Чорнобильське диво
У переддень чергової річниці Чорнобильської катастрофи в засобах масової інформації зазвичай згадують про жахливі наслідки цієї трагедії – перетворення мальовничого Полісся на зону екологічного лиха, покинуті міста і села, скалічені людські долі… Ми ж спробуємо відійти від сумної традиції й розповісти про перші паростки надії щодо відродження цієї багатостраждальної землі.
Місцевий люд у Чорнобилі заново обживає покинуті хатини приватного сектора, добре, що проблем із вільним житлом тут немає – наразі в колишньому місті з населенням 12,5 тис. постійно проживає близько 150 громадян. Цих людей називають самоселами, проте вони не надто полюбляють це слово.
– Неначе прийшли кудись непроханими гостями… А це ж наша земля, хоч і нещасна, отруєна, але ж дорога нам! – каже корінний житель міста, настоятель Свято-Іллінського храму протоієрей Миколай Якушин.
Парафія, яку нині очолює священик, стала для нього рідною ще в юності – тут його хрестили, тут вінчався з дружиною Любов’ю, яку нині в Чорнобилі називають не інакше, як матушка Люба. Щоправда, до того, як вимушено покинув малу батьківщину, він хоч і був людиною віруючою, та про духовну кар’єру не замислювався. У Києві родина отримала житло, розпочала нове життя, однак у Чорнобиль час від часу навідувалася – провідати могили предків, подивитися на рідні місця. І щоразу подружжя поверталося додому з тяжким серцем: церква занепадала буквально на очах. Поступово чоловік і дружина зрозуміли: напевно, вони єдині, кому небайдужа доля цього храму. Тож, якщо потрібно присвятити своє подальше життя його відродженню, вони до цього готові. Глава сім’ї успішно закінчив духовну семінарію, став спочатку дияконом, а потім – священиком, а 1998 року, отримавши благословення на подвижницьку працю, повернувся до Чорнобиля.
Сьогодні відреставрований, наново розписаний храм на тлі сусідніх напіврозвалених хатин виглядає особливо ошатно та радісно. Помічників у отця Миколая (який, будучи майстром на всі руки, всі роботи виконував самостійно) було раз-два та й годі – дружина, церковний староста, грубник та зрідка – хтось із небайдужих мирян. Розписати стіни зголосився один молодий художник, якого священик випадково зустрів у Києві. Образи святих випромінюють вікову мудрість абсолютний спокій, а між тим, створила їх людина, якій на той час було всього 27 років і яка ніколи в житті не займалась духовним живописом!
Диво? Певно, так, але священик не дивується – він до них… звик. Кажуть, напередодні аварії в небі над храмом городянам являлась Пресвята Богородиця зі пучком сухої трави в руці. Люди вирішили, що це знамення віщує неврожай, насправді ж біда сталася значно страшніша… А веселку, що показалася над куполом церкви під час святкової Божественної Літургії на храмове свято, 2 серпня минулого року, бачили й батюшка, і численні парафіяни. Навіть сфотографувати встигли. День був сонячний, дощу ніщо не віщувало, а різнобарвне сяйво в небі трималося протягом усієї служби – дива та й годі!
А ще в храмі зберігається ікона святого Миколая XVII століття, яка здавна вважається чудотворною. У церковному зводі вона так і йменується – «Исцеляющая многих». Отець Миколай упевнений, що саме ця ікона споконвіку оберігала храм:
– Під час Великої Вітчизняної війни його двічі хотіли висадити в повітря – спочатку німці, потім – наші, однак щось завжди заважало це зробити. Після аварії мародери неодноразово намагалися пограбувати покинуту церкву, але йшли ні з чим. А якось із вандалом прямо в церкві стався нещасний випадок. Іншого разу на грабіжників, які вночі підійшли до ікони, напав такий страх, що вони чимдуж вибігли геть!
Ще одне диво сталося спекотного літа 1996 року, коли в зоні відчуження тижнями не вщухали пожежі – горіли ліси, торф’яники, вогонь підбирався до будинків самоселів. Тоді люди відкрили храм, взяли чудотворну ікону й обнесли її навколо міста. Загоряння одразу ж припинилися.
Останні роки чудотворний образ святого Миколая разом із іншою храмовою іконою – вона має назву Чорнобильський Спас – мандрує храмами України та ближнього зарубіжжя, щоб якомога більше віруючих мали змогу доторкнутися до святині. Щодо Чорнобильського Спаса, то ця ікона теж унікальна, принаймні композиційно. В її центрі, у малиновій заграві палаючого реактора, зачіпаючи хвостом знамениту чорнобильську сосну (мертве дерево, чиї гілки нагадують підняті у відчаї руки), падає на Землю гірка зірка Полин. У правому куті – постаті ліквідаторів: пожежного, енергетика, медсестри, шахтаря, військового. У лівому – душі людей, чиє життя забрала катастрофа. З небес на мертву чорнобильську землю із жалем дивляться Христос, Божа Матір та Архистратиг Михаїл.
– Православна церква, – каже отець Миколай, – споконвіку молилася за воїнів, адже саме вони є захисниками нашого краю і віри. Зазначу, що воїни, у моєму розумінні, – це всі, хто носить погони: військові, міліціонери, рятувальники… У бійців дислокованої в Славутичі частини ВВ місія особлива – благородна, але вкрай небезпечна. Наче й війни немає, а вони щодня йдуть на службу, як у бій, причому абсолютно добровільно! Хороші це люди: відважні і водночас – чуйні та сердечні, у допомозі ніколи не відмовлять. Приміром, ставити та розбирати ліси, на яких працював у храмі художник, допомагали саме військовослужбовці. Без них не впоралися б…
Заступника командира батальйону підполковника Романа Черепова з отцем Миколаєм поєднують давні теплі стосунки:
– Коли буваю у справах у Чорнобилі, завжди намагаюся завітати до храму. Тут зовсім інакше почуваєшся – легко, спокійно. На великі православні свята приводжу сюди віруючих військовослужбовців. Попри те, що шлях зі Славутича до Чорнобиля неблизький, бажаючих відвідати храм завжди чимало.
Парафія в отця Миколая зовсім невелика. Утім, священик переконаний, що запустіння храму не загрожує:
– Знаєте, як раніше виникали міста? У певній місцевості оселялися ченці, викопували собі печери. Потім до них приєднувалася братія, зводився монастир. А через кілька десятиліть біля святої обителі виростало ціле селище… Так буде і в Чорнобилі! Ця земля – благословенна, і якщо Бог управив так, щоби наш храм пережив пожежі, війну, радіацію, то все буде гаразд. Відродження міста вже почалося, особисто я в цьому переконаний. Храм діє, отже, життя триває…
Валерія Агібалова,м. Київ
друкувати
