Стрічка за стрічкою…
Про волонтерську організацію «Маскувальна сітка для Армії руками волонтерів» я дізналася від колеги Ірини. Свою відпустку наша редакційна активістка провела за плетінням сіток і після виходу на роботу запросила доєднатися до доброчинного руху всіх охочих. Зізнаюсь, тоді мене здолали сумніви: як я, необізнана з тонкощами такої складної справи, зможу бути корисною. Утім, Ірина запевнила: «Ти, головне, приходь, а там тебе всьому навчать. Ці сітки навіть маленькі діти плетуть!» Ну, якщо навіть дітям це під силу?.. Вирішую побачити, як це відбувається, на власні очі.
Пізнавальний знак – напис «Сітки»
Отримавши адресу одного з пунктів організації: Оболонський проспект, 16, 5-й під’їзд, вирушаю на знайомство. Знайти дорогу доволі просто: від станції метро «Мінська» – п’ять хвилин пішки. Помилитися дверима неможливо, на них – пізнавальний знак: плакат із лаконічним і водночас промовистим написом «Сітки». Переступивши поріг, зір кілька секунд звикає до напівтемряви, яка зазвичай панує в підвальних приміщеннях. Розгледівшись, бачу круті східці, що ведуть вниз. Ще одні двері. І ось нарешті – майстерня, як я її назву згодом.
Процес роботи проходить в одній кімнаті. Тут одночасно нарізають стрічки з тканини, плетуть сітки, маскувальне вбрання, а ще – складають речі, які приносять небайдужі люди. Потім ці речі сортують і відправляють нашим захисникам на схід та передають у центри допомоги біженцям.
Мій візит до волонтерського пункту припав на будень, першу половину дня, тому людей, які прийшли сюди попрацювати не так і багато. Колега, для якої цей пункт став звичним місцем, одразу ж знайомить мене з привітною жінкою Оксаною. Власне, пані Оксана й запрошує мене взятися до справи й дає майстер-клас:
«Усе дуже просто, – пояснює рукодільниця. – Головне – робити це з душею, з найкращими побажаннями, адже ми не просто плетемо маскувальні сітки, ми робимо обереги для наших захисників. Основна система в плетінні сіток – це відсутність будь-якої системи. Важливо уникати прямих ліній, геометричних фігур, адже їх легко „зчитати”. Краще лінії заокруглювати. І не можна робити багато вузлів, вони надають сітці ваги».
Пробую повторити: прив’язую стрічку, веду її, як навчали, намагаючись не городити «тинів». Так, клаптик за клаптиком і, наче, починає виходити щось схоже на те, що вже встигли сплести досвідчені майстрині. Та все одно страшно помилитися, адже, як пафосно це б не звучало, від того, чи якісно буде виплетена ця сітка, залежить чиєсь життя.
За роботою зав’язується розмова, і я дізнаюся, що Оксана стала до лав волонтерів ще минулої осені, у листопаді, під час Майдану. Бувши волонтером Громадського сектору, жінка відповідала за речі: збирала їх, сортувала, роздавала. А коли захворіла й не змогла допомагати безпосередньо в епіцентрі подій, готувала їжу вдома й передавала активістам, що залишалися просто неба.
«Ще тоді, коли 21 листопада на Майдан вийшли студенти, я зрозуміла: залишатися осторонь не зможу. Раніше в нас із чоловіком був свій бізнес, та за минулої влади довелося його закрити. Тепер ми пенсіонери, тож можемо допомагати там, де потрібні, – розповідає Оксана. – Восени, як тільки онука пішла у школу, у мене з’явилося більше вільного часу і я почала шукати волонтерські організації, де б могла бути корисною. Грошима з чоловіком допомагали весь час, та хотілося зробити ще якусь добру справу. Через «Фейсбук» я натрапила на оголошення про те, що потрібні руки для плетіння маскувальних сіток. Відтоді – тут щодня. Приходжу о дев’ятій ранку й іду десь о третій по обіді».
