Ферма жахів

Сільськогосподарські роботи в цю пору року – в розпалі: селяни працюють у полі від зорі до зорі, щоб забезпечити себе продуктами й заробити, поки сезон, більше грошей. Але далеко не всі вважають за необхідне збирати врожаї самотужки, особливо ті, в кого городи на декілька гектарів. У південних регіонах країни фермери вже давно користуються послугами заробітчан, які й обробляють їхні гігантські угіддя – на щастя для фермерів і на біду для простих людей, які залишилися без роботи й згоджуються на найважчу працю, щоб якось виживати. Деякі південні «хазяї» активно залучають робочу силу на свої плантації. Люди вимушені працювати справді за копійки, радіючи й такому заробітку. Але, як виявилось, отримати навіть цей, обіцяний їм мізер, не завжди просто. Окремі наймачі розкумекали: можна не платити за працю робітникам і в такий спосіб заощадити певну суму грошей, а змушувати людей працювати на городах і далі биттям.

Середньовіччя
ХХІ століття
Як не парадоксально, та, виявляється, що в наш вік новітніх технологій є й такі явища середньовіччя, як рабство. І виглядає це ніби в фільмах про жорстокі часи рабовласництва: люди, знемагаючи від спеки, працюють на величезних плантаціях під пильним наглядом охоронців. Саме так було в одному із сіл Мелітопольського району Запорізької області. Наймити заманювали на ферму площею близько 12 гектарів, де вони працювали з ранку до ночі. Про плату не йшло й мови – за роботу «раби» отримували огидну юшку, трохи сигарет, яких навіть не мали часу викурити, й побої. Рабовласниками стали родичі: четверо осіб. Вирощений на поті й крові врожай підприємці збували за пристойні гроші – про це свідчать дорогі автомобілі членів угруповання та чимала сума, виявлена в їхньому будинку.

У рабство –
за власним
бажанням
Найпростіше знайти людей, які згодні на будь-яку роботу, на вокзалах. Прибувши до міста, заробітчани на залізничних станціях очікують роботодавців. Саме там і підшукували собі жертв фермери з Мелітопольського району. Посильну допомогу в цьому пошуку надавав місцевий таксист, який виявляв трударів серед натовпу.
– Я приїхав із Кременчука ще взимку, сподіваючись знайти роботу на полях, адже незабаром мав розпочатися сезон овочів. На вокзалі в Мелітополі до мене підійшов таксист і запропонував попрацювати в нормальних господарів, – розповідає один із колишніх робітників ферми Антон. – Пообіцяли платити 500 гривень за місяць. За моєї присутності таксист подзвонив синові власника ферми. Той під’їхав і дав водієві гроші (вже потім я зрозумів: за мене). Коли ми приїхали до господарства, я, відверто кажучи, злякався. Всередині будинок нагадував житло бомжів чи якесь кубло – добрий господар свою собаку в таких умовах не триматиме. Але подумав: коли вже погодився, попрацюю.
Як виявилось, це був лише початок. Попереду в парубка й десятьох його товаришів у нещасті були довгі тижні рабської праці, побоїв і знущань.
– Незабаром зрозумів, що потрапив у справжнє пекло, – продовжує хлопець. – Практично відразу на нас почали психологічно тиснути, принижувати, погрожувати. Обіцяли карати за найменші провини. І це були не просто погрози. Ми змушені були працювати з о пів на п’яту ранку до самого вечора. Наймитів було дуже мало, і ми просто не встигали справлятися зі всім обсягом роботи. А за те, що не виконували поставлених завдань, господарі били, позбавляли відпочинку, не можна було навіть перекурити. Крім того, могли запросто залишити без вечері. А після тяжкого фізичного виснаження – це надто жорстоке покарання, – зітхає молодий чоловік.
Треба сказати, що багато людей, випробувавши на собі життя в рабстві, намагалися піти з ферми. Та легко сказати: піти. Вагомим аргументом проти була дерев’яна палиця в руках у господарів і великий ротвейлер у дворі. Усіх, хто наважувався попросити розрахунок і залишити рабську працю, безжально били.

