Цезар з Обухова

У гості до старійшини обухівської міліції – 78-літнього ветерана ОВС із досить незвичним ім’ям Цезар і звучним прізвищем Макаревич – ми вирушили, дізнавшись про його захоплення – розведення кроликів. Однак уже під час зустрічі так заговорилися про його життя і службу, що й забули про тих кролів: стільки всього цікавого розповів про себе тезка римського полководця. І як дітей з-під потяга рятував, і як майбутню дружину під час першої зустрічі оштрафував, і як виграв свої дебютні змагання з самбо, ще навіть до пуття правил не знаючи… Від природи наділений неабиякою силою та енергією, вартовий порядку завжди був у вирі подій. Утім, чому був? Він у ньому й понині.

За «бойове хрещення» – «губа»

Цезар Антонович відверто зізнається: літ до двадцяти він ставився до міліціонерів досить негативно. Така «нелюбов» до людей у формі передалася йому від матері: та варила самогон, тож дуже боялася місцевого дільничного. За іронією долі Макаревич, надягнувши міліцейські погони, сам не один рік пропрацював «шерифом» і сам боровся із «самогонниками». До речі, свого першого злочинця затримав ще будучи цивільним. Він тоді тільки-но повернувся з армії, відслуживши чотири роки в Морфлоті. До їхнього села тоді у справах приїхав начальник обласної міліції. Побачив дужого, ставного хлопчину й одразу почав його на службу в міліцію «сватати». Та Цезар одягати формений однострій не схотів.

Але міліцейський керманич не відступився й вирішив схитрувати: взяв юнака з собою на затримання небезпечного злочинця. Бузувір відрубав голови своїй жінці, двом дітям, собаці, коту, поскладав їх у відро і виставив на порозі, а сам, озброєний «до зубів», забарикадувався в помешканні. Правоохоронці оточили будинок. Цезаря ж, як цивільного, поставили «прикривати тили». Але «тили» виявилися «передовою»…

Намагаючись утекти від покарання, душогуб вибив ногою вікно. Та вибратись назовні не встиг: Макаревич, який був за метр від вікна, кинувся назустріч бандитові й буквально вкинув назад у хату. Той, звичайно, такого повороту справ не очікував. Кількох секунд, що він не міг отямитись, вистачило, аби відібрати в убивці автомат. На допомогу Цезареві підоспіли працівники міліції. А його «хрещений батько» одразу ж виніс вердикт: «За виявлену сміливість видати Макаревичу тримісячний оклад. А за те, що наражався, – два дні гауптвахти». Звісно, ніякої «губи» не було…

Потім були інші, не менш знакові «подвиги», за які Цезарю Антоновичу навіть вручали державні нагороди. Так, ще наприкінці 1950-х, навчаючись у вечірній школі, а ночами охороняючи громадський порядок на вулицях Житомира, сержант міліції знову затримав озброєного зловмисника. Той напав на таксиста, тяжко поранив його й утікав на викраденій автівці. Вартовий порядку зупинив підозрюваного начебто для перевірки документів і доки він не второпав, що й до чого, надягнув на зап’ястки кайданки. Заряджений пістолет так і зостався лежати на сидінні… За це затримання Макаревича нагородили медаллю «За бойові заслуги».

Утім, для нього то була вже друга висока нагорода – десь за рік до описаних подій молодому правоохоронцеві вручили орден Червоної Зірки, знову ж таки за резонансне затримання. Хлопець тільки-но закінчив у Харкові курси первинної підготовки. Того теплого літнього вечора він разом із дівчиною прогулювався парком. За розмовами парочка не помітила, як віддалилася від людної алеї. Раптом з-за одного з кущів «виринула» четвірка чоловіків. Двоє з них перегородили їм дорогу. Один приставив пістолета до скроні юнака, інший став його обшукувати. Знайшовши міліцейське посвідчення, зухвалець змінився в обличчі й крикнув товаришам, аби ті тікали. У ту ж мить Цезар вибив зброю з рук його спільника. Вдарившись об землю, пістолет вистрілив. За мить ствол уже був у правоохоронця. Постріл почули в розташованому неподалік військовому училищі й направили до парку курсантів. Вони й допомогли затримати кримінальний «квартет», учасники якого виявилися розшукуваними злодіями-рецидивістами.

Сила духу для сили тілесної

Так вправно обходитися з кримінальниками молодому міліціонеру допомагало досконале володіння самбо – він відточував його на професійному рівні не один рік і має звання майстра спорту. Вже у перших своїх змаганнях – на першість Житомирщини – хлопець здобув перемогу, поклавши на татамі всіх своїх суперників. Суддя тоді зарахував йому лише одну поразку: за розмови під час бою. А коли вже носив капітанські погони й очолював наглядову службу, став першим самбістом республіки, перемігши навіть олімпійського чемпіона. Той довго не міг примиритися з поразкою, добивався повторного поєдинку, але зрештою заспокоївся і навіть потоваришував із суперником-міліціонером.

