Там, де впала зірка…

На в’їзді до колишнього Чорнобильського району мало що нагадує подорожнім про теперішню майже цілковиту відчуженість цієї територіальної одиниці: тут усіх, як і раніше, зустрічає велика різнокольорова стела із символами радянських часів: «серпом і молотом». На іншому боці дороги серед дерев сховалася непримітна сіра плита. Напису «Героям-ліквідаторам» на ній вже давно немає – від металевих літер залишилися одні дірки. Зникають з пам’яті тисячі деталей тієї страшної ночі, та сама Чорнобильська трагедія не підвладна часу…

Ідеологія, довговічніша за метал

КПП Дитятки. Зазвичай саме через цей контрольний пункт до 30-кілометрової зони відчуження потрапляють усі, хто вирушає туди офіційно. У Дитятках знайомимося з першими місцевими міліціонерами – вони прискіпливо оглядають як сам транспорт, так і документи охочих опинитися на території колишнього краю енергетиків. Зараз на КПП (щоправда, як і в інших куточках зони) повним ходом готуються до відзначення чергових роковин аварії на ЧАЕС – фарбують паркани та залатують дірки на дорогах.

Владнавши усі необхідні формальності, опиняємося по той бік шлагбаума. За вікном автобуса проноситься прекрасне і величне Полісся. Невдовзі між густо порослими деревами та чагарниками одна за одною видніються занедбані хатинки. Наразі їх збереглось чимало у колись великому селі Залісся, де свого часу були навіть власні школа та будинок культури. Хоча у багатьох будинках уже давно повибивані шибки, тріскаються стіни і провалюється підлога. А ще всі вони дуже ретельно «почищені» мародерами від зайвого металобрухту. Яскравий приклад – дім колишнього секретаря райкому комсомолу, у якому зняли навіть радіатори опалення та електричні дроти. Зате вся підлога будинку встелена ідеологічною літературою 80-х років. А на столі у колишній вітальні багато років самотньо «живе» залишений колись іграшковий котик.

Коні під «колючкою»

За кілька кілометрів їзди опиняємося у «найживішому» населеному пункті зони – Чорнобилі. Тут живе трохи менше половини усіх самоселів відчуженого краю. Крім того, тимчасово мешкають місцеві вахтовики. Інфраструктура у місті досить таки розвинута: кінотеатру, звичайно, немає, але кафе й аптеку знайти можна. У Чорнобилі знаходиться і відділ зони ЧАЕС ГУМВС Київщини, в якому служать 35 правоохоронців. Як розповідає очільник підрозділу Григорій Яременко, робота його підлеглих неабияк відрізняється від діяльності їхніх колег із «великої землі». Зазвичай головного болю місцевим вартовим порядку додають «любителі» радіоактивно забруднених матеріалів, ловці «ядерної» рибки та дичини, а також розкрадачі «атомно-енергетичного» лісу. В той же час, у зоні скоюється дуже мало тяжких та особливо тяжких злочинів, і нині у відділі немає жодного нерозкритого такого злодіяння.

«Родзинка» місцевої міліції – кінний взвод, котрий патрулює територію по периметру, чи, як кажуть місцеві, «під колючкою», та «інспектує» ліси. А там, за словами правоохоронців, без чотириногого помічника – нікуди, адже у деяких місцинах проїхати машиною вже просто неможливо, а ходити пішки – занадто довго. Тим паче бензину скакунові не треба – лише вчасно годуй сіном та вівсом. Та й почасти кінь суто психологічно впливає на порушників: коли бачать його, відразу розуміють, що не втечуть. Вартові порядку навіть жартують про своїх улюбленців: мовляв, усе добре, тільки кабіни зверху немає.

Нині у зоні служить 8 «вороних», на рахунку яких – до десятка правопорушників щомісяця. А нещодавно кінно-міліцейська родина поповнилася: в однієї з кобил народилася лошиця.

Самосели – «божі кульбабки»

Щодо тутешніх самоселів, то головний міліціонер краю наголошує: вони фактично не створюють проблем для правоохоронців, а, навпаки, ведуть тихий, спокійний спосіб життя. Місцеві дільничні добре знають кожного із майже трьох сотень своїх підопічних і постійно навідуються до них: і у справах – у рамках операції «Візит», і просто так, спитатися, чи справно виплачують пенсію. Коли-не-коли вартовим порядку доводиться шукати місцевих мешканців. Приміром, одна з бабусь якось проблукала у лісі два з половиною місяці, але, на щастя, її вдалося знайти.

А взагалі, вже з перших хвилин спілкування із самоселами починаєш розуміти, що ці люди мають зовсім іншу шкалу цінностей. Вони відкриті, щирі, веселі та доброзичливі. Завжди раді бачити у своїй оселі гостей. А ще – не бояться труднощів і з задоволенням працюють на землі. Приміром, Леонід Риндюк, до якого завітала наша «делегація», у свої 81 сам перекопує 13 соток городу та заготовляє дрова. Разом із 82-річною дружиною, з котрою вони кілька літ тому відсвяткували «золоте весілля», вирощують овочі, фрукти, розводять курей, рибалять. На чорнобильському Подолі Леонід Петрович мешкає від народження – лише кілька років після аварії довелося пожити у Києві, але залишитися не схотів – через надмірну столичну гамірність. Тому 1993-го повернувся до рідного краю, де господарство змушує бути постійно у тонусі, а то, каже, від міського життя живіт починає рости.

Скалічене майбутнє

Чорнобиль залишаємо у доброму гуморі, та він зникає дуже швидко – вже після перетину КПП Лелів – так званої 10-кілометрової зони, у межах якої знаходиться четвертий енергоблок. Навколо – суцільна порожнеча і німа тиша. На узбіччі час від часу зустрічаються яскраво-жовті знаки радіаційної загрози. Закарбувалися у пам’яті два із них: один встановлений прямо на дитячому майданчику у селі Копачі, другий – під самісіньким потертим інформаційно-вказівним знаком «Прип’ять». Неначе вічні символи скаліченого дитинства і міста без майбутнього.

Уся Прип’ять огорнута сірим сумом самотності. Здається, ним просякнуті не лише коробки порожніх багатоповерхівок, а й саме повітря, що вільно гуляє між розбитих шибок. Свинцеву монотонність міста розбавляють хіба що жовто-червоні телефонні будки й величезне «Чортове колесо» у дитячому парку атракціонів, котрий так і не встиг відкрити дверей для своїх маленьких відвідувачів. Досить саркастично тепер виглядають на верхівках центральних висоток «могутні» герби Радянського Союзу, а також тогочасні лозунги про працю, партію та здоров’я народу. З не меншою іронією доводиться споглядати і на колишній меблевий магазин, завалений усіляким крамом, – колись людям доводилося добряче попотіти, аби роздобути це добро. Сьогодні ж ні новенькі буфети, ні блискучі раковини, ні кольорові телевізори тут нікому вже не потрібні. Місто – навічно мертве. Його життя зупинилося разом із тисячами людських життів – під знаком зірки, що впала…

Анна Торгоненко, «ІЗ»

друкувати