Свиней годують
краще за людей
Умови, створені для людей, даруйте за каламбур, були нелюдськими. Харчуватися доводилося якимось варивом, що більше нагадувало корм для худоби. Для поживності в «суп» кидали варене сало. На запах і смак цей харч був не кращим, ніж на вигляд. Тому їсти доводилося, затискуючи носа й не думаючи про те, що в тарілці. Хазяйка пояснювала робітникам, що вона могла б готувати ситніше, але тоді їжі буде дуже мало, й через пару днів люди просто попадають на городі. Тому, мовляв, доводиться варити таку «бурду», щоб вони могли хоч якось насичуватись і працювати.
– У будинку під час сну нас охороняв хтось із членів цього сімейства, інколи – двоє. Для відпочинку була виділена одна кімната. Замість ліжка господарі накидали якогось брудного ганчір’я, на якому ми й спали. Деколи бувало, що ми навіть не могли лягти на спину – так було тісно, – тому доводилося цілу ніч лежати на одному боці. Влітку сон перетворювався на пекельні муки, адже вікна не відчинялись і не було чим дихати, – ділиться враженнями ще один колишній робітник ферми, Іван Іванович.
Чоловікові теж чимало дісталося від жорстоких господарів. Тепер він проклинає той день, коли погодився там працювати. На цю роботу потрапив випадково. Йшов найматися до господарів, у яких колись працював і залишився всім задоволений, і тут, на свою біду, натрапив на сина «сімейства рабовласників». Той одразу ж розпізнав у чоловікові шукача заробітку й запропонував попрацювати в своєму господарстві. Іван Іванович пристав на пропозицію. Та коли лише побачив будинок, де мав оселитися на час роботи, злякався не на жарт. Уже в дворі вирішив відмовитися, але це було не так просто зробити. Син господаря заявив, що після того, як він дав згоду, повинен відпрацювати три місяці. І це – мінімум. Іван Іванович зрозумів, що якщо відмовиться, то його поб’ють…
– То були кілька місяців справжнього жаху. Десять років уже працюю в різних господарствах, але з таким ставленням до людей зіткнувся вперше. Я набагато старший за тих нелюдів, а вони, незважаючи ні на що, били мене, як собаку, – навіть заплакав, згадуючи страшні часи, колишній бранець.

Найжорстокішою
виявилася… жінка
Хоч би як дивно, та визволені з рабства найбільше скаржаться саме на хазяйку ферми. Жінка частенько любила перехилити чарку, а після цього зривала всю злість на бідолахах-робітниках. Інколи вона сама била чоловіків, та найчастіше підбурювали робити це родичів. Вічно невдоволена господиня дуже прискіпливо ставилася до роботи на плантаціях і помічала кожну похибку, за яку одразу ж розплачувалися наймити. Особливих зусиль, щоб знайти провину, не докладала: десять рабів просто фізично були неспроможні встигати обробляти дванадцять гектарів землі.
Окрім побоїв, фермери застосовували й інший вид покарання – «карцер». Холодна яма з ґратами, де людина могла просидіти добу, діяла навіть краще за побиття. Та для деяких найманих працівників найстрашнішим покаранням було байдуже ставлення господарів до хвороб робітників. Якось один із чоловіків під час робіт обпік собі ноги селітрою. Вже через день вони вкрилися страшними виразками, які потім стали мокнути. Кінцівки перетворилися на суцільне криваве місиво. Але це не надто бентежило хазяїв: вони знайшли нещасному іншу, легшу роботу – сидячи, перебирати овочі та в’язати мішки. Товариші в недолі просили відпустити хворого чи відвезти його до лікаря. Але марно. Одного дня, скориставшись неуважністю хазяїв, бідолаха сам якось зумів непомітно відповзти від дерева. Куди він подівся – ніхто з колишніх його побратимів не знає. Та й чи залишився живим, теж невідомо.

Утекти вдавалося
одиницям
Через таке знущання багато рабів наважувалися на втечу. Але місцевість була відкрита, тому фермери дуже швидко ловили втікачів і жорстоко їх карали. Навесні п’ятеро чоловіків таки зуміли вибратися на волю. Залишивши ферму, вони залягли в неглибокому рову. Глава сімейства разом із двома синами кинувся навздогін. Чоловіки, зачекавши, поки їхні бузувіри проїдуть повз них, побігли в інший бік.
Бувало й таке, що рабовласники самі відпускали трударів. Зазвичай, таке «щастя» випадало тим, хто вже ледь тримався на ногах. Зрозуміло, про плату навіть не йшлося. Але люди раділи хоча б тому, що змогли вирватися з того пекла. До речі, місце не довго залишалося порожнім – вже через день-два господарі знаходили інших рабів.

Трударі
розкошували.
Принаймні,
так кажуть фермери
Родинне угруповання діяло близько чотирьох років. Працівники запорізького УБОЗ, вийшовши на рабовласників, довго стежили за ними. Назбиравши достатньо доказів, прийняли рішення затримати всіх членів злочинної зграї. Для цього вибрали момент, коли всі члени сім’ї зібралися в будинку по сусідству, в своїх родичів. Глава сімейства й один із його синів намагалися чинити опір працівникам міліції, та марно.
Трохи оговтавшись від раптового візиту міліціонерів, фермери стверджували, що в них чудові умови праці, людей вони годували нормально і, звичайно ж, ніякого побиття не було. Тепер двоє активних членів угруповання – батько й один із синів – перебувають під вартою. Інших відпустили на підписку про невиїзд. Опинившись на волі, фермери поспішили навести лад у своєму господарстві. І тепер, за словами правоохоронців, у будиночку робітників створено належні умови для проживання – можна навіть побачити білі простирадла.