Своїми спортивними успіхами Макаревич певною мірою має завдячувати природі: руки в нього дещо коротші, ніж в інших, що давало неабияку перевагу. Та й окрім сили фізичної мав чималу силу духу й волю до перемоги. З дитинства звик не відступати перед труднощами й чинити так, аби душу потім не гриз маленький, але в’їдливий хробачок – совість. Сміливості, як і снаги, Макаревичу завжди було не позичати. Ще в 12 літ, у самий розпал Великої Вітчизняної, він, перехитривши фашистів, підклав на рейки шашку й пустив під укіс ворожий ешелон з боєприпасами та військовою технікою. Аби помститися, есесівці вирішили спалити все їхнє село. Врятувався дивом…

Ще раз був на волосинці від смерті, коли тільки-но розпочав міліцейську службу. Кинувся тоді під колеса «товарняка» рятувати дітей. Сталося це в Козятині. Цезар Антонович їхав з батьківщини до Харкова. Його поїзд підходив до станції, коли правоохоронець раптом побачив на сусідній колії маленьких хлопчика й дівчинку. За грою та гуркотом пасажирського вони не почули, як до них стрімко наближається вантажний потяг. Макаревич прямо на ходу вистрибнув з вагона й відкинув дітей з колії за мить до, здавалося б, неминучої трагедії. Попутники відчайдуха вирішили, що хлопець загинув. На станції вони розповіли про його подвиг місцевому міліціонеру й віддали йому речі «небіжчика».

Сам же герой, передавши врятованих чад до рук батьків, у цей час уже їхав на вокзал. Думав тоді лише про… власну валізу. Перед від’їздом мати поклала туди гостинці для товаришів: шматок сала та пляшку самогону. Тому Макаревич дуже переживав, аби на станції не відкрили його валізу: де ж то бачено, щоб радянський міліціонер возив із собою заборонений напій! Та все обійшлося. Про цю пригоду сміливця керівництво дізналося лише за кілька тижнів, та й то від журналістів. За виявлені хоробрість та рішучість його нагородили медаллю «За відвагу».

«Тут живуть два Цезарі!»

Служба в міліції завжди була для Цезаря Антоновича не просто роботою, а способом життя. Саме вона подарувала йому кохану дружину Євгенію, з котрою прожили разом понад чотири десятки літ і виховали двох чудових дітей. Хоча знайомство їхнє розпочалося з того, що молодий дільничний прийшов до дівчини перевіряти скаргу, написану на неї сусідами. Та начебто вела асоціальний спосіб життя й утримувала вдома кубло. Інформація не підтвердилася, однак міліціонер все ж оштрафував Євгенію – її прописка не відповідала місцю фактичного проживання. Доповів начальнику, а той звелів скасувати штраф. Та коли Макаревич прийшов повідомити радісну новину дівчині, виявилося, що вона вже сплатила його.

Так і розпочалася їхня дружба. Щоправда, у той час на молоду красуню наклав оком товариш Цезаря, його «колега» по самбо, тож коли після танців Євгенія запропонувала дільничному провести її додому, він відмовився. Та дівчині той чорнявий красень запав у душу. Зрештою, Макаревич таки став її проводжати. Однак руки й серця не пропонував. Розписалися лише коли Євгенія… народила йому сина. Макаревич якраз навчався у Львівській спецшколі підготовки начальницького складу. Приїхав, глянув на малого – і одразу кохану до РАГСу повів. Тим паче, Євгенія потай від нього назвала хлопчика також Цезарем. Уже потім, коли родина кілька років мешкала в Києві, хтось на воротах їхнього будинку крейдою написав: «Тут живуть два Цезарі!»

З 1969 року Макаревич живе й працює в Обухові. У місцевому райвідділі обіймав посади й заступника начальника РВ, і старшого дільничного, і начальника відділення, і начальника інспекції у справах неповнолітніх – як кажуть, на всі руки майстер. Часто доводилося «підіймати» підрозділи, які добряче «шкутильгали» за показниками: Цезар Антонович умів наводити порядок і організовувати роботу підлеглих. Розповідає, коли очолював міліцію міста Українка, там була така дисципліна, що поклади килим на вулиці – ніхто не вкраде. Тож не дивно, що, вийшовши на пенсію, не зміг сидіти склавши руки: створив й очолив районну ветеранську організацію правоохоронних органів.

А весь вільний час присвятив роботі на дачі: посадив сад, викопав ставок. І це при тому, що під час проходження медичної комісії Макаревичу встановили другу групу інвалідності й «напророкували» не більше одного року життя. Відтоді минуло вже кілька десятків літ, а Цезар Антонович і досі почувається юнаком: порається на землі, тримає чимале господарство, а ще розпочав роботу над втіленням у життя мрії – створити в райвідділі кімнату-музей. Весь час у вирі, весь час у клопотах…

Анна ТОРГОНЕНКО, «Моменти»

друкувати