За розмовами про життя-буття уточнюю, чому сітки плетуться зі стрічок білого та пастельних кольорів. Мені пояснюють, що це – зимовий варіант, який майстрині називають «брудний сніг». До цього маскувальні «обереги» виплітали із клаптиків тканини кольору хакі – під вигляд землі та висохлої трави.
За якийсь час чую жіночий голос: «Сітка готова!» Ірина радить поспостерігати за процесом її знімання та пакування – це теж свого роду ритуал. До слова, в середньому, розмір сітки – десь шість на дев’ять метрів, що успішно дозволяє маскувати військову техніку. За умови, коли сюди приходить достатня кількість людей, за день виплітається до двох таких сіток.
Рамка, на якій фіксується сітка для плетіння, не пустує: на неї одразу ж закріплюють наступну, і робота триває. Запитую в Оксани: «Хто змайстрував ці каркаси?» «Чоловіки, – відказує моя „куратор”. – Вони теж сюди приходять». Помічаю: далі від нас увесь цей час зосереджено працює представник сильної статі. Знайомлюсь із ним, дізнаюсь, що звати його Анатолій і що сюди він ходить уже другий тиждень. Про потребу «рук» теж дізнався завдяки мережі Інтернет. Він – пенсіонер-чорнобилець, тож, щоб не відсиджуватись вдома, долучився до корисної справи.
«Я прочитав, що тут потрібні люди. Мені здалося це цікавим. Прийшов, сів до роботи. Та, як виявилося, це не так уже й легко. У жінок виходить краще, – зізнається мій співрозмовник. – Тому мене залучили до роботи, де потрібна чоловіча сила, адже тендітні жіночі руки не можуть усього зробити».
Повертаючись на своє місце, проходжу повз інший «гурток за інтересами» – тут жінки плетуть маскувальні накидки для бійців, так звані «кікімори». Затримуюсь і намагаюсь роздивитися процес. Нитки попередньо підготовляють з розплутаних мішків. Ця робота, як на мене, складніша: тут потрібно дотримуватися чіткої послідовності. До того ж важливо не перебільшити з кількістю ниток, щоб костюм не вийшов надто громіздким чи, навпаки, прорідженим. А ще – слід правильно використовувати кольори, почергово поєднуючи зелені й коричневі відтінки мішковини.
Зізнаюсь, у кімнаті доволі душно (все-таки підвальне приміщення) і запилено, та, схоже, це нікого не зупиняє. Згадую, як Ірина розповідала, що вона – алергік, вирахувала для себе оптимальний час перебування в «майстерні»: «Десь зо три години. Потім я починаю задихатися від нападу кашлю. Та задоволення, яке дістаєш від спілкування з цими людьми, від того, що робиш добру справу, стократ компенсує будь-які незручності».
Поки я з головою занурилась у вивчення процесу плетіння «кікімор», не помітила, як у майстерні побільшало трудівниць. Серед них – чимало зовсім молодих жінок: «Кожен приходить тоді, коли йому зручно: хтось вибігає в обідню перерву, плете годину й повертається на роботу», – пояснює мені Тетяна, ще одна привітна жінка, з якою пощастило познайомитись того дня. Вона – один із координаторів пункту на Оболоні.
«За професією я – хімік-аналітик. Цього року, у червні, вийшла на пенсію, а вже у липні прийшла в „Каптерку”, на Поділ (про це місце мені згодом детальніше розповість Андрій – один із засновників руху плетіння сіток. – Авт.). А восени, коли ми роз’їхалися з Подолу по усьому Києву, почала координувати Оболонський пункт. Сюди приходжу майже щодня: півдня працюю тут, а потім – вдома, в’яжу для хлопців шкарпетки, перешиваю речі».
