київського банку з використанням фальшивих кредитових телеграфних авізо я порушив у липні 1994 року. З цією справою об’єднано ще близько сотні подібних, витребуваних з різних регіонів України. Справи з областей – це нерозкриті злочини, які складали понад 300 томів, а загальна сума викрадених коштів близько чверті мільярда доларів США! У зв’язку з тим, що фірми, від імені яких надходили гроші за фальшивими авізо, не існували, вони й не мали ніяких збитків. Тому ніхто й не звертався до міліції. Фактично кошти зараховувалися з повітря. Авізо надходило до банку Б не з банку А, а з телетайпа, встановленого в офісі злочинців. Суми, зазначені в авізо, просто вигадувалися… Оскільки звірку між банком-відправником та банком-одержувачем Національний банк України ігнорував, більша частина інформації про масштабні викрадення коштів не надійшла до правоохоронних органів.

друкувати