Розповідаючи про рукоділля, Тетяна веде мене в невеличку комірчину, де на поличках дбайливо розкладені подушки, шкарпетки, ляльки-мотанки, обереги з національною символікою, дитячі малюнки. «Усе це роблять наші майстрині та їхні дітки, – пояснює Тетяна. – Як ви бачите, лише плетінням сіток ми не обмежуємося. Люди допомагають усім, чим можуть. Днями до нас приходило подружжя, яке принесло обрізи тканин, а ще – смачні піци, якими частували наших майстринь».
За роботою та розмовами кілька годин пролетіло, наче мить. Згадуємо з Іриною, що нам час повертатися до редакції, адже журналістська робота не чекає. Прощаємося, та обіцяємо обов’язково навідатися на вихідних, щоб нікуди не поспішати. Піднімаючись крутими східцями вгору до виходу, чуємо, як Тетяна пояснює комусь телефоном, як їх можна знайти. Вже на порозі зіштовхуємося з іще однією майстринею, яка прийшла на свою «зміну»…
…Від нуля до 53-х
У неділю, 23 листопада, в столиці випав перший сніг. Іду напівпорожніми вулицями вже знайомою мені стежкою. Підходжу до п’ятого під’їзду й бачу на білому пухнастому сніжку чимало слідів, що ведуть до майстерні – значить, не всі кияни цього дня залишилися грітись у теплих домівках.
«Пірнаю» з доволі прохолодного, як для листопада, повітря в тепле приміщення. Одразу помічаю, що у вихідний людей тут значно більше, аніж у будень. Заледве знаходжу місце біля Ірини й починаю працювати. У цей час до майстерні заходить привітний чоловік, усі «мешканці» радо його зустрічають, розумію – його тут добре знають. Ірина пропонує мені з ним поспілкуватися, мовляв, це той самий Андрій, із «Каптерки»…
Власне, спершу поясню нашим читачам, що ж за славнозвісна «Каптерка», про яку тут усі говорять. Спочатку це був армійський магазин на Подолі. Коли в країні почалися нелегкі часи, власник крамниці, теж Андрій, який нині боронить країну на сході, разом із колегами організував на її базі пункт допомоги спочатку нашим військовим, що перебували в Криму, а потім бійцям АТО. Згодом «Каптерка» прихистила й перших майстринь, які почали плести маскувальні сітки.
«Якось до мене прийшли дівчата й запитали, чи можна плести маскувальні сітки, – розповідає Андрій. – Я сказав, що теоретично – можна, але для цього потрібно знайти матеріал: власне сітки й те, чим їх обплітати. Дістали зразки заводських сіток і спробували їх відтворити з підручних матеріалів. Випробували кілька варіантів, поки що вийшло принаймні щось путнє. Власне, так і розпочалася ця справа…».
Запитую в Андрія, чи дійсно маскувальні сітки, сплетені руками волонтерів, можуть конкурувати з тими, які виготовляють на спеціальних військових підприємствах.
«У заводської сітки – стандартний малюнок, який дозволяє людському оку, і тим паче, сучасній техніці, помітити цю закономірність. А в кожній сітці ручної роботи візерунок неповторний, тому вона маскує краще. Одна жінка, у якої був бізнес на атракціонах, віддала нам такелажну сітку. Вона досить специфічна, й відрізняється від тих, які ви щойно обплітали. Ми, звісно, помудрували, поки зробили її, зате потім хлопці з «передової» розповідали нам, що ворог пройшов від нашого солдата, замаскованого в цю сітку, за п’ять метрів і не помітив його».
Андрій розповів, що тепер працює над новим проектом – пошиттям рюкзаків для наших військових: «Туристичні, якими б хорошими не були, все ж розраховані для інших потреб, тому нині вивчаю різні моделі, щоб скроїти найоптимальніший».
«У Андрія – золоті руки, – приєднується до розмови Олеся, ініціатор створення руху „Маскувальні сітки…” в Україні та його координатор. – Все почалося з того, що ми приходили в „Каптерку” і своїми руками робили різні речі для потреб бійців АТО. Найелементарніше – зашити форму, попрати її, випрасувати. Власне, у цьому й полягає наша ідея: допомогти може кожен. Ми розуміємо, що далеко не всі спроможні допомогти грошима, але в багатьох іще з радянських, дефіцитних, часів, коли все купувалося про запас, вдома лежать цілі „склади” тканин, речей, ниток…»
Запитую в молодої тендітної жінки, як давно вона працює волонтером. «Як і в більшості з присутніх тут, усе почалося з Майдану. Це була моя особиста ініціатива. Стояти там увесь час я не могла, але організувала в себе на роботі збір коштів і щодня їздила туди з величезними сумками, – відповідає на моє запитання Олеся. – Коли почалися „кримські події”, вийшла на „Каптерку” й відтоді пішло-поїхало… Сітки ми стали плести у другій половині липня, а вже у вересні почали з’являтися перші групи не лише в Києві, а й у Дніпропетровську, Одесі, Львові. У Львові тепер узагалі є окрема група „Хенд мейд”, яка розрослася до низки багатопрофільних майстерень, де шиють балаклави, нижню білизну, шапки, що надягають під каски, тощо».
«Руки» для плетіння Олеся та її однодумці шукали за допомогою «Фейсбуку»: «Спочатку я ділилася інформацією на своїй сторінці, а потім створила окрему групу, яка так і називається «Маскувальна сітка для армії руками волонтерів» (https://www.facebook.com/pages/Маскувальна-сітка-для-Армії-руками-волонтерів). Користуючись нагодою, хочу подякувати Сергію Уманцю – активісту Автомайдану. Після того, як він розповів про нас на своїй сторінці, просто ринув потік охочих допомогти».
Нині на карті України вже 53 міста, де волонтери плетуть сітки, до того ж у багатьох містечках є одразу кілька таких пунктів. Тож реальна кількість майстерень у рази більша.
«Досить складно вести підрахунок, – пояснює Олеся. – Деякі групи відкривалися самостійно, скажімо, після перегляду на нашій сторінці відео-майстер-класів. Нові й нові „точки” з’являються після публікацій у друкованих ЗМІ або новинних сюжетах по телебаченню. Приміром, нещодавно в одному з інтерв’ю я сказала, що в нас немає групи в Чернігові. Наступного дня почалися дзвінки, листи… Люди приїздили до нас, прохали показати, які матеріали потрібні, як правильно плести. Тепер у Чернігівській області діє одразу кілька груп».
Від Олесі також дізнаюсь, що у волонтерському русі залучено чимало школярів і студентів, вони часто надають свої приміщення для плетіння.
«Місяць тому у 321-й школі, де навчається мій син, ми організували масове плетіння таких сіток зі школярами, вчителями та їхніми батьками. Керівництво навчального закладу радо відгукнулося на мою пропозицію: за кілька днів хлопці виготовили на уроках трудового навчання каркаси. Єдине – трохи підвела погода, це були перші холодні дні. Школярів довелося відпустити, доплітати сітки залишилися дорослі. До нас підходили перехожі, дивилися, розпитували, а потім ставали поруч і працювали. Тепер двоє таких випадкових перехожих стали нашими координаторами. Я знаю, що в багатьох школах, ВНЗ сітки стоять прямо в коридорах, і діти їх плетуть на перервах».
Цікавлюся в Олесі безпосередньо процесом доправляння готової «продукції» на передову: «Ми працюємо з волонтерами-представниками тих чи інших батальйонів, полків. Сьогодні до нас заїжджав Дмитро, який опікає 11-й саперний полк, зараз тут – Денис і Марина, які займаються 17-м танковим… Вони дають нам замовлення, а ми в найкоротші терміни намагаємося їх виконати».
Прошу Олесю познайомити мене з подружжям волонтерів Денисом і Мариною. У розмові з ними дізнаюся, що сьогодні вони привезли показати дівчатам, як виглядає заводська «кікімора»:
«Оскільки замовлень дуже багато і дівчата не встигають їх перекрити, частково доводиться купувати готові маскувальні костюми. Звісно, ціна не радує – один костюм коштує за півтори тисячі гривень, а собівартість зробленого руками волонтерів близько 300-400 гривень», – розповідає Денис.
Поза волонтерською роботою чоловік працює програмістом. До руху помічників бійців АТО він долучився в серпні, коли на схід поїхали друзі родини: «Ми зрозуміли, що потрібно щось починати робити. Хто, як не ми?..» За чотири місяці Денис вже тричі відвозив допомогу безпосередньо на «передову», нині ж збирається туди знову.
Поки я спілкувалася з тими, чиїми руками, власне, і була створена організація, до майстерні прийшла ще одна моя колега Наталя з мамою. Жартуємо, що недільний день редакція «Іменем Закону» працює на виїзді.
Наостанок вирішую поспілкуватися з іще одним координатором Оболонського пункту. Знайомлюсь – ще одна привітна пані Світлана. Вона працює за вільним графіком і навідується сюди, як тільки випадає хвилина, адже присутність координаторів – обов’язкова, а Тетяні одній справлятися важко. У цьому встигаєш переконатись за лічені години: комусь потрібно пояснити, як відсортувати тканини й відібрати ті, що підуть на плетіння сіток, ще комусь – показати, куди покласти принесені речі, перебрати їх (це – в АТО, це – біженцям, а це – поріжемо на клапті) і зрештою – стежити за тим, щоб сітки плели згідно з правилами.
«Коли люди приходять, щоб попрацювати, ми нікому не відмовляємо, – каже Світлана. – На жаль, приміщення, у якому ми дислокуємося, дозволяє перебувати тут тільки до 18.00. Багато хто засмучується, адже хоче приходити після роботи, та в нашому випадку ми – заручники ситуації. Тому у вихідні в нас немає де яблуку впасти і це, звісно, тішить. Нині я не уявляю свого життя без нашої організації. Звечора обмірковую, що робитиму наступного дня».
Світлана розповідає, що родина її всіляко підтримує. Син постійно допомагає грошима, адже так чи інакше сітки – як основу – купувати доводиться: «Звісно, ми вийшли на вітчизняного виробника, патріота, який продає нам їх зі знижкою, але це все одно вимагає коштів, – пояснює моя співрозмовниця. – Син каже, що пишається мною, а я пишаюся ним. За останні місяці він із друзями влаштував на роботу багатьох біженців із Донбасу».
Попри неймовірну атмосферу, яка панує тут, у підвалі типової багатоповерхівки, де, здається, кожен готовий поділитися останнім, не можу не озвучити крамольну думку: а чи доводилося мати справу з тими людьми, яким така благодійність, м’яко кажучи, не до душі?
«На щастя, такі люди до нас не приходили. Втім, був випадок, коли зателефонували й попросили сплести сітки для… „деенерівців”. Після цього випадку намагаємося співпрацювати лише з тими волонтерами, яких знаємо особисто. Прошу вибачення, – перериває нашу розмову Світлана, – маю попрощатися з Денисом і Мариною…»
…І так тут щодня, наче на справжньому виробництві, де кожен знає свою ділянку і є часточкою загального механізму. Навіть якщо без нього «конвеєр» не зупиниться, все ж уповільнить свій хід. Тому, як сказала Олеся: «Це – не робота, це – особливий стан душі. Але люди приходять сюди, як на добровільну роботу, адже відчувають свою відповідальність за майбутнє…».
Марія САЛЬНІК, «Моменти».
Фото автора, Сергія ХАРЧЕНКА
та з мережі «Фейсбук»
Коментарi
-
zczxczcz
10/12/2014 9:29
This approach straightener has taken all the creation about maintenance towards totally new tier and contains prepared the things
-
omega replica sale
28/11/2014 9:49
A Aqua Terra may be the 44mm huge inside of a precious metal instance : plus possible the best timeless wanting of your